Від далекого давна – 1917 року, як у сім’ї мого діда Феофана Сайчука знайшлася сьома дочка Ликерія, після Килини, Варвари, Гафії, Олександри (Сандри), Теклі, ... день народження 1 травня став нашим найкращим родинним святом. Бо остання, заключна із батькових дочок була найулюбленіша. 1930 року, коли в Джурині уже було сім колгоспів, Феофан м’яв картуза перед головою правління ‘’Серпа і Молота’’, аби той наділив її повною нормою цукрових
буряків для обробітку, бо його Ликерці у свої дитячих тринадцять літ зело (в значенні -- дуже, вельми) хотілося виглядати справжньою дівкою. Фактично з малолітства влізла в оце колективне ярмо, і навічно. Бо подібне означало, що це впродовж року, фактично задарма доводилося гнути спину на радянську владу, яка відібрала у батька декілька гектарів власної землі, пів отари овець, дві пари коней і сім корів. Бо то лише називалося, що дівчинонька стала членом буряківничої ланки, де роботи було від весни до пізньої-студенної осені й зими: сапали-доглядали також кукурудзу і овочі, косили горох і жито-пшеницю, складаючи їх у снопи-копиці, молотили жниво, скирдували пожнивні рештки. І взимку ні дня не спочивали, позаяк треба було і попіл, і пташиний послід із кожного обійстя збирати, в поле вивозити і вручну розсівати. Усе ж, друзі, лиш сніг зійде з полів – робилося босоніж, у благенькій біленькій хустинці, в білій полотняній блузочці. Як похолодає – в підтоптаній, але чистенькій фуфайчині, бо ж на нову не так-то й просто стягнутися було в подільському селі…
Як же ж я тепер іноді подумки хвалю себе за те, що додумався на Ювілей моєї Сивої Горлиці – 1 травня 1998 року, на 80-річчя Ликерії Феофанівни, закатав я в Джурині на Вінниччині величезний банкет, якого, думаю, там ніхто не бачив ні до, ні після його. Уважний читач, напевне, зауважить мені, що 1998 року пані матінці моїй виповнився, напевне, 81 рік, а не 80-ий. Ні, друзі, це вже я недавно встановив, що в паспорті матері була помилка. Можливо, й зумисне допущена, щоб довше задарма потрудилася роботяща жіночка на державу.
На Ювілей до матері в Джурин, на Причепилівку, ще дехто наш закуток села невідомо чому називає Кореєю, того Першотравня я скликав усіх, кого бачив і знав. Хлопці, молоді керівники колгоспу і сільради, з нагоди величезного торжества на нашій вулиці, пустили грейдера, позасипали бакаї і виїмки. Люди потім дякувати святі баби Ликерії, хоч на пів року вистачило доброї дороги на кутку.
Але цими днями у своїх електронних архівах я розшукав одну уже вікопомну світлину з того давнього торжества. Це знімок частини людей, котрі сфотографувалися з нашою славною Ювіляркою перед початком застілля. Ця фотокартка ще ніде не оприлюднювалася, і я навіть знаю чому. Знімок у комп’ютері зберігався два десятиліття у форматі ПДФ, а перевести його до Ворду я не знав як: комп’ютерної грамоти не вистачало. Я не раз бувало відкрию це фото (Боже, якими ми ж молодими і гарними, цікавими всі були! І кількох уже там зображених вже немає в живих), поцмокаю над ним завидющим оком, а використати – дзуськи, -- не можу. Аж поки учора моя донька Тетяна, затративши 2-3 хвилини часу на все, видала на екран готовим всю завмерлу на десятиліття красу для публікації. ‘’Що ж тут складного?!’’, - ще й покепкувала.
Вступ до великого ювілейного торжества: перша партія гостей фотографується на пам'ять...
Я спробую в сто сьомі роковини моєї матері бодай у кількох словах обмовитись про декого, хто далекого 1 травня 1998 року приїхав привітати з Ювілеєм мою матусю, Ликерію Феофанівну. Багатьох просто не знаю, але спасибі, що завітали. Я ще раз підкреслю, що це лише дещиця від тої кількості людей, що сіли за святкові столи в шалаші (курені), якого хлопці в бабусі на городі. Тому й на цій частині садиби мати й не садила того квітня картоплю. Коли всілися всі, пустили круг промов і вітань бабусі, я попросив свого малолітка Тетяну (на знімку вона сидить першою перед хлопчиком, що стоїть за нею з непокритою головою, їй тоді вже було шість років і восени вона мала пробувати піти до школи, хоч іще не доросла до навчання), аби юна грамотійка порахувала всіх за столами. За пів години юний обліковець бадьоро доповіла: обідає 152 особи…
Забігаючи наперед скажу, що це, мабуть, на Вінниччині з сивої давнини зберігається славна традиція, коли на гостину сходяться, з’їжджаються подивитися і ближні, і дальні сусіди і просто мури, паркани, на дерева забираються подивитися, оцінити торжество. У бабусі Ликерії на Ювілеї танцював навіть справжній живий генерал у лампасах. Чи міг хто таке поминути. Тому за підрахунками редакційних водіїв, які опікувалися тим, щоб ці люди не залишилися голодними, без чарки-шкварки, вони винесли, погодували, напоїли ще понад 150 осіб.
