Заступімося за нашого Петлюру

Колесо історії немає ні шин, ні гумових камер, воно, часто трапляється, в'язне в трясовині людських чвар і буревіїв, але все одно, приходить час, повертається до людей справедливою стороною. Правда незборима. Вона завжди врешті-решт перемагає! Особливо ж тоді, коли замість об’єктивних фактів горузвинувачень зумисне, за вказівкою з Москви, за її гроші вивершено з брехливих, підтасованих фактів для інвективи українців у найбільших злодіяннях проти людяності. У центрі цих інкримінацій ось уже вподовж багатьох десятиліть стоїть Головний Отаман Української Народної республіки Симон Васильович Петлюра. І свідомим українцям доводиться багато робити для того, щоб повернути його славне ім’я до пантеону головних борців за незалежну, суверенну, самостійну Україну. Московити з кров’ю втокмачили в голови багатьох поколінь українців, що це чи не найбільший ворог нашої нації. Хоча це велика дурня. Насправді він людина, котра найбільше зробила для боротьби українців проти мордорського засилля, за визволення з-під імперського гніту.

Підла ЧК при знищенні С. Петлюри майстерно розіграла болючу для нашого краю єврейську карту. В часи лихоліть, починаючи від Богдана Хмельницького, у 1648-1649 роках, під час Коліївщини – 1768-1769р., 1881-1882 роках, після вбивства царя Олександра другого, у 1905 роках у часи першої Російської революції на просторах імперії відбувалися масові погроми євреїв. Позаяк це була найменш захищена частина населення, котра завжди мешкала обособлено. Страшенний розгул безладу, у якому найбільше страждало єврейське населення почалося в Україні після початку першої світової війни. Єврейські містечка ставали легкою здобиччю для регулярної російської армії, формувань білогвардійців, більшовицьких загонів і частин Червоної армії, українські війська, німецькі та австрійські підрозділи, польські армійці, численні формування різних отаманів і всякої бандитської сволоти. Відповідальності за страждання людей не було ніякої. Беззбройна маса майже ніколи не опиралася, не чинила опір.

Російська пропаганда ще з часів сторічних лихоліть усю відповідальність за погроми намагалася віднести на рахунок війська УНР, усіх собак вішати персонально на Отамана Симона Петлюру, оскільки він був найкрупнішим горішком у боротьбі проти підкорення московитами України. Відомо сотні і сотні спроб мордорівців приписати, що начебто глава Директорії особисто віддавав накази громити єврейські поселення. Хоча за сто років пошуків істориків, єврейських, ізраїльських насамперед, нікому не траплявся жоден подібний документ. А ось наказів персонально С. Петлюри, з розпорядженнями через суд засуджувати до розстрілу всіх тих, хто організовував знущання над єврейським населенням, грабував його, ґвалтував представників жіночої статті опубліковано надзвичайно багато. Відомий факт, коли С. Петлюра особисто віддав під суд польового трибуналу отамана Самосенка, котрий ввійшовши зі своїм загоном до Проскурова (нині Хмельницький) організував єврейський масовий погром, де постраждало не менше тисячі мирних громадян.

Єврейські дослідники стверджують, що за погодженням з С. Петлюрою було страчено до сотні організаторів безладів у єврейських поселеннях, але це не зупинило погромів уцілому.Ось зразок такої телеграми у війська за підписом Симона Васильовича: "Всім, всім — смерть погромникам! [...] наказую провокаторів негайно розстрілювати, повідомивши про це населення. Надалі в таких випадках вимагаю твердості і рішучої розправи з такими провокаторами по закону військового часу. Головний Отаман Петлюра".

Треба не забувати, що про С. Петлюру недарма казали: «У вагоні Директорія, під вагоном – територія». Насправді так усе й відбувалося. Армія УНР трималася на авторитеті Головного Отамана, який умів довкруги себе організовувати повстанських отаманів. І армія Головного Отамана здебільшого складалася з такого різношерстого війська. Але чи не у кожного окремого загону була своя мета на війні, свої ідеали, яких не міг похитнути і сам Петлюра. Одні боролися за звільнення від банд більшовиків лише своєї землі, інші воювали тільки проти німців і поляків. Якщо, до прикладу, ще сьогодні всі вони були під началом командування УНР, то завтра могли без попередження знятися з ділянки фронту і через підкуп — навіть ударити в спину Директорії. Тільки коли такими підрозділами учинялися огидні єврейські погроми, то завжди їх учасники казали, що лихо коїли «петлюрівці». Так було вигідно усім говорити.

Дослідники розправ над цивільним єврейським населенням приводять такий разючий приклад. Одного дня Симон Петлюра прибув зі своїм штабом до Бердичева, колишньої своєрідної єврейської столиці України. У центрі міста єврейська громадськість з хлібом-сіллю зустрічала Головного Отамана, а за десять хвилин ходу від цього місця одна з банд громила єврейські помістя, знущалася над населенням.

