За дивним збігом обставин

Явно поменшало весіль у нашій милій Україні. Раніше замало не кожних вихідних у селах, селищах і містах, то в одному їхньому кінці населених пунктів, т о в іншому веселила людей музика на публічних обітницях. Тепер цього значно вбавилося. За статистичними даними, у порівнянні з 2017 роком, торік кількість весіль в Україні зменшилося аж на 20 тисяч. А це, образно кажучи, пониження градусу соціального кипіння одразу на 8,6 відсотка! При 229 тисячах банкетів взагалі, які відгуляли минулого року українці.
Причини відомі: наша держава воює; мільйони людей виїхали на заробітки за кордон; помітно впали статки сімей, тому не до розкошів; багато молодих людей поєднуються в пари, живуть, як мовиться, на віру…
Ми з Вадимом Миколайовичем Вітковським, головою Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України, вирішили дещо підправити весільну демографію і на неділю, 14 липня 2019 року скликуємо народ на весілля, яке відбудеться у селі Володіївці Барського району нашого славного Поділля. Але ж яке це має бути весілля, пані й панове!

***

Усе в цій великій і незвичній історії розпочалося доволі давно, ще на схилі дев’ятнадцятого століття. Тоді, коли Марія Ткаченко, сімнадцятилітньою юнкою навчалася у Києво-Подольській Маріїнській гімназії відомства Імператриці Марії Фйодоровни. Освітній заклад цей іще називали Фундуклєївською жіночою гімназією Києва.
Мешкала Марія в одній кімнаті з Женею Лівицькою, славною дівчиною зі знаменитого дворянського роду з-під Золотоноші, тоді Полтавської губернії, нині – Черкаської області. А до Євгенії часто в гості навідувався рідний брат Андрій, студент Київського університету. Він спізнавав юридичні науки, і робив це за настановою свого дідуся з роду Ілляшенків по материнській лінії, котрий свого часу був студентом першого випуску юридичного факультету університету Святого Володимира у Києві. Йому дуже хотілося мати онука юриста, свого послідовника на правничому ґрунті.
Порядки в гімназії були справді пуританські: побачення гімназисток з особою протилежної статі, навіть з рідним братом, мали конче проводитися в спеціально відведеній для цього кімнаті гімназії, і обов’язково за участі третьої особи. За таку Женя завжди обирала Марійку.
У кімнаті побачень стояв рояль, і поки Женя з Андрієм, усівшись у кутку за столиком розмовляли про щось своє домашнє, подруга тихо яворилася на фортепіано. Спершу вона цьому всьому не надавала особливого значення. Виконувала все, як відбувала повинність на догоду другині. Але згодом зрозуміла, що й вона внутрішньо і зовнішньо готується до кожного нового побачення Євгенії з братом. Зайве випрасує чорного фартуха гімназистки, підкрутить кучерики на висках та над лобом, зайве торкнеться футляра парфумів. А коли з’являється Андрій, такий гарний, стрункий, з білявим своїм звабним чубиком, волошковими очима, її руки починали зненацька й по-зрадницьки пітніти, пальці спотайна переставали слухатись. Піаністка починала зненацька збиватися там, де не було ніяких складних музичних переходів. Андрій з Женею мимоволі поверталися до неї, а вона вся променилася внутрішнім вогнем душі, збентеженням, сум’яттям, з усіх сил намагаючись причесати пощерблений музичний такт і погасити вогонь на щоках та вухах…
Ой, як же ж це не легко було вгамуватися, зосередитись лише винятково на самій музиці, коли зовсім поруч сидить він…
Ці побачення закінчилися саме тим, чим би мали завершитися у молодих, симпатичних людей: Марія стала нареченою Андрія. І вже нібито йшло до весілля. Але ж були вони не простими молодими людьми.
