Від Стрільників у далекі незвідані краї

ВИСОКА ЖИТТЄВА МАРКА ПОЛКОВНИКА МУЛЯРА

Не відкриватиму усіх деталей наших загальних суттєвих обставин, але із цим добродієм, що зображений на світлині поруч зі мною, ми зустрілися місяць тому в черзі на очікування медичних процедур і відтоді ніяк не наговоримось. Бо перед тим бачились востаннє трішки більше як пів століття тому. Еге ж! Поміж цими десятиліттями промайнуло у мене і в нього – по життю. А було все так.

Одного ранку цьогорічного листопада чи грудня підходить до мене ось цей благодійник і каже:

--А чи не ви є бува той Олександр Горобець, що в дев’яності роки минулого століття очолював знамениту газету «Правда України»?

Коли я відповів ствердно, незнайомець і мовить:

--А ви мене не пізнаєте?

Оглянув його я іще раз уважно. Ні. Із зовнішнього вигляду панич нікого мені не нагадував.

Тоді він мені і мовить:

--А я вам, пригадується, ще колись рекомендацію для вступу до нинішньої Національної спілки журналістів України давав. Прізвище моє Микола Муляр: воно вам нічого не підказує?

Довелося перепрошувати. Як же ж не нагадує? Хіба таке забудеш. Я після закінчення школи прийшов трудитися до редакції районної газети в Шаргороді на Вінниччині. Ось там і дізнався, що з сусідніх із моїм рідним Джурином Стрільників, древнього і вельми допотопного, завжди потопоючого в непролазній багнюці і лопухах селі, хлопчина, лише на декілька років старший за мене навчається на відділені журналістики Львівського вищого військово-політичного училища. Редактор нашої районки, старий фронтовик не раз у голос при всіх мріяв: от би, мовляв, його, стрільницького Муляра, зманити до нашої редакції, мали б хоч одного професійного журналіста в редакції. А то в колективі газетярів усі, включаючи й його особисто, трудяться не за фахом: вчорашні учителі, агрономи, а на додачу ще й учорашній школяр.Микола Муляр зрідка пописував нам до газети, редактор носився з його аркушиками, як священик із святим письмом.

А якось редактор зібрав нас усіх у своєму кабінеті, представив молодого чоловіка.

--Ось, -- казав, -- це і є Микола Муляр із Стрільників. Приїхав на канікули з військового училища, завітав до нашої редакції. Уже готує диплома… Ось як треба будувати кар’єру, -- при цьому виразно глянув на мене. Я хоч і друкувався в нашій районці щономера, замало не всі резонансні статті виходили вже з-під мого молодого пера, але журналістського фаху я іще не здобув, позаяк мене перед цим на три роки запроторили служити на королівському Чорноморському флоті.

Це був 1974 рік.Район тоді гостро критикували за слабку кадрову політику, в тому числі навіть за те, що в районі ще досі не було первинної журналістської організації. Ось редактор, не переконавши Миколу Муляра в тому, щоб той приїхав на роботу в районку, бо йому належало ще ледве не двадцять років відслужити у війську за те, що держава потратила чималі кошти на його професійну підготовку, вирішив все ж таки використати візит львівського курсанта в Шаргород для користі справи. Він попросив його написати рекомендацію на вступ до Спілки журналістів України якраз саме мені. Позаяк я в колективі газетярів вважався тоді найбільш перспективним. За чутками, мене готувалися зробити заступником редактора, тому вже двічі на засіданні бюро райкому партії виникала справжня буря з приводу того, чи приймати в партію мене, дрібного газетяра. Зчиняв бучу тодішній другий секретар райкому партії Едуард Іванович Василевський, який своїм партквитком відповідав перед обкомом партії за те, щоб у Шаргородській районній партійній організації не порушувався принцип того, що основу кпрс складають нібито робітники і селяни, а не гнилий прошарок службовців, драхлої інтелігенції. Товариш Василевський, якого всі переконували в тому, що редакції справді треба заступника редактора, завідуючого відділом партійного життя, а ним може бути лише комуніст, у відповідь кричав: «Нехай Горобець загітує на вступ до партії п’ять доярок і стільки ж механізаторів, я першим проголосую за його вступ до кпрс. Якщо цього не буде, ніколи йому не стати партійною людиною…»

Ось чому редактору треба було, щоб я став хоч би членом Спілки журналістів. І в цій важливій справі роль нашого земляка із Львівського військового училища виявилася вирішальною. Курсант училища написав мені рекомендацію до СЖУ.

Ой, скільки ж усього цікавого й різного відбулося за цих п’ятдесят літ у наших журналістських долях. Микола Матвійович доріс до військового звання полковник. Працював власним кореспондентом головної мілітарної імперської газети срср «Красная звезда» вМоскві, Грузії, Поцтдамі (НДР). Ще в багатьох військових округах. 1998 року переведений до Одеси, де мешкає й до нині.

