Історія одного французького прощання

Привіт із Парижа
Уже й не пригадаю, як саме опинився я у складі однієї невеличкої групи народних депутатів України, котрі відповідно до міжнародної програми TACIS у часи завершення минулого століття, працювала під крилом Європейського Союзу і сприяла розвитку гармонійних і міцних економічних та політичних зв'язків між ЄС і Україною. В тому переднакресленні маленьке місце відводилося і керівникам засобів масової інформації. Тому в одну із навчальних поїздок ’’забугор’’ – до Франції і Бельгії, водночас, потрапив і я, в купі з трьома народними депутатами України другого скликання. Були це парламентарії-аграрії – Катерина Ващук, Сергій Мосійчук з Житомирщини та Василь Корнелюк з Волині.
Надворі розгорявся золотий вересень 1995 року. Ми по обіді приземлилися з Борисполя в міжнародному аеропорту Руассі – Шарль де Голь, за 25 кілометрів від Парижа. Нас супроводжував із Києва співробітник проекту TACIS, корінний француз. Величезний, без жартів, любитель скуштувати жаб, про що доволі часто весело висловлювався, викликаючи у нас змішані почуття чи то здивування, чи відрази....
Уся програма займала майже десять діб, але була настільки чітко змодельована офісами TACIS, відпрацьована, що за весь час нашої участі в ній не дала жодного збою. Приміром, зійшовши з літака і отримавши багаж, ми направилися на одну з найближчих автостоянок аеропорту, де нас уже очікував комфортний мікроавтобус. Супроводжуючий нас співробітник міжнародної програми тут же став водієм-гідом на всі десять діб перебування української делегації в двох європейських державах. Прибравши ключі до авто, як стверджували мої попутники, буцімто на задньому колесі задньому колесі машини, хоча сам цього я особисто не бачив. І ми тут же відправилися поселятися в затишний і комфортабельний готель у самому центрі французької столиці.
Для наших ’’панів сенаторів’’, як називав спортивної зовнішності француз українських парламентарів, усе в цій поїздці було безкоштовним, сказати б, за європейський кошт.

Хвилююча мить у життя Василя Корнелюка - весілля...