Андрій Лівицький – з молодих літ входив до керівництва відомої київської організації «Молода Громада» (МГ), яка, зокрема, й очолювала виступи київського студентства проти царату. Членами її були також Дмитро Антонович, Володимир Винниченко, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Людмила Старицька-Черняхівська, Марія Грінченко та інші. Саме цими згодом вельми знаменитими людьми в політичному істеблішменті тодішнього Києва, Андрій Лівицький тривалий час поспіль обирався головою студентсько-юнацького осередку МГ, позаяк був блискучим оратором, організатором мас. Незмінним душею всякої зустрічі, застілля, вечірки. Умів для кожного присутнього знайти приворожливе слівце, жарт і навіть пісню чи примовку. Жартівник і винахідник. Фігурував людиною надзвичайного такту, порядності, смирення і доброти. Марія Ткаченко була його правою в усьому. І на мітингах, і в підпільній роботі також.
Молоді люди – Андрій та Марія, входили до головного активу першої політичної партії в центрально-східній Україні – Революційної Української партії (РУП). Саме РУП активно розповсюджувала тієї пори текст виступу адвоката Миколи Міхновського, близького друга Андрія Лівицького та Марії Ткаченко, виголошеного на Шевченківських святкуваннях у Полтаві і в Харкові у березні 1900 і видрукуваного того ж року окремою брошурою у Львові під вразливою і неповторною назвою «Самостійна Україна». Що кидалося ввічі, зацікавлювало всіх. У цій промові вперше було проголошено гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ» і, як найближчу мету, поставлено вимогу «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».
Саме за цю активну антиурядову діяльність Андрій Лівицький переслідувався жандармським управлінням. У його помешканнях час від часу здійснювалися обшуки, які тоді в просторіччі називалися – «трусами». Під них потрапляла й пані Марія, але їй неймовірно везло завжди виходити, що називається, «сухою із води».
Рід Лівицьких походив з давнього козацького племені, з відомої старшинської знаті. В давні часи був щедро наділений землею, маєтками і різними почестями за колишні бойові заслуги. На цій основі в пізніші часи став осучасненим дворянським родоводом. Його глава – батько Андрія Лівицького, Микола Іванович (хоча вимагав називати його лише Миколаєм, а не холопським Миколою!) паношився своєю минувшістю. Знайомлячись з новими солідними людьми просив запам’ятати, що він не Левицький, як то здавалося б мало бути, а саме Лівицький. З притиском на голосному «і». При цьому розповідав буцімто бувальщину часів котрогось з бойових і знаменитих нащадків. Коли той обороняв свою державу від чужинців, йому у бою буцімто відтяли руку зі зброєю. Він тут же перехопив шаблю в лівицю і тут же майстерно переколов знічених побаченим противників. Ось звідки, мовляв, вони походять воїни-Лівицькі!
Миколай Іванович, хоч і мешкав у Ліплявому, але служив у земській управі Золотоноші, а це верст за сорок від берегу Дніпра, і додому навідувався не часто. Але коли вже приїздив, то все тут, немовби вимирало. Всі буквально ховалися від хазяїна, намагалися не потрапити йому на очі, бо завжди сердитий, він конче знайде чим дошкульно дорікнути, що зауважити, чого зажадати. Надто суворого і крутого норову був він людиною.
Звільнившись після арешту, Андрій спеціально приїхав, щоб обмовитись з батьком із приводу нежданого трусу в маєтку, який накликав своєю протиправною діяльністю супроти царського режиму син-студент. Але невідворотний Миколай Іванович тут же грубо виставив його за двері свого кабінету і порадив у майбутньому юристу не траплятися йому на очі.
Буквально через півроку після цих подій, на початку 1900-го, Андрій з Марією прибули дніпровським пароплавом із Києва до рідних берегів. Юнак сподівався, що батьківське серце за цей час подобрішало, полагіднішало. Молоді домовились поміж собою про весілля, потрібна була лише формальна згода батьків. Одначе, Миколай Іванович і слухати нічого не бажав про благословення, про заручини з простецькою дівчиною, яка була у сина за революційного агітатора та розповсюджувача листівок і літератури, а тут спорядилася до нього в невістки.