Тут ми у своїх спогадах дещо застрягаємо. Бо Микола Матвійович враз каже:

--А ви пригадуєте, як працюючи головним редактором «Правди України» ви якось не прийняли мене? Хоч попередньо домовлялися про це…

--Та невже таке могло статися? – дивуюся щиро. -- Я в житті, здається, ніколи не міг нікому відмовити в спілкуванні. Подібного за собою не помічав. Тут якась неточність… Давайте з’ясуємо…

--Та ні, --дещо спохмурнівши відповідає мій співрозмовник. – Напередодні ми домовились, що я приїду з Одеси до Києва, ми обговоримо мій перехід на роботу в «Правду України». Я всю ніч гибів у поїзді, вранці дістався редакції, а мені ваші люди кажуть: редактор нікого не приймає, він зачинився і щось там пише. До нього не достукатись, не додзвонитись. Коли вийде з кабінету -- невідомо. Я покрутився годину-півтори довкруги видавництва «Преса України», і сів на поїзд до Одеси…

Он як. Що тут скажеш? Усе цілком ймовірно, підтверджую: подібне дійсно могло статися. Я в ті часи страшенно горів роботою, тим, що очолювана мною газета була найбільш впливовим, кусючим, поінформованим виданням в Україні, усе робив для того, щоб читач взявши до рук «ПУ» міг одразу про все найголовніше дізнатися з неї. Ледве не в кожен номер я гнав буквально з коліс статтю на першу шпальту під рубрикою «Колонка головного редактора». Це щоразу була головна стаття номера на злобу дня. Все найактуальніше було тут. Написати її було непросто. Тим паче в умовах, коли я, як головний редактор, турбувався не лише за зміст видання, за підібрані в номері матеріали, але й за фінансування газети, за закупівлю газетного паперу, приміром, який не вироблявся в [H1] Україні. А в кращі часи своєї високої тиражності ми за півтора місяці спалювали ешелон газетного паперу!!!!

Ось тому, іноді я з’являвся на роботі о годині 6-7-ій ранку, зачинявся у своєму робочому кабінеті і «гнав статтю у номер». Усі в редакції знали, що мені ніколи було відповідати на будь-якого рівні телефонні дзвінки, на візити щонайвищих гостей. Аж поки я не здам статтю першому заступнику головного редактора Володимиру Малахову, котрий працював над полосою. Я не брав до рук навіть телефон урядового зв’язку – сотку. Позаяк знав: варто відповісти на один дзвінок і все, колонки в завтрашньому номері не буде. А їх чекали люди. Яскравим доказом цього стало те, що за станом на 1 січня 1998 року нашу двомовну газету «Правда України» передплатили 632 тисячі громадян. Це був рекорд пори відновленої Незалежності України, котрий, звісно, вже не буде ніким і ніколи побитий…

Ми з Миколою Матвійовичем цими днями в Києві. Грудень 2024.

Ось саме на такий мій гарячий день прийшлася, либонь, та наша давня зустріч із Миколою Муляром, коли йому довелося ображеним на мене ні з чим повернутися зі столиці додому. Співчуваю, і прошу вибачення ще й нині, через десятиліття. Я йому пояснив, що мої зачинені двері робочого кабінету виявилися заблокованим аж ніяк не проти його особисто. Так просто склалися обставини в той газетний день, коли верстався черговий номер видання. Як журналіст, гадаю, він зрозумів мене. Тим паче, що вже тоді ж він пішов працювати до прес-служби Одеської прокуратури, де заслужив особливі авторитет і повагу. В своїх нинішніх розповідях він часто називає роботу в правоохоронній структурі своїм особливим творчим періодом. Так воно в житті буває, що з невдач іноді виростають великі справи. Відтак у пана М. Муляра всі діти й онуки… юристи…

Ми нині часто з моїм колегою згадуємо рідні краї: як поміж людей мовиться -- тут Джурин, там – Стрільники! Колишнє село Джуринського повіту і району. У десятий і одинадцятий клас школи Микола Муляр щоденно ходив за сім кілометрів, через поля і вибалки, крутосхили й сади до Рахнів Лісових. Туди і назад. В пору, коли все довкруги замітало сніговими кучугурами, доводилось пробиватися трасою Київ – Кишинів, але вже дев’ять кілометрів. На тих довгих перегонах йому і намріялась журналістика. Ще подобалась військова служба. Дві мрії й зійшлись в одну – всепереможну, коли він подав документи на відділення журналістики Львівського вищого військово-політичного училища. Високу марку його, бо давно вже немає такого навчального закладу, Микола Матвійович проніс крізь усе життя.

Олександр Горобець, письменник.