Щасливо, здається, закінчилася одна, в якийсь час навіть, здалось би жахлива епопея близької мені по духу сім’ї. Навіть при всіх нинішніх видимих плюсах ситуації, я не хотів би називати того, яке вони носять прізвища. Можливо, коли вже зовсім стане зрозуміло, що життя для цих гарних людей вдалося, з їхнього дозволу я це зроблю.
А поки що скажу: знався я колись, ще в пору нашого бурхливого студентства, з двома рідними братами, які вельми тісно приятелювали зі мною. Старший – Володимир і молодший Михайло. Хлопці були агрономами. В один час навіть працювали головами колгоспів.
У молодшого, пана Михайла так вийшло, що одна з дочок вийшла заміж за німця. Зятю надто подобалась сім’я до котрої він втрапив і тому якось він купив їй велику квартиру… в Маріуполі. Раз чи два на років п’яток Мишко надзвонював мені. Казав, що на пенсії, шукає роботу, аби десь посторожувати, бо мало спить після років головівства, а здебільшого рибалить в Азовському морі. «Тепло, благодать», - кричав мені в трубку.
Старший із братів – Володимир пішов іншим шляхом. Поруч із його крупним населеним пунктом на очах старів, вимирав невеличкий хутірець. Мешкав там його друг по шкільній парті. Дружили хлопці так сердечно, що іноді ночували в рідні одного, а на завтра в іншого. Побратим одразу після школи подався в широкі морські світи. І ось якось зателефонував приятелю: «Можеш мене привітати – я капітан могутнього океанського лайнера… Пропоную тобі шикарну посаду – боцмана. Головної людини на кораблі… Побачиш весь світ…»
Що міг сказати Володимир у відповідь? Що він поки що голова колгоспу, що він у громаді Володимир Васильович, і, якщо често, то зовсім не бажає залишати людей з якими зжився, спрацювався? Але колгоспний лад уже зримо на очах усіх скручувався в зжовклий пізній осінній лист і ніяких перспектив подальшого хазяювання на колективній ниві не залишилося. Одне слово, котрогось благословенного дня на красені океанському лайнері десь у світах з’явився новий головний боцман – міцний, ладний, статний чоловік із справді хазяйським хистом. Такі безмежно ціняться в морському ділі. Прийшов на суховантаж раз і на десятиліття.
Щоб закінчити тут морську тему скажу: колишній капітан дальнього плавання давно став власником океанського лайнера. Він нині вельми багатий чоловік, мешкає у Лондоні. Його друг вийшов на пенсію, повернувся додому в своє рідне Поділля. Придбав хатинку у селі при залізниці, бо понад усе любить мандрувати. На авто також.
І тут у наше життя увірвалася війна.
У жахливу ситуацію потрапив пан Михайло з дружиною, двома дочкам у кожної з яких були й діти. Шестеро заручників орків. Зять-німець якраз виїхав до Німеччини і залишився начебто за бортом подій. Мишко до того ж остаточно зліг від хвороби, яка мучила його вже давно. Маріупольські медики приписали йому рак. Він ні встати сам, ні ходити не міг. Ескулапи казали: ось-ось йому кінець. А Михайло Васиольович знову відкривав очі і озивався хриплим голосом до всіх...
Я не буду описувати тут жахливі страждання, коли через кожних десять хвилин нові атаки московитських ракет і літаків з бомбуванням їхнього кварталу й будинку не припинялися ні на мить … місяцями. Іноді здавалося, що ординці полюють безпосередньо за ними. А дружина, діти, онуки знову і знову чіплялися в ліжко Михайла Васильовича і то несли його в підвал, то знову підіймали до квартири. І так безкінечно. Голодні, спраглі, страшенно вимучені і безрадісні вже до всього, що відбувається довкруги. Діти раз-по-раз запитували: «Дідусю! Ти іще живий?» «Живий, живий» - ледве шевелив він спаленими гарячкою пошерхлими губами.
Вмрвалися... (Фото з інтернету)
Вони всі декілька разів записувалися до гуманітарних конвоїв, які начебто так званим «зеленим» коридором мали вивезти їх за межі злощасного Маріуполя. Навіть до автобусів потрапляли. Але все закінчувалося багатогодиним сидінням в очікуванні дозволу на виїзд, перевірками документів. Завершувалися ті вахти однаково: грубою командою -- «Усім звільнити автобуси!» Це лише так сказати, а моїм друзям належало знову фактично нести на руках безпомічного батька і дідуся.
Одначе сонце свободи таки щасливого разу усміхнулося їм. Якось обнадійливий конвой таки рушив понад узбережжям Азовського моря. І вже пан Володимир мені, пригадую, казав: «Ніна з дітьми була в першому автобусі. Вони вже дісталися Бердянська. А ось автобус, де знаходився Михайло Васильович і обидві дочки орки заблокували. Здається, що серед степу широкого. Люди вирішили добиратися пішки. Дівчата тата просто поволоком тягнуть. Уяви, Сашку... Люди, хто може, допомагають, бо він же ж не маленький, далеко за сотню кілограмів живої ваги має. Ці муки, страждання просто не передати… Батька, знаю, дівчата не залишуть… І допомогти ж їм, зараза, ніяк не можна… Хоч сядь, та й плач…»
Він і справді, мені було чути на київському кінці нашого телефонного зв'язку...
Котрогось дня вся маріупольська шістка страждальців нарешті опинилася у Вінниці.
- У мене в Німеччині мешкає океанський друг, - розповідає пан Володимир. – Не раз запрошував переїхати до нього. Багатий чоловік, насамперед душею. Але я до запоморочення голови люблю свій рідний край, нашу ніжну подільську красу. Знав, що океанська дружба безсмертна. Тому не здивувався, коли тільки німецькому побратиму розповів про епопею Михайла, він просто вигукнув: «Давай їх усіх сюди. Я надам їм житло, кров. Усе влаштую по першому класу. Покладемо Михайла до клініки негайно…
До турбот по прийому сім’ї підключився і німецький зять Михайла. Страждальці через Раву-Руську вирвалися за кордон.
Останні новини з сім'ї моїх друзів такі.
Сімейство живе в ідеальних умовах. На кожну душу німецький уряд виділяє щомісяця по 400 євро.
Пані Ніна, колись неперевершено голосиста, щебетлива співачка в художній самодіяльності, тепер стиха, притаєно каже:
- У нас ще ніколи на столі не був такий достаток, слава Богу, бо продукти тут справді дешеві. Але головне, що повертається до життя наш батько. Обстеження у німецькій клініці показали, що ніякого раку в нього немає. Спільними зусиллями друга Володимира і нашого зятя вдалося нам відповідний отримати статус і відтепер всі лікування у нас в Німеччині безкоштовні. Це просто казка. Під бомбами, щохвилинними обстрілами ми навіть мріяти про таке не могли. Вирвавшись з московського пекла, ми точно таки потрапили до земного раю. Спасибі велике всім за допомогу…
Олександр Горобець, письменник.
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.
Сокровенне. Я давно-давно, ледве не все доросле, свідоме своє життя чекав цього дня. Бо не буває ж таке: зналися люди, симпатизували одне одному, розвело їх життя — і назавжди. Якщо ми, слава Богу, і живі, і здорові! Сучасне, як я вважаю фото пані Тама...
Відверто. Ось і все, можна впевнено вважати 30 березня 2024 року в Україні завершилася ера газетно-паперового буму. Коли газетою, її публікацією, можна було, як недвозначно казали, вбити і людину, і муху. Саме цієї березневої суботи завершився випуск ...
