Зодягнула мати празникову хустку...

Знайшлася в моєму житті, незабутньою і світлою датою закарбувалася уже назавжди чудова днина, котру не забуду ніколи - 1 травня 1998-го. Сяйливої радості 80-ий день народження моєї матері Ликерії Феофанівни. Жінки, котра з тринадцяти дівчачих літ мала повну норму цукрових буряків і аж до виходу на пенсію несла той неймовірно важкий хрест на собі. За вік свій босоніж сходила всі широкі колгоспні поля. Всеньку зиму заготовляла дома попіл з печі, курячий послід для тих безмежних колективних полів, бо існувала така чітка «рознарядка з контори», якої проста жінка ніяк не могла ігнорувати. А тільки розвеснялося, аж до пізньої осені, поки сніги не заметуть наші подільські крутосхили, з сапкою та косою, лопатою або вилами трудилася день при дні у полі. Одна радість була – на початку нової зими з колгоспу їм, членам ланки привозили кілька мішків цукру. Аби не помилитися, кому скільки зайде тих солодощів відповідно до виставлених трудоднів, усі жіночки збиралися в хаті ланкової, пригощалися своїми ж принесеними з дому харчами, а коробкою сірників міряли цукор. Під жарти, сміх і веселі чи журливі пісні…

Набирався склецочок, спеціально мамою зшитий із білої матерії мішечок, мабуть, із пуд-півтора того дорогоцінного заробітку, і я, добровільний мамин помічник, як найбільший скарб сім’ї ніс той її річний доробок додому. Того дня у хаті на припічку, мені навіть дозволялося запустити руку в білий солод нашого багатства і набрати його повен рот. Яким же ж тоді був я щасливим і багатим…

І ось наспів великий мамин Ювілей. До того часу я, вийшовши у шістнадцять літ з сільської хати під сволоками, з-під подільського горба, зробив кар’єру у вітчизняній журналістиці. Вісім літ перед цим обійняв пост головного редактора центральної газети молодої держави, тираж очолюваного мною видання вперше за всі часи Незалежності добирався вже до мільйонних накладів, це означало, що за півтора місяці газета «з’їдала» ешелон офсетного паперу. Я вирішив, вшанувати мамину круглу дату, що називається, по-справжньому. Щоб було видно, було чутно на все село, на весь район, на всю подільську округу. Мені хотілося так усе зробити, щоб, як мовлять, вийшло по вищому розряду, щоб про це заговорили всі. Тим самим вшанувати славу всіх сільських, бідових матерів, босоногих трудівниць буряківничих ланок, котрі пройшли через неймовірне колгоспне рабство.

Я попросив маму, аби вона не поспішала з посадкою картоплі на городі. Неподалік нашої хати мої родичі, друзі, сільські майстри, (а скільки ж їх було тоді лишень на нашій вулиці!), за день звели просто таки шикарний палац. Як хтось влучно, тостуючи сказав, – справжній «курінь районного масштабу». Спорудили з любов'ю просторий, ошатний курінь, катрагу, намет чи як у селі частіше всього, на московський манер, кажуть - "шалаш". Примітну малу, сказати б, антинепогодну архітектурну форму, яка кому у назві, власне, до шмиги. Аби лишень та споруда могла захистити людей від можливого дощу, суховію. Вквітчали її зсередини килимами і вінками квітучої кульбаби та інших ранніх різноцвітів. Коли по обіді 1 травня всі всілися за святкові столи, я тихенько попросив доньку Тетянку, котра готувалася того року йти до першого класу і вже давно залюбки обліковувала все до тисячі і назад, порахувати, а скільки ж, власне, гостей прийшло на бабусину гостину. (Он же ж вона, моя чарівна Тетянка, на центральній світлині, поруч із врочистою бабусею, в рожевій курточці!). Виявилося – понад 150 душ! Як добротне сільське весілля!