Через 72 роки після цих подій і через рік, як не стане на білому світі Марії Варфоломіївни, у Нью-Йорку, вийде книга мемуарів пані Лівицької-старшої, озаглавлена «На грані двох епох». Аналізуючи твір, літературознавці напишуть: «у спогадах автор детально описала родинні зв'язки полтавських дворян Лівицьких, характери, смаки та переконання членів родини, побутову атмосферу, умови життя на тлі історичних подій, що відбувалися в Україні у перші роки 20 ст. Розглядає особисте життя відомих київських письменників, державних і громадсько-політичних діячів, зокрема, Володимира Винниченка, Павла Крата, Миколи Міхновського, Миколи Порша, Бориса Мартоса, Володимира Дорошенка»,
Для мене в цих записках головним було побачити, як сама пані Марія Ткаченко тоді, на порозі свого заміжжя, оцінила відмову батьків нареченого дати благословення на їхній шлюб. І я таки знаходжу те слово, яким оцінила гожа пані той протест родичів жениха, він у мемуарах позначається французьким виразом мезальянс. Це насправді означає – нерівний шлюб. Заміжжя між людьми з різним соціальним становищем. Визнання поміж молодими неоднакового майнового стану, цензу. Саме це дискримінаційне побачила Марія Ткаченко у відмові їй вступити на законних підставах до знаменитої родини Лівицьких.
Андрій на те все відбувся легким політичним жартом: «це ще раз свідчить про те, що треба, обов’язково треба у суспільстві проводити соціальну революцію. Тому ми з тобою, - зауважив, - знаходимось на правильному шляху…»
Тут я, напевне, мав би розповісти своїм читачам, хто і звідки походить сама пані Марія, з яких саме вона випестувалася Ткаченків.
Звичайно, що політичні діячі, згадки про яких не можна було ніде віднайти в радянській літературі, історії, історіографії приходять нині до нас в основному з Інтернетівської Вікіпедії. Бо це найлегший і найкоротший шлях до читачів. І я також заглядаю до Інтернет-енциклопедії, розгадуючи логогриф Марії Ткаченко. Там читаю: «Народилася 9 квітня 1879 року у місті Бердичів на Житомирщині [за відомостями К. Криворучко — у с. Білилівці Ружинського району Житомирської області». (Саме отак неоковирно, з однією лише відкритою дужкою у реченні написано).
Мене насамперед насторожила ця спрощена, зовсім не наукова, не академічна версія подачі даних, бо ж яка це, скажіть, будь ласка, у дев’ятнадцятому столітті була Житомирська область? І хто такий, цей дивний К. Криворучко на кого посилається Вікіпедія. Науковець, історіограф, літературознавець?
Я кілька діб шукав відповіді на ці питання і не знаходив їх. Тому, що їх просто не було. І тоді взяв до рук книгу спогадів Марії Лівицької (у дівоцтві – Ткаченко) «На грані двох епох», яка розповідаючи про чоловіка, політичну і соціальну ситуацію в суспільстві, мимоволі мала ж, напевне, обмовитись і про себе, про свою сім’ю, походження, батьків, нарешті, щось сказати про рідний край, де виросла, стала значимою і коханою людиною для такого толкового чоловіка, яким був незабутній естет і розумник Андрій Лівицький.
