Золотословий Гемінгуей із Волині

Нас із Славком звів щасливий жереб наших доль. Ми з’їхались із ним у ніч на 1 вересня 1979 у кімнату №723 нового-новенького гуртожитку у столиці, навпроти прохідної мотоциклетного заводу в Києві (неподалік телевізійної вишки на Сирці). Тут ми відтак проведемо два роки навчання у Вищій партійній школі при ЦК КПУ. Пишу все нетрадиційно, з великих літер із щирої поваги до, їй-право, шикарного навчального закладу, котрий давав, кому це потрібно було, ґрунтовні знання з потрібних дисциплін. Для мене особисто це була найкраща моя дворічка із інтелектуального зростання на відділені журналістики. Заняття вели найкращі викладачі республіки — професори, академіки. Кожних щопівроку відбувалися візуальні зустріч з керівниками України. Після мого заочного навчання на факультеті журналістики Київського держуніверситету, після складання окремішніх іспитів з деякими викладами в кафе за чаркою віньяку (югославського, вельми модного на той час у Києві), це таки була цікава робітня над різноманітними книгами, збагачення якнайширшою додатковою інформацією. Кузня з виготовлення нашим із Крещуком багатьох і багатьох статей у газетах і журналах. Звідси я пішов власкором газети ‘’Сільські вісті’’ по Хмельницькій, Тернопільській і Чернівецькій областях, Славко — повернувся до обласної газети заступником відповідального секретаря…

Тут пан Крещук навчив мене понад усе любити своє рідне… болото.

Волинян у новому гуртожитку було чи не найменше. Але з вікон ошатної, дев’ятиповерхової оселі майже щовечора було чутно пісню ‘’Волинь моя, земля моя, краса моя сонячна…’’ Бо такі вони веселі, дружні, завзяті. Оригінальний, щирий твір цей самодіяльного композитора Йосипа Кривенького звучав, як гімн найсолодшій, найчарівнішій землі України. І тому кияни, слухаючи цю хвалу краю одні в одних із здивуванням запитували:

‘’А хто це поселився в тому дивному новому гуртожитку, що притулився затиллям до обласної лікарні?’’ Відповідь (сам чув, їй-право), просто таки вражала:

—Кажуть, що студенти консерваторії…

Ха-ха-ха! Якраз саме так. Виключно музиканти і композитори…

Святослав Крещук був просто таки неперевершений майстер пошуку цікавої інформації, оригінальних новин. Він приїхав із Луцька з цілим списком тем, які хоче за два роки навчання вивчити, дослідити і про них розповісти читачам його рідної Волині. Точно пам’ятаю, що першим у тому його цікавому пом’янику значилося: ‘’Пост Волинський’’.

Пам’ятаєте, при в’їзді до столиці чугункою є така однойменна зупинка електрички з боку Фастова…

До кінця першого місяця нашого навчання пан Крещук уже видав в обласній газеті газетну полосу з історії життя ‘’Посту Волинського’’ впродовж життя залізниці… Ось такий доблесний рівень інформаційної роботи…

Я надзвичайно багато навчився у мого найближчого друга Славка. Він був винятково цікавою, оригінальною особистістю. Багатою на фантазії, життєві колізії. Він постійно читав, ще значно більше знав і навіть здогадувався з того, як влаштований світ, наприклад, за ’’залізною завісою’’, котра нам не давала нормально жити. Одного разу Святослав мені, коли ми гуляли котрогось вихідного дня у Пущі водиці, пошепки (чесно, не перебільшую!) сказав, що у нього батьків брат, себто, його рідний дядько мешкає у Канаді. Ось чому йому КДБ постійно відмовляє в надані права на виїзд за кордон. Хоч товариш Крещук, як редактор обласної молодіжної газети, багатолітній член бюро обкому комсомолу міг би очолити молодіжну делегацію для відвідин котроїсь зарубіжної країни…

А дзуськи: як бачимо, мічений. Абсолютно позбавлений довіри контори глибокого буріння. Так що росту в нього не буде ніякого… Тільки що можна їхати у відрядження до в захолусних районів Волині — Забболотівського, Піддубцівського, Любешівського районів.