Гримів оркестр, звучали один одного кращі тости, тости. Бабусю люб’язно просили не підводитись, а вона легка, як дівчинка шарілася при кожному гарному слові про неї, про її нелегку колгоспну рабську долю. Групи моїх друзів замовили виїзди голосистих артистів із Вінницького музично-драматичного театру, ще з якогось творчого колективу. Так що у широкому, розлогому, ошатному курені було тісно від задушевних пісень і веселих жартів. Світ поміж двома крутими пагорбами Поділля, з річечкою понижче нашої домівки, що потопав у ранній зелені і біло-рожевому цвіті, був напоєний славою милій жінці-трудівниці. Бабуся усіх своїх подруг із буряківничої ланки, що іще були живі, запросила до столу.

Як стало сутеніти і звеселілі мамині гості, покинули столи, вийшли на подвір’я до танців, саме тоді на довколишніх мурах, колодках і тинах довкруги хати і обійстя повсідалися дальні і ближні сусіди. Ті, хто не потрапив до застілля. Це на Вінниччині віддавна існує така невмируща традиція - ходити на оглядини весілля, проводи і різні торжества. У якості глядачів. Розумію, сельчанам дуже хотілося подивитися на те, хто ж приїхав привітати Ликерію Феофанівну з славним Ювілеєм. А тут танцював справжній генерал-майор у лампасах і з зірками на погонах, заступник Командувача Протиповітряної оборони України Олександр Костюк, перший заступник міністра фінансів України Станіслав Буковинський, член Верховного суду України Анатолій Кияшко з дружиною Ніною Гнатівною – співробітником юридичного Управління Верховної Ради. Микола Горобець, начальник управління, як тоді називалося – грізнного ОБеХееСеС області, зі своєю дружиною Наталією Іванівною. Всі вони, звісно ж, мої близькі друзі. Які по-справжньому цінували окрім мене і мою матір, відважившись на таку далеку, аж до 400 км в один бік, дорогу…

Заледве не повним складом приїхала зі столиці в Джурин редакція очолюваної мною газети «Правда України». Були окрім родичів і друзів сільські та районні начальники, представники різного люду, окремих із них, грішним чином, я й не знав. Багато красивої співучої молоді. Спасибі усім за той першотравневий візит, за теплі і ніжні вітання бабусі…

Ось тоді я й попросив своїх хлопців та дівчат помічників, щоб добряче пригостили тих, хто не потрапив до святкового столу. З’явилися на торжестві в якості глядачів з колодок. Понесли ящики з питвом, різні закуски. Стріляли з пляшок шампанського. Усе довкруги було наповнено сміхом, жартами… Серйозний Ювілей – Ликерії Феофанівні гуляли 80!

Це правда, що потім у селі пішла обмовка, коли жіночки, мамині ровесниці, десь перегодя казали: «Ніколи в житті не пробувала їхнього чампанського… Аж у Ликерії на іменинах: у носі крутить і п’янить, в’яже ноги …»

Далі нехай мою розповідь доповнять світлини з того вже далекого і незабутнього торжества. Лише замічу, що на тому кутку села де я народився і виріс, де до 2004 року мешкала моя мати, вже практично нікого немає. Залишилися лише добрі спогади про милих, чарівних, незабутніх людей…

З кожним роком, коли лиш синьооке небо все ближче підводить календар до Першотравня, не можу напитись ласкою, нажитись казкою далекого вже Маминого торжества… Гортаю альбом світлин із тієї події.

А ще відчуваю начебто якусь глибоку провину перед людьми покоління моєї матері. Який неймовірно важкий тягар вони несли на своїх плечах, все життя перебуваючи в рабстві колгоспного ладу. Наш Шаргородський район за обсягами бурякосіяння, тоді найтрудомісткішою польовою культурою, займав перше місце в усьому СРСР - розміщав щовесни по 10 тисяч і більше гектарів коренів. Це означало, що на наших сільських матерів було найбільше навантаження на трудову душу. Як лишень вони витримали її?! І за цю каторжну працю ніхто їм ніколи навіть не сказав спасибі.

Кілька років тому я вимережив листа директору Інституту біоенергетичних культур та цукрових буряків Національної академії агарних наук України Миколі Володимировичу Роїку. Хто ж краще нього знає цю проблему. Сам вінничанин. Людина в літах. Виходець з так званого «цукрового Донбасу».