’’Поживи і ти із нами при комунізмі…» - весело казав мені один із народних депутатів – Василь Корнелюк. Ми якось одразу зійшлися з ним у дорозі. Сиділи поруч в літаку, на сусідніх кріслах вмостилися в авто. Мав він харизматичну притягальну зовнішність. Смуглявий з чорними циганськими вусами, смолянистим чубом, добрими очима, умів кількома словами приголубити, завоювати людину. Молодий і активний, йому ще й не було сорока літ. Колишній метробудівець і волинський шахтар. Історик з червоним дипломом. До парламенту -- представник президента України в Ратнівському районі Волині.
Як я потім дізнався, був він родом із знаменитих поліських Кортелісів. Тих, де у роки Другої світової війни німецькі фашисти заживо спалили близько двох тисяч селянських душ за начебто зв’язки з партизанами. А ті, так звані ’’народні месники’’, тільки й тим займалися, що грабували цей жк бідний і беззахисний люд. Ущипнули десь там були і фашистів. Окупаційні війська вирішили провчити місцквк еаселення і провели безжалісну каральну операцію, яка прогриміла на весь світ. Бо спалили іроди понад тисячу самих лише дітлахів. Що не може бути прощеним ніким і ніколи.
До обрання народим депутатом України Василь Миронович певний час працював керівником музею ’’Кортеліси’’, тому ця тема була для нього близька і зрозуміла. Я ж перед закордонним відрядженням досліджував тему, яка нарешті стала доступною для преси, -- вивчав те, якою насправді була користь селянам Чернігівщини від діяльності партизанського руху в області. Думаю, що нам із Василем Мироновичем було про що посперечатися, позаяк ми далеко не однозначно оцінювали партизанську діяльність у роки Другої світової війни в Україні. Ми часто з паном Корнелюком ходили вечірнім Парижем чи Брюсселем, а лопотали, затято полемізували українською з приводу, до прикладу, одного запису партизанського комісара, який залишився в його щоденнику, а я надибав ту писульку і розшифрував її. Текст приводжу по пам’яті, але суть точна -- гарантую:
’’Встановили, -- записав парткерівник, -- що дід і його невістка, в яких ми з командиром були на постої, нас ганебно дурили, запевняючи, що його син, а Марійки чоловік воює в Червоній армії. Впіймали їх на тому, що вони із нашої порції їжі передавали харч у підвал нашого ж будинку, де переховувався дезертир, якого видавали замало не за героя. Вирішили: утікача з поля бою і його брехливого батька розстріляти, а невістку віддати на сексуальне розтерзання партизанським розвідникам…’’
Вася був переконаний, що це брехня. Але ж я це читав своїми очима. То точно не була підробка. Ми домовились, що підемо разом в Комісію у справах колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. при Верховній Раді України, де мені, до речі, показували цей запис. От тільки повернемось з тривалого відрядження в Європу…
Програма поїздки була вельми насичена. Нас возили до кращих агропідприємств і переробних цехів, заводів. В аграрні коледжі і виші. Цілий день ми провели в Долині Лаури та Долині Рони. Це дві найбільш потужні, унікальні сировинні бази виробництва знаменитих французьких вин. А які ж там виголошують тости за обідами…
Тут я відірвусь на мить від оповіді про поїздку, щоб сказати таке. Якось у нас в редакції знайшлися вільні гроші і я прикупив для зручності роботи журналістів… телевізійну камеру. Такими активно користувалися саме в ті часи, про які описую. Вони фіксацію дій здійснювали на великі касети і цим були надзвичайно зручні. Таке вельми зручне для документування цінного інтерв’ю, чи протоколювання якоїсь події. Ще й чіткість зображень завжди гарантована. Дуже цікава і зручна штука для твочого колективу. Приїздиш з відрядження, вставляєш касету до відіомагнітофону, і можеш, хоч десяток разів прослухати, заново передивитись запис. Ось таку відіокамеру і взяв я з собою до Франції та Бельгії.
У центрі уваги моїх записів були, звичайно ж, члени нашої делегації. Ті події, які відбувалися довкруги нас. Часто вечорами ми з Василем Мироновичем, прихопивши відеооб’єктив, гуляли по Парижу і Брюсселю. Часто проводили відеозйомки на вулицях міст, у людних місцях.
В одній із поїздок в аграрний район Франції нас завезли на обід до сільської таверни. Це щось на зразок нашого гарного шинку. Але люди нас там явно заздалегідь очікували. Бо зібралося їх не мало і вони відчайдушно та шумливо, як на показ, продемонстрували все, чим багаті під час торжеств -- як танцюють, співають у їхніх краях. Я потратив на фіксування тих незабутніх подій заледве не цілу відеокасету.
Ввечері того дня Василь Миронович казав мені, що обов’язково, як повернемося до України, перепише ці касети, буде вечорами розповідати своїм синам, а в нього їх уже було троє (!), про чарівні та незабутні Францію і Бельгію, про те, як нас там гостинно зустрічали і проводжали.

Василь Корнелюк у часи виконання обов'язків Народного депутата України...