Це ж треба вміти так розповідати про ситуацію навколо себе – про людей, з якими доводилося спілкуватися – з відомими тоді політиками Миколою Поршем, Миколою Міхновським, братами Шеметами, Володимиром Дорошенком, з славним меценатом і публіцистом Євгеном Чикаленком, його дружиною Марією, іншими видатними киянками, котрі на зламі попередніх віків входили до київської «Жіночої Громади», і ніде не обмовитись про себе, про свою сім’ю і рідних. І аж тільки на сторінці 57-ій читаю:
«Батько мій був щиро, глибоко й ревно релігійний. Побожність мачухи була більш формального характеру й полягала в автоматичному відмовлянні молитов. Але, не зважаючи на свою побожність, а, може, саме завдяки їй, батько мій ставився критично до тодішнього духовенства. Місцевого нашого священика він не любив і ніколи у нього не сповідався. Сповідатись їздили до сусіднього Браїлова за шість верстов. У Великодню ніч звичайно ходили до церкви. Повертались додому вранці і цілою родиною урочисто розговлялись. Настрій при цьому був святковий, радісний…»
Ах, ось воно що, значить Браїлів, але це ж ніяка не Волинь, Полісся, теперішня Житомирщина. До Бердичева від названого населеного пункту кілометрів 125-130. А за шість верст від Браїлова і нині лежить місто Жмеринка. Хоча міг би бути й інший населений пункт. Тому з остаточним висновком я не поспішав. І лише на сторінці 97-ій мемуарів дружини президента УНР в екзилі, у ситуації, коли з жандармського управління до пані Марії вийшов офіцер і назвав її нареченою Андрія Лівицького (був такий епізод), авторка пише, що тут вони розійшлися з Костянтином Лівицьким, з яким вона приїхала до Києва: він повертався на береги Дніпра до Ліплявого, а вона попрямувала «у Жмеринку до батька»…
Мало-помалу назбирав я зерняток зі спогадів Марії Варфоломіївни, аби зрозуміти, що доля в неї сирітська. В неповних два роки залишилася без матері. Історія цього сиріцтва така.
Дуже любилися мати з батьком, і якось поїхали в гості до багатих друзів. Дружина пана Ткаченка понад усе улюбляла танцювати. На тій вечірці вона надміру розгарячилася, а вже треба було їхати додому, бо чекало дома на батьків маленьке дитятко. Накинула мати на себе у санчата легенько шубку, а не вповилася, якби належало зробити, залишаючи простір для свіжого, швагкого вітру з морозцем, бо, можливо, й вино ще з середини гріло: поки доїхали додому, вона вже й серйозно простудилася. Лікар діагностував двостороннє запалення легень. А за десяток діб прозвучав траурний марш: врятувати молоду і красиву, любу жіночку керівника комерційного банку Жмеринки Варфоломія Семеновича Ткаченка не вдалося.
Одначе була у Марійки старша сестричка Неоніла. У сімнадцять літ вона вийшла заміж за Івана Крижанівського. А той Іван був дуже побожнім чоловіком і невдовзі його висвятили на священника. І згодом молоді люди від батька зі Жмеринки виїхали на парафію у село Володіївці.
Я коли прочитав це, замало не підстрибнув у кріслі. Подумав, що йдеться про ті Володіївці, котрі відомі мені, як недалека сторона від мого рідного Джурина на Вінниччині. Я чимало разів проїздив через те село, прямуючи до Чернівців чи Томашполя. Велосипедом навідувався туди з різними оказіями. До того ж, мешкала там наша близька рідня.
Дочитуючи мемуари пані Марії Ткаченко-Лівицької, навіть подумки уявляв собі, як по весні, можливо, з’їжджу туди, щоб поглянути на той старовинний храм, який описала пані Марія, при умові, якщо він зберігся ще й по нині. Як по Володіївцях через родичів рознесу новину про те, шо в їхньому селі, на початку минулого століття, мешкали близькі люди президента УНР в екзилі Андрія Лівицького.
Матушка Неоніла з Володіївців, як вказується в мемуарах, запрошувала молодшу сестричку Марійку на гімназійних вакаціях відвідати їхню багату господу. Бо все у них є, і насамперед своя бібліотека, що найбільше цікавило дівчину. А ще можна поласувати солодких як мед черешень, що народили того року багато ягід довкруги попівської садиби та божого храму. Ось як виглядає той спогад у мемуарах Марії Варфоломіївни:
«У сестри і справді виявилася досить добра бібліотека - твори всіх відомих письменників російських і французьких. Українських книжок, крім легального Кобзаря, не було, бо в ті часи ні сестра, ні я ще не були свідомими українками.
Сидячи там на високій черешні, не раз, було, чую - сестра гукає:
—Марусю, іди допоможи коня запрягти у “лінійку”. Поїдемо у Копайгород… Пару коней і хлопця їздового Ваня нам не дає (Ваня – це мій шваґер-священик – М.Т.), бо хлопець у полі потрібний, – пояснює сестра те, чому маємо їхати «лінійкою», а не екіпажем.