До речі, щоб не забути. У найдраматичнішу пору для України, в рамках намагань забезпечити автономні права національних меншин, до складу Уряду (1917 рік), а потім і Директорії входило Міністерство єврейських справ. Це був єдиний прецедент у світовій історії! Воно й опікувалося проблемами боротьби з погромами цієї національної групи населення. Симон Петлюра особисто, як кажуть, курував (страх не люблю цього казенного слова!) діяльністю такого Міністерства. Позаяк, це було персонально його дітище. Відтак, євреї отримали в Україні так звану «національно-персональну автономію». Саме уряд Петлюри запровадив правило виплачувати кожній постраждалій сім’ї у єврейських погромах на підконтрольних йому територіях значні матеріальні суми. Чи ж мислимо було, щоб оплачуючи безлад Симон Петлюра сам організовував погроми. Чи не правда, якась дурня?

Усі ці рядки вище написані для того, щоб зрозуміти самому і підвести вас до тієї думки: як могло статися так, що 25 травня 1926 року, у Парижі, на тихій вулиці Рожен, п’ятьма пострілами впритул було застрелено Головного Отамана УНР в екзиліСимона Петлюру? 97 років тому! Учинив кривавий злочин Самуїл-Шльома Шварцбард, годинникар із французької столиці, уродженець української Балти. Колишній червоноармієць. За дослідженнями фахівців української діаспори, співробітник ОГПУ.

Свій жахливий учинок колишній співвітчизник Петлюри пояснював тим, що начебто за наказом керманича Директорії 15 членів його сім’ї були убиті в Балті під час єврейських погромів. Детальний аналіз цього факту з часом показав, що на час, коли постраждала сім’я Шварцбарда, регулярні війська УНР знаходились, як мінімум за двісті кілометрів від того південного міста. І що все це є чистою вигадкою убивці. Звернуть на це увагу!

Через півтора роки після замаху на Головного Отамана, у Парижі почався судовий процес над убивцею глави Директорії УНР. Розгляд справ тривав трохи більше тижня. Весь він побудований був так, що начебто судили не тодішнього, як тепер кажуть, кіллера, а його жертву – Симона Петлюру. Адвокат Шварцбарда комуніст Анрі Торрес, з’їздивши до Москви, привіз звідтіля пів вагона усяких, здебільшого фальшованих, матеріалів, якими його «збагатили» співробітники ОГПУ проти Петлюри та його «бандитів». Саме вони були головною доказовою базою на цьому процесі. Усі ж документи, які було представлено, як аргументи того, що Головний Отаман з усіх сил намагався прикоротити, вогнем і мечем випекти з практики військових підрозділів безлад і знущання над єврейським населенням просто відкидалися. Зовсім не бралися до уваги.

Не суд, а судилище відбувалося в умовах жорсткої політичної охлократії, коли адвокатів українця просто банально закрикували, запльовували у залі. Над процесом домінували імена Альберта Ейнштейна, Ромен Ролана, Анрі Барбюса, Максима Горького, Поля Ленжевена. Ці люди творили суд над українцями, заполонивши своїми іменами всі тодішні ЗМІ, яких захищав, вів до свободи Симон Петлюра.

А присяжні лише 24 хвилини розглядали питання чи винен Шварцбард у тому, що він серед білого дня, на паризькій вуличці п’ять куль загнав у тіло українця. Вердикт знаєте який був:«Не винен!»

Винен, як бачимо, С. Петлюра, що йшов йому назустріч. Дружині Симона Васильовича цей зрадливий, безчесний суд інкримінував сплату одного франка, як оплату прибиральниці за змивання крові її чоловіка з паризької мостової. Яке блюзнірство! Яке безчестя!

Застрелив же Самуїл-Шльома не курку, не бродячого пса, а людину. Одначе, виявляється, якщо це вкрай потрібно було добірному товариству, то честь людини, в даному випадку відомого українця, життя відомого борця за національну незалежність прирівняли до бівуачного безхатченка. А як же ж з людською гідністю? З правом людини на справедливий суд? Упродовж дев’яноста семи років перед українцями так ніхто й ніколи не вибачився за вчинене судилище щодо вбивства в серці Європи — Парижа, нашого Головного Отамана. Я не можу зрозуміти, чому про це явно ‘’по-старинці’’ мовчить Українська Нація. Можливо, вже прийшов той час, коли б належало провести справедливе і чесне розслідування загибелі Симона Петлюри. Довести всьому світу із фактами в руках, що це була злісна розправа московського ЧК-КГБ над лідером національно-визвольних сил українського народу. А вигадки про організацію С.В. Петлюрою єврейських треба розвіяти як хворобливий туман 1926 року над Парижем…

Щоправда, я не вірю в те, що на такий крок підуть нинішні швондери від влади, які нині несподівано опинилися на ва вершині українських там усяких офісів і забігайлівок професійними масажистками всередині. Українці повинні понад усе просувати на Олімп влади національноцентричні партії, які понад усе дорожать національними кадрами українців, їх історію і минувшиною.

Прийшла пора, друзі!!!

Слава Україні! Героям Слава!

Олександр Горобець,

письменник.