Я написав йому, що якби моя воля та ресурси в сімейній калитці, я б точно на високому подільському пагорбі біля мого рідного села, де сходиться кілька шляхів-доріг з усього Поділля, самотужки поставив би пам’ятник фігурній і привабній жінці-буряківниці. З сапкою на плечі. З долонею, складеною захисним дашком від сонця над очима, з поглядом, спрямованим у далечінь: «Чи багато іще сапати?» Справжній пам’ятник нашим семижильним матерям, які цукор давали державі…

Микола Володимирович із щирістю і розумінням сприйняв мою пропозицію. Запитав лише: «А що на ваш розсуд треба для того, щоб втілити цей задум у життя?» Та, звісно, відповідав я – «гроші». «Скільки ж?», справився він. «Та тисяч із сімдесят, мабуть», - прикинув я на тодішні ціни можливі затрати. «Думаю, - резюмував пан Роїк, - це не так і багато. Таку суму можна віднайти… А задум чудовий…»

Одначе, як це у нас іноді трапляється, навіть гарні ідеї ми вміємо втрачати, губити на ходу. Думаю, що ця розмова залишається в силі. Хто бажає приєднатися до нашого задуму – пишіть мені (у Фейсбук або на електронну адресу - 33jyra@ukr.net) чи директору Інституту НААН України М.В. Роїку - 03110, м. Київ, вул. Клінічна, 25,
телефон приймальні директора: +38 (044) 275 50 00,
E-mail: sugarbeet@ukr.net)

***
На світлинах:

* Мамині високі гості. Скільки ж гарних, хоч у кіно знімай їх, облич;

* Нова група людей прибула на торжество. Всі хочуть сфотографуватися з Ювіляркою. Дітлахи тут як тут. Є вже, бачимо, колоритна фігура генерала Олександра Васильовича Костюка, поруч із ним праворуч Кияшки - Ніна Гнатівна попереду, Анатолій Якович за нею - він член Верховного суду України, троє інших з протележного боку першого ряду мої рідні Горобці - Микола Миколайович, полковник міліції, його дружина, молодий кандидат медичних наук Наталія Іванівна, їхній молодший син Рома, мати (підслухано моє дружиною Ольгою Іванівною) ласкаво називала його "Ромашкою", тепер він відомий у Києві хірург Роман Миколайович, поміж цього виводку Горобців скромно виглядає майбутній народний депутат України і міністр АПК (сказати б: міністр хліба, сала й ковбаси!) Олександр Баранівський, у групі гостей кандидат наук, майбутній професор Анатолій Салюк, відомий терапевт Вінниччини Віктор Кутаф'єв і ще багато цікавитих та знатних людей, яких я, чесно кажучи, і не знаю. Але водночас спасибі, що прийшли на вшанування колгоспниці-трудівниці;

* Вітають бабусю Ликерію наші родичі, двоюрідний мій брат Володимир Чорний з дружиною Раїсою, дещо позаду них дружина іншого двоюрідного мого брата - Валентина Сайчук;

* З музичним привітанням дуетом виступають колишні голова місцевого колгоспу і голова сільської ради;

* А це вже слово має один з притсутніх тут гуртів вінницьких професійних артистів;

* Як бачите, у нас на торжестві танцювали навіть генерали;

* А все що далі в світлинах, то події на колодаках 1 травня 1998 року... На останньому фото з цього ряду і я серед цих славних людей, між котрих колись ріс-виростав, корову пас, матері по господарству допомага, вірші писав, мріяв про велику журналістику... На останній із цих світлин поруч зі мною сидить - моя двоюрідна сестра Олена Євдокимівна Сайчук. Усе життя працювала вона агрономом садоводом у сусідньому колгоспному селі Хоменки. Приїхала до бабусі Ликерії на торжество зі всім своїм хоменським виводком...

***
Усі світлини зроблено колишнім заступником головного редактора газети "Правда України" Петром Приходьком.

Олександр Горобець,

письменник.