Біжу напоміч. Їхати «лінійкою» (возом без полудрабка, пристосованим для перевезення насамперед лісоматеріалів – О.Г.) для мене — весела і приємна пригода, але для матушки — з огляду на опінію прихожан-селян — трохи ризикована.
Моя сестра була старша за мене на шість років. Вийшла заміж у сімнадцять років і ніяк не могла звикнути до поважної ролі дружини священика. Одного разу трапилася справді пригода. Конем правила я. В одному місці задивилась кудись, потягнула віжки в бік, і ми, виїхавши на горбок, перекинулись. Падати було невисоко, не потовклися. Підняли «лінійку», звели коня з горба і поїхали далі. Опам’ятавшись, я почала сміятись, а сестра цілу дорогу бурчала, бо сукні наші були в жахливому стані, скупавшись у куряві. На щастя, ніхто нас не бачив, і престиж матушки від того не постраждав. З приємністю і тугою згадую ті давні часи, добу щасливої романтики. На зміну прийшли авто й літаки з жахливими катастрофами і . . . жінки в штанях.
…Одного разу приїхала до сестри знайома, дуже симпатична й інтелігентна пані. Ми познайомились і багато говорили. За якийсь час ця пані запропонувала мені становище домашньої вчительки її дітей. Я згодилась і пробула у них від грудня 1898 року до весни 1899. Весь цей час я листувалась з Андрієм і Женею Лівицькими. Ці листи рятували мене від нудьги та помагали зносити одноманітність мого існування…»
Ви ж, звісно, пані й панове, не помітили в цій оповіді ключового, сигнального слова, а воно, скажу вам, — прозвучало. Це назва селища Копайгород, куди, власне, прямували попадя зі своїх угідь поспіль із своєю залітною сестрицею. Я вловивши цю важливу подробицю ситуації подумав: «А куди ж це вони так далеко вибралися з Володіївців під Чернівцями? Це ж маршрут у містечко, котре розташоване за два райони, на відстані, напевне, близько ста кілометрів… Хіба кіньми, та ще ж тоді, коли за їздових самі жіночки, на такі відстані відправляються?» І тут уже ж таки зрозумів: йдеться, напевне, не про ті, про які що я подумав Володіївці. І справді, на Вінниччині, виявилося, є два населених пункти з такою ж промовистою назвою. Інші Володіївці розташовані у Барському районі. За три кілометри від них і справді розкинулося якраз містечко Копайгород, котре у різні часи було й районним центром. Біля цих Володіївців поруч є залізнична станція, на якій зупиняються поїзди і ближнього, і дальнього сполучення.
Отож, коли у благословенні Андрієві та Марії відмовили і батько, і матір Лівицькі, молоді подалися до Жмеринки. Батько дівчини їх зустрів з розпростертими обіймами, але дати своє добро на шлюб теж відмовився. «Вам мало буде мого одного благословення, - сказав розважливий банкір Варфоломій Семенович. - Працюйте над тим, щоб прихильніше до вас поставився Миколай Іванович, і ваша матінка, пане Андрію, а я тоді з радістю підтримаю цей новий союз…»
Зачула все це сестра Неоніла, аж на місці підстрибнула:
—Не слухайте їх стариків, - вигукнула. – У них свої затрапезні забобони. Намічайте день весілля. Я його організую в своїй хаті, Іван мій освятить ваш небесний шлюб у нашому сільському храмі. Весілля відгуляємо в нашому саду над Лядовою, у Володіївцях…
Напередодні неділі 15 липня 1900 року з поїзда із Києва, на станції Копай, зійшла ватага молодих веселих людей з мандоліною і гармошкою у руках. Їх зустріли три брички сусідньої попівської братії, друзів батюшки Івана. Всі вони покотили до обійстя місцевого священика Крижанівського у Володіївцях, що розташувалося неподалік станції. Пан-отець з матушкою, з хлібом-сіллю на вишитих рушниках зустрічали Андрія Лівицького і Марію Ткаченко у воротах обійстя. На оказію збіглося багато селян, особливо малечі. Вони обсіли всі гіляки попівського рясного саду і виглядали чи не з-за кожного куща. А наступного ранку біля церкви було так велелюдно, як ніколи: вінчалася сиротина Марійка, сестра матушки Неоніли. Її тут усі добре знали, бо часто вона бувала в цих краях, майже рік учителювала в тутешній заможній родині.