Одне слово, запланували ми з паном Корнелюком у зарубіжному відряджені чимало зробити поспіль, як повернемось додому.. Окрім того, що сказано вище, була ще домовленість про те, що він мене особисто повезе в рідні свої Кортеліси, до тоді ще живих партизан, аби я особисто послухав розповіді цих людей, а не судив про всі дії народних месників з якихось там замшілих записах. Тільки ж воно, звісно, не так все виходить, як намічаєш. А тут і місяця не поминуло по прибуттю нас із Парижа, читаю у пресі жахливе повідомлення:
’’У ніч проти 8 жовтня 1995 року неподалік Ратного Волинської області, в автомобільній катастрофі загинув Народний депутат України Василь Корнелюк…’’ Парламентар був сам в авто.
Боже, подумалося мені тоді, а як же ж твої троє синів, добрий мій друже, чорночубий Василю? На кого ж ти їх залишив їх, козаче?
Перед ним явно стелилася винятково райдужна картина. Як розповідали мені знаючі люди, Корнелюка вже тоді готували на посаду керівника області. Він був навдивовижу авторитетним народним депутатом. Парламентарі аграрії обрали його керівником своєї групи. Василь Миронович був природженим оратором, керівником мас. А так лихо з ним повелася доля...
Після тієї аварії я дістав якось одну із французьких касет, вставив її до відеомагнітофона. Переглянув скільки духу вистачило, щоб пом’янути добру людину. Наприкінці касети є такий разючий епізод. Зйомки, уточню, відбуваються на Єлисейських полях Парижа. Враз перед камеру виходить Василь Миронович і приємно помахавши в об’єктив рукою зникає поміж людьми. Ще за хвилину той же пан Корнелюк знову трапляється на вид і ще раз, усміхаючись ласкаво й пророче махає рукою.
Невже ж це він так прощався?
Мене вряди-годи мучило це непросте питання не один рік, коли я мимохіть згадував про його, про нашу відеозйомку. Але час брав своє. Давно вже в наших домівках немає відеомагнітофонів, колись неодміннних атрибутів гострого постсовковського дефіциту. Не відомо куди подівся і наш домашній відеопристрій, котрим і я колись безмежно гордився. Вони віджили своє ще, либонь, у минулому столітті. Але в моєму сільському домі є повнісінька шафа, заповнена відеокасетами, сказати б, в минулому козирним продуктом, створеним редакційною відеокамерою. Я ті касети перевіз у село із столичної квартири, щоб зайве не загромаждали хату. З надією, що якось по можливості передивлюся ті давні записи, можливо, оцифрую якісніші з них, достойні уваги нового життя. Саме тому, власне, кілька літ тому поїхав я на Блошиний ринок у Києві і купив новенький відемагнітофон Панасонік за … 200 гривень. Можливо, в це важко повірити, знаю, але це, їй-право, суща правда. Його могли б мені віддати, мабуть, і задарма, якби добре попросив. Ця побутова техніка тепер нікому не потрібна: нині ніхто нічого не дивиться з відіокасет. Світ живе за новішими технологіями...
Довго ’’жувала’’ мене дружина перш ніж учора я все-таки спарив відіомагнітофон з телевізором. Став уважно переглядати колишні записи. Серед відеокасет трапилась і з написом ’’Франція, Бельгія’’. Я вставив її до приймача, натиснув кнопку ’’пуск’’. І переді мною одразу виплили ті кадри, які я описав вище.
Дуже давно колись я переглядав цю касету і вона мене тоді надзвичайно вразила: я тут же й «обезточив» апарат. Не перемотуючи касету, вчора її запустив знову. На Єлисейських полях усміхнений Вася Корнелюк привітно помахав рукою. Раз і вдруге. Виявляється, так прощався він назавжди…
Я й тут стрепенувся... Але, щоправда, тепер знаю, що потрібно зробити з цією касетою, яка за більш як чверть століття не розмагнітилася, не поблякла, постала переді мною в заздрісній яскравості. Її конче треба передати трьом синам і дружині Василя Мироновича. Нехай вона залишиться реліквією в сім'ї, як і ця розповідь до неї також, мабуть...
Я віднайшов телефон свого давнього приятеля і колишнього власкора по Волинському краю редагованої мною колись газети ’’Правда України’’ Миколи Олександровича Якименка. Він, до речі, звікувавши уже понад 75 літ, і по нині залишається в бойовому журналістському строю -- трудиться власкором тепер уже парламентської газети ‘’’Голос України’’ по Волині. Коля пообіцяв мені, що найближчим часом повідомить координати родини Корнелюків і я зможу їм подарувати давню відеореліквію....

Звичайно ж, шкодую, що не зробив цю приємність для рідних Василя Мироновича ще 26 років тому… Не здогадався раніше, що так можна було вчинити… Даруйте, друзі...

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Заплутане коріння

п’ятниця, 3 грудень 2021, 19:37

Загадки біографії класика світової літератури. Письменник Джозеф Конрад з Малої Деребчинки? Олександр Горобець, письменник.

Історія одного французького прощання

середа, 1 грудень 2021, 22:46

Привіт із Парижа. Хвилююча мить у життя Василя Корнелюка - весілля... Василь Корнелюк у часи виконання обов'язків Народного депутата України... Звичайно ж, шкодую, що не зробив цю приємність для рідних Василя Мироновича ще 26 років тому… Не здогадався...