Запізнілі журавлі

Дивний нині вечір видався, їй-право. Теплий, зовсім не осінній. З-за моєї спини на небосхил нечутно й непомітно викотився яскраво освітлений напів-місяць. Тиша неймовірна запанувала над містечком, розлилася по ближніх гаях, городах, аж до дальніх очертів, до світлого у пітьмі плеса озера. За водоймою розбіглися по берегу вогники вулиць. І враз десь у по-нічному сірому небі хтось, начебто, обізвався віддаленим гуком. Прислухаюся. Та це ж, начебто, «кру-кру!» звучить.

Невже журавлі? Такої непевної передзимової пори, коли ранки уже геть вкутані в вуаль прохолодних туманів? На календарі, не забуваймо ж, уже 26 жовтня. Два тижні після рубіжної у природі Покрови. Їм би вже давно раювати у теплих краях.

І знову: «кру-кру!» Здається, що ближче. Ще і ще. Вже обізвалися, нібито над на осокорами за нашим городом. Небо свинцеве, нічого не помітиш. Гукаю своїх домашніх на вулицю. Мені потрібні хоч би якісь свідки цієї аномалії, бо ж гуляємо подвір’ям удвох із кебетливим французьким бульдогом. «Кру-кру!» уже, здається, поблизу хати.

-Це справді журавель? – підтверджують мої свідки. – Але що ж він робить у нічному небі… Такої пізньої пори…

-А хіба ж є такі пізні журавлі? У них же діє чіткий природний рефлекс...

І тут зривається дволітній наш француз Арчі, що залюбки і без втоми до цього приносив мені кинутого йому на "Апорт!" м’ячика, високо підстрибуючи, ловив його на льоту. Переважно мовчазний, лише захекано посапуючи, він враз дзвінко заливається голосним і якимсь, буцімто злим гавкотом. У небо, звичайно ж. Біжить від воріт у сад і, буцімто, лає на місяць. З голосним гавкотом повертається назад. Зупиняється посеред подвір’я, і задравши голову вгору дзвінко лається на небесних візитерів. Мені все це подобається найбільше. Позаяк ще раз підтверджує мою тезу про те, що наш хитроокий бульдог бездоганно розуміє людську мову. Ніби зчитує потрібну йому інформацію з наших вуст, і поночі, виходить, у тому числі. Бачить, що несподіване вечірнє кигичення стривожило нас, давай і собі підключатися до сварки. «А що як гавкну та зароблю собі зайві бали?» - нібито виходить у його собачих діях.

Оскільки в нічному небі журавлів не можна було розгледіти, знімок події представити вам, друзі, не можу, а цю світлину нічного журавля презентував з Інтернету. Дякую невідомому автору за ілюстрацію...

Волі-поволеньки виходимо, либонь, на розгадку таємничого «Кру-кру!» у пізньожовтневому небі вечорової пори. Напевне, за кілометр від нашого помешкання розкинулося наливне річкою і дощами, внутрішніми джерелами водоймище. Там нинішньої осені на зимівлю на цих благодатних водах залишалася пара білосніжних лебедів та виводок із чотирьох (просто дивно, що так багато!) молодих гусей. Три тижні тому вони були ще в ніжному, сірому моху: такі на диво пізні пташата. Думаю, що це вони увечері, поспіль із батьками, вилітають на розминку крил. Так би сказати, на вечірній променаж.

А летять вони від водойми у бік моєї хати тому, гадаю, що вона тут найвища споруда. Так би сказати, примітний орієнтир. Кажу так тому, що востаннє птахи вигукнули свої піднебесні кличі над нашим помешканням, і замовкли. А, можливо, і злякалися сердитого гавкання нашого палевого, себто, солом’яного Арчі?