Вони бездарі-кагебешники не знали, що Йосип Кривеньки саме з тих окраїн богині вродливиці Волині збирав усю неймовірну силу краси краю і переливав її в пісню. Тому у нього й виходило:

Шумлять, колишуться хліба,

Як хвиля в морі грається.

Моя заквітчана земля

До сонця усміхається.

Я колись думав, що Слава Крещук буде жити вічно. Таким він був вибагливим до їди. Перебірливий. Навряд чи міг хто йому тут догодити. Прийдемо на обід до Вепешовської їдальні. Він пройде до дівчат, які їсти накладають, просить, тягнучись до виварок: ''Покажіть, будь ласка, що ви ниньки варили…'' Побачить у каструлі маленький пісненький шматочок м'яса, просить: ''Покладіть мені, прошу чемно. А більше нічого. Дякую красно!'' Я ж такий, що поклали в миску – все виїм. Він, пригадую, чомусь молока не пив зовсім, сметану не вживав, хоч сам з роду-походження наш, сільський хлопчина, з-під Луцька родом. А я за цими продуктами — втоплюся. Він цигарку день і ніч смокче. Я ніколи в житті не смалив. Він каву літрами ковтає, хоча худенький, тоненький, я — майже ніколи не вживав її…

Славко, ще від дружини Галини, Галини Петрівни, красуні волинянки в дрібних заздрісних кучериках, мав чітке завдання, везти додому курячі яйця і качок. А їх ніде не можна було віднайти і навіть у Києві: Сказати б, на всю шир панував розвинений соціалізм! Хоча визнаю, щоразу на Луцький потяг Славко відкілясь ніс повні сумки цього добра. Дома чекало на нього двійко дітей – дочка Інна та син Ігор. Зворотнім рейсом Святослав Васильович практично щоразу доставляв печених вугрів. О. кращого делікатесу я не смакував! Де він лишень добував ту рідкісну рибу?!

Славка Крещука мало хто не знав на Волині. Бо він писав найяскравіші статті. Такі, котрі обов’язково читали і сімейно обговорювали всі. Добирав такі інформації, котрі зачіпали інтереси найширших верств життя волинян. У нього в області було тисячі персональних цікавих дописувачів — ворожбитів, грибників, природолюбів, лісників і людей різноманітних рідкісний справ.

Святослав Васильович якось несподівано скінчив свій земний шлях у 59-ть. До образливого мало прожив на нашій грішній і добрій землі. Кажу це з висоти своїх сьогоднішніх 73-ьох. А я ж був від нього майже на чотири роки молодшим…

Крещука так поважали, любили люди, що я гадав, що їхня безмежна приязнь не скінчиться ніколи. Як розповідав мені наш із Славком спільний побратим, беззмінний власкор моєї колись ‘’Правди України’’ по Волині, а тепер і далі невтомний писар парламентського видання ‘’Голос України’’ по тій же області Микола Олександрович Якименко розповідав, що в перші роки після смерті метра волинської журналістики пана Крещука заледве не в кожній редакції районної газети кожного 6 вересня накривали стола і піднімали келихи за упокій душі волинського Гемінгуеєя Святослава Васильовича. І розповіді про такі вшанування долітали вряди-годи й до мене у Києві. Аж по нинішній рік, прости Господи за Правду життя…

Нині Славкові виповнилося б 77. Понад сімнадцять літ ми без нього. Сьогодні мені ніхто й зателефонував з приводу Крещука. Що поробиш. Влада так розпотрошила містечка й райцентри, фактично знищила всю газетярську інтелігенцію місцевого пошибу. Складається враження, що ми знову матимемо населенні пункти, де люди не вмітимуть ні розписатися, ні курей порахувати. Упевнено деградуємо. Так що прости, друже, Святославе. Але ти житимеш у наших душах, поки битимуться наші серця…