Тому я нині маю повне право, пані й панові, всіх закликати: не шкодуйте коштів на ювілеї своїх батьків. Який я нині щасливий, щоб збереглися в пам’яті людей і на світлинах мамині Іменини. Спробуйте згадати про той Ювілей у Джурині, вам аж зааплодують, згадуючи ту величаву подію.
А на знімках (зліва н право): начебто віддалився від усього гурту, Олексій Романович Горобець – наш близький родич. Він усе своє життя працював шкільним їздовим. Давно списали ту статтю за якої на них виділялися кошти на овес і на сіно, на збрую і нового воза, але гужовий транспорт у Джуринській школі жив до тих пір, поки трудився Олексій Романович, який мав обов’язково виорати городи всім учителям, завести їм дрова та вугілля на зиму, вивезти на ринок зарізану свиню і таке інше. Уже декілька років близький родич мого батька пішов у інші світи.
Поруч із ним, обидва, глибоко, по-парубоцьки засунувши руко до кишень стоять ще два Горобці – син та батько. Юний хлопчина, тоді, напевне, студент Вінницького медінституту Роман Горобець. Нині – знаний київський хірург, фахівець із лікування суглобів. Поруч -- батько Романа, Миккола Миколайович Горобець, мій близький родич і односельчанин, тоді, мабуть, начальник укравління боротьби з економічними злочинами ГУ Вінницького облвиконкому. Згодом труба покличе пана полковника міліції до столиці, він аж до виходу трудитиметься першим заступником директора департаменту МВС України. Після важкої хвороби помер 1 вересня 2013 року.
Своїх хлопців опікає Наталя Іванівна Горобець. Кандидат медичних наук. І нині трудиться викладачем Київського національного університету імені О. Богомольця. Інший її син, Руслан, хірург, кандидат медичних наук робив операції під кулями беркутівців на Майдані, був першим начальником медичної служби знаменитого батальйону ‘’Айдар’’, нині – начальник медслужби бригади, котра постійно веде бойові дії проти загарбників.
Поміж Наталею та Миколою Горобцями, власне, за їх спинами, усміхається Олександр Баранівський. Через кілька років він стане народним депутатом України, а 2005 року його призначать Міністром аграрної політики України.
Ліворуч із Наталією Іванівною стоїть багатолітній професор Національного університету харчових технологій, мій друг, односельчанин Анатолій Іванович Салюк.
Перенесемося на інший край світлини. Зупинимося на військовому. Це мій колишній найкращий друг генерал-майор Олександр Васильович Костюк. Свого часу він служив заступником командувача Протиповітряної оборони України. 1998 року він, здається, навчався у Військовій академії. Після цього, аж до виходу на пенсію обіймав посаду заступника начальника головного розвідуальногоуправління МО України. Це якби по ьогоднішніх мірках – права рука генерала Кирила Буданова. Сашка в лампасах нестало у жовтні 2017 року. Хто хоче більше знати про цього славного військовика, прочитайте мою статтю ‘’Як тепер жити без друга?’’ (
https://blog.liga.net/user/ogorobets/article/28552).
Праворуч пана генерала тодішній керівник Юридичного управління Верховної Ради України Ніна Гнатівна Кияшко. За її спиною примостилися ще двоє приїжджих зі столиці. Той, що для нас із вами, друзі читачі, зображений правіше — чоловік знаменитої юристки, про яку йдеться вище, діючий тоді член Верховного суду України пан Анатолій Якович Кияшко. Кілька років тому цей славний і мудрий чоловік дочасно пішов на небеса.
А праворуч від нього, красується довгим чубом попри залисини також тоді високий діючий чиновник — перший заступник Міністра фінансів України Станіслав Альбінович Буковинський.
Ще бачу усміхненого знаного джуринського терапевта, багатолітнього опікуна серця моєї матері (спасибі йому за це!) Віктора Борисовича Кутаф'єва, колишнього голову місцевого колгоспу Віктора Петровича Турчака, свого двоюрідного брата Василя Чорного, Доброго маминого сусіда, колишнього лісничого Івана Бабія… Немає в живих цих людей. Царство їм небесне!
Особливо мені шкода за втратою ще одного двоюрідного брата Володимира Олександровича Чорного. Он він