Закриття морського сезону

Якогось минулорічного сонячного осіннього дня ми з Арчі, у моїх особистих справах, поїхали в одне дальнє лісове село. Потихенько котимось удвох горбатим путівцем між полями й перелісками, роззираємось на всі боки, подеколи мій друг стає на задні лапки, передніми опирається на бокові двері, коли його щось там за бортом зацікавить. Коли бачимо, що попереду, на центральній вулиці нам потрібного села, трійко школяриків, поставивши камінчики і рюкзаки замість штанг умовних воріт, ганяють невеликого коричневого м’яча. Арчі від несподіванки аж очі вирячив, готовий тут же вискочити у вікно, помчати до хлопчаків. Зупиняюся навпроти гравців, запитую:

-Чи не треба вам четвертого до пари?

-А він уміє грати? – лунає у відповідь.

-Візьміть до себе на поле, - кажу, - одразу й побачити чи він спортсмен. Це, скажу вам, такий удатний гравець, що грав би, мабуть, і за собачу збірну України, якби така формувалася. Тільки одна умова. Він буде грати один, а ви проти нього…

-Якщо ви його тренер, то гаразд, нехай виходить…

Боже, що тут почалося: ви ж пам’ятаєте, що змагаються троє проти одного! Пацани кричать, верещать, раз по раз падають, бо Арчі підбирає у них кулю з-під самих ніг, не даючи нікому до неї навіть доторкнутися. Такий удатний, верткий…. Бігають усі, лемент на всю округу. Мій француз аж хропе, але м’яча не віддає. Ось уже один гравець у глибокому нокдауні, видихавшись упав, лежить якраз посеред дороги. Їхало з села авто, зупинилося оддалік, чекає кінця матчу, їздовий на обочині «Тпр-р-р!» закричав до коней. У кінці розпарений бульдог застрибує у відчинені свої бокові двері і тримає в зубах м’яч, як приз за перемогу, начебто, каже мені: поїхали!

Приволочилися хлопчаки, стали довкруги авто. Я прошу Арчі віддати суперникам шкіряну кулю. А він нізашо зубів не розтискає, здавив шкіряника і не віддає. Хлопчаки посміялися, їздовий підійшов ближче розглянути героя. Тоді котрийсь із школяриків і каже:

-Хай Арчі бере собі цей м’ячик. Він його завоював. Я попрошу, мені тато новий купить…

Так у сільському нашому дворі з’явився приз за першу блискучу перемогу мого вихованця.

Але є у нашого оригінального француза іще один подарунок, яким він дорожить найбільше.

Побіля нас у селі мешкає сім’я науковців. Об’їздили, облітали вони пів світу. І з котрогось далеку привезли вони колись своєму песику Інтасу красивого зеленого м’яча. Була це примітна, лискуча, чудова і яскрава куля, ще й розмальована під… глобус. Вона не зовсім щільно накачана, податлива, щоб стиснувши дещо її можна взяти в руки, так би сказати, за щоки, а псові в зуби. Він шаленіє при вигляді цього дарунку.

Інтаса не стало, сусіди подарували той м’яч нашому красеню. Всю весну і літо Арчі і верхи на тій слизькій кулі катається, і до запаморочення голови ганяє її по обширному нашому подвір’ю…

Напевне, що у травні приїхав у гості наш родич Володимир Володимирович, знаний у Закарпатті художник. Найбільше він подобається мені тим, що уміє з подій, вчинків робити короткий концентрований висновок. Так ось ВВ довго спостерігав за тим, як трудиться з м’ячем пес і якось несподівано оголосив свій заключний вердикт:

-Ви ж зверніть увагу, що Арчі не просто будь-за що хватає у цьому глобусі, а в зуби бере тільки свою рідну Францію…

Три місяці вже, як поїхав Володя, а ми, бажаючи посміятися над витівкою бульдога, весело кажемо:

-Нумо, Арчі, вхопи глобус за безсоромний Париж… Ха-ха-ха!!!

А сьогодні Арчі вперше їздив на море. Щоправда, на Київське, але водночас широке, безмежне, глибоке море. Добряче і з не собачою насолодою викупався. Мене колись настійливо переконували в т ому, що французькі бульдоги, мовляв, не плавають, у них, буцімто, важка голова, тому їх краще не допускати до войдойм. Ви б бачили це неймовірне чудо, що воно витворяє у воді. Як його не допустити до купання.

23:23, 30.08.2929 р.

Олександр Горобець, письменник.