Ось це по-справжньому золоте сальце!

Мабуть, із рік тому я звернув увагу на те, що в регулярних і немилосердних обстрілах росіянцями наших споконвічних територій так чи інакше під вогнем артилерії, мінометів та ракет і, звичайно ж, проклятих «Шахедів» замало не щодня щонайбільше від усіх атакованих територій знаходиться благословенна Нікопольщина. Саме місто чи то села району. Б’ють же ж, гади, по них і вдень, і вночі, трощать усе без перебору, напевне, добре знаючи, що це свята для нас територія і земля з позадавніх часів. Бо Нікополь, це колишній Микитин Ріг, козацький Микитин Перевіз через Дніпро. Тут, за Дніпровими порогами ховалися козаки від царських посіпак. Тут 1648 року Гетьманом України було обрано Богдана Хмельницького. Через цей Перевіз пролягав Чумацький шлях на Крим по сіль.

У селах довкруги Микитиного Рогу, Микитиного Перевозу, з 1782 року — Нікополя (у перекладі з грецької означає «місто Микити»), формувалися міцні сільські господарства з повними оборами вгодованої домашньої живності, насамперед, дорідних свиней. В історичній довідці за 1886 рік у цьому колишньому власницькому містечку, центрі Нікопольської волості Катеринославського повіту Катеринославської губернії, стверджувалося, мешкало 6570 осіб, налічувалося 1251 дворове господарство, існували дві школи, два цегельних заводи й дві крамниці та, зверніть увагу, — салотопний завод! Унікальне підприємство, котре переплавляло туші свиней на смалець та шкварки.

Можливо,хтось і не знає, то смалець (від нім. Schmalz), лярд (від фр. lard) — це високоцінний харчовий жир, витоплений із сала свиней. У кулінарії під смальцем часто розуміють в цілому свинячий жир, рідше так можуть називати і жир птиці. А шкварки…

Якось одного разу, років із сорок тому, мені довелося в складі групи українських журналістів заїхати в гості до білорусів. Було це десь на Берестейщині. Нас завезли під крислаті дуби на колишнє пристанище партизан, де гостро пахло димком від вогнищ і ще чимсь особливо принадним. Запросили з дороги до столу. Стали пригощати домашнім житнім хлібом і великими куснями шкварків. Вони були такі гігантські, їй-право, як лапті мінімум 43 розміру. Я й по нині пам'ятаю запах і неповторний смак тієї унікальної гостини. Що може бути смачнішим до подорожньої чарки від гарячої партизанської шкварки?!!!!

Тоді, із рік тому, я й видав інформашку із закликом: ей, ви, йолопові стрільці, годі свідомо і відверто знищувати нашу історичну батьківщину і житницю-годувальницю Наддніпров’я. Наш хлібо-сальний край безсмертний…

Один чоловік, який родом із тих країв відповів мені так.

«Нікопольщина знаменита тим, що тільки в наших краях уміють вирощувати справжню беконну свинину. Мало хто взагалі, напевне, бачив її…»

Так насправді виглядає беконна свинина в якій сала трішки, а основну частину плоті тварини займає м'ясо...

І пригадалося мені, як у вісімдесятих роках минулого століття я очолював відділ сільського господарства республіканської газети «Сільські вісті». Якраз тоді на котромусь із чергових з’їздів кпрс генеральний секретар товариш Леонід Григорович Брежнєв у нових завданнях комуністів проголосив: у тваринництві треба перейти на виробництво беконної свинини! Тоді повсюдно тільки й чутно було: бекон, бекон. А що воно таке — ніхто не знав, не бачив. Учені писали для газети величезні статті про виведення свиней беконної породи. А от їх продукції не зустрічали ніде. Я щотижня давав завдання нашим двадцятьом власкорам в областях України, наполягав: ну знайдіть хоч будь-де хлів з такими свиньми, що дають сало на м’ясі. Але нічого на ділі не вийшло, навіть не зважаючи на конкретне завдання партії. Бекон не підкорився!

І ось учора мені з Нікопольщини прислали шматок справжнього бекону. Там наперекір війні, щоденним пострілам на ураження рашистів живе жіночка, котра розводить особливу беконну породу свиней і дає до столу людей такий унікальний харч, який ви бачите на світлині. Цінуймо цю людину і її святу справу.

Олександр Горобець, письменник.