Заблудле весілля було вельми голосистим, бо до приїжджих музикантів приєдналися й місцеві – з духовим оркестром і великим бубоном, мідними тарілками. І перепочинку у піснях та танцях зовсім тої днини не було.
А яких уже різних, дивовижних страв без ліку наготували володієвецькі жіночки та молодиці під орудою матушки Неоніли. Всі свої запаси відкрила вона перед гостями сестриці. Столи вгиналися від наїдків та напоїв. А коли одним скрипом наїхала під садибу священика довколишня попівська знать – друзі Івана та Неоніли, здається, такого хору ще не чули тамтешні краї. Заспівали вони такої пісні, яких і не чували ще в цих краях:
Із-відти гора-а, а звідси друга.
Межи... тими... горонькамн
Сходила зоря — а Межи...
тими горонькамн
Сходила зоря.
Ой то не зоря - а, —
Дівчина моя
Широкою долиною
По воду ішла – а…
Ой, які ж голоси чудові у священиків із матінками, що аж луни понад Лядовою ходять. Тим часом кияни стали в кружок і заспівали свою:
Ой із-загорн
Та буйний вітер віє,
Ой, там удівонька
Та пшениченьку сіє.
А засіявши,
Стала волочити,
А заволочивши,
Стала Бога просити...
Поки місцеві оглядалися та приноврювалися до цієї пісні, жених Андрій Лівицький приморгнув тричі, і вже в одну мить залунало широке і могутнє, у виконанні приїжджого весільного ансамблю:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі.
Кияни повернулися півколом до місцевої знаті святих отців, і вони в один голос підхопили бунтівні Тарасові слова:
Сердито хвилі підійма-а…
До третіх півнів не вгавала садиба отця Івана Крижанівського. Побраталися місцеві з приїжджими і не хотілося їм розходитись. Відтанцювали місцеві дівчата з городськими парубками, матушки зі студентами, стали закликати своїх захмелілих хазяїв збиратися по домівках. Але то одна пісня візьме за душу, то інша, бо зібралися славні музиканти і співці за одним столом, ні покинути кампанію, ні прощатися не хочеться. Така вольна і сердечна ситуація на весіллі склалася, можливо, раз на віку трапляється, і це відчули всі. Гарні люди зійшлися на чудову оказію. І раз по раз над садом лунало «Гірко! Гірко!»

***
Ось і подумалось мені, пані й панове, а чому б нині, через 119 літ, (якщо цьогоріч не вдасться, то через рік, у ювілейні 120-ті роковини), не реконструювати те славне весілля. Любителі старовини, (як бачимо неодноразово), відтворюють через віки різноманітні бої і військові походи. А хіба весілля, з посадженими батьками, сватами не можна реконструювати, публічно відновити у пам'яті нових поколінь? Тим паче, що таку безмежно славну родину для слави України дали ті далекі вінчання у зеніті літа 1900 року, вінчання у простій селянській церкві на берегу річки Лядови.
Тоді, стараннями Володієвецького священика Івана Крижанівського та його матушки Неоніли на світ народилася нова родина Лівицьких. З часом її
глава, Андрій Миколайович Лівицький – знаменитий революціонер, із березня 1917 член Української Центральної Ради, в часи буремних подій – губернський комісар УНР на Полтавщині, заступник Голови Ради Міністрів у кабінетах Бориса Мартоса та Ісаака Мазепи, товариш, себто заступник міністра і міністр юстиції в цих урядах. Протягом 1920 – 1921 років виконувач обов’язків глави уряду УНР, а після загибелі Симона Петлюри – беззмінний керівник Директорії, головний Отаман військ УНР – з 1926 року до останнього свого дня 17 січня 1954-го, президент УНР у вигнанні. Казати б, головний страж українського духу, віри в велику славу майбутньої України в екзилі.
Вірна помічниця Андрія Миколайовича Марія Варфоломіївна, відданий страж сім’ї. Матір двох знаменитих українців; дочки Наталії – відомої української поетки Лівицької-Холодної; сина Миколи – як і його батько – президента УНР в екзилі (1967-1989 роках), охоронця українства у світі..
***
Я щасливий з того що мою ідею з відтворенням через більш як століття знаменитого весілля у Володіївцях, на берегах річки Лядової, підтримав голова вінницьких письменників, мій побратим Вадим Вітковський. Ми навіть узгодили деякі дії нинішньої неділі, 14 липня, якщо все складеться саме так, як плануємо і того хочемо. Якщо торжество відбудеться цього року. Уже готується меморіальна дошка з написом про знамените минуле весільне торжество. Її розраховуємо привселюдно відкрити на фронтоні сільської церкви, яка була свідком давньої події. З допомогою професійних артистів Вінницького музично-драматичного театру імені М. Садовського, якщо вони, звичайно, підтримають нас, плануємо показати образи тодішніх молодого і нареченої, священика Івана Крижанівського матушки Неоніли, гостей – співаків і танцюристів, сільських парубків і дівчат, поважних гречкосіїв…
Мені б дуже хотілося, аби в образі артистки на сцену вийшла дочка Лівицьких, знаменита літераторка Наталя зі своїми блискучими віршами, особливо ж, добіркою ліричної та незрівнянної еротичної поезії, яка поправу вважається найкращою в українській літературі. Була то виняткової вроди мила пані, котра володіла, як написав якось знаменитий поет Євген Маланюк, «половецьким розрізом очей». Один лише її погляд збурював емоції таких знаменитих чоловіків давньої епохи, як Євген Маланюк, Юрій Липа, Дмитро Донцов, Микола Вороний, Леонід Мосендз, Улас Самчук. Вона була найближчою подругою Олени Теліги.
Я виділив тут із родини Лівицьких пані Наталю тому, що це була справді унікальна особистість. Бог відвів їй тривале, у 102 роки життя. Не стало її 2005 року. В один із періодів, мила пані працювала літературним редактором знаменитого журналу «Наше життя». Це літературно-художній часопис Союзу Українок Америки. Видається з 1 січня 1944 року. Слава його добре відома і поза межі США.

Цими днями зі США прилетів мені лист. Написала україномовний редактор цього журналу Лариса Тополя. Запропонувала творчу співпрацю. Журнал готовий друкувати мої статті. Я сьогодні засилаю за океан першу свою публікацію і вона стосуватиметься якраз родини Лівицьких, давнього весілля у древніх Володіївцях, котре, образно кажучи, дало життя і їхньому колишньому літературному редактору пані Наталії Лівицькій-Холодній. Очікуємо на вітання із США, від редакції журналу, до святкового столу 14 липня 2019 року, на березі річки Лядової.

Я усе це називаю для себе дивним збігом обставин. Ви ж зважте: у США мені запропонували співпрацю з їхнім всесвітньовідомим часописом, а я у цей час, нічого навіть не підозрюючи про подібне, готую статтю про родину їхньої співробітниці, навіть унікальну реконструкцію весілля батьків знаменитої поетеси, зірки ліричної та інтимної української лірики Наталії Лівицької-Холодної. Їй-право, схоже на містику. Чи не так?

Ще замічу, що статки у письменників мізерні, тому зробити велике, справжнє за подільським розхмахом багате весілля нам із Вадимом Вітковським (можливо, після публікації цього матеріалу благодійників у нас побільшає!) нам не під силу. Тому, запрошуючи на реконструкцію торжества у селі Володіївці Барського району всіх бажаючих, просимо не забувати за власні вино-сально-м’ясні припаси, чому будемо вельми раді.

З пропозиціями про свою участь у реконструкції торжества, у неділю, 14 липня ц.р., друзі, можете звертатися і до мене, і до Вінницької обласної організації письменників України. До зустрічі за весільним столом знаменитих Лівицьких!

Олександр ГОРОБЕЦЬ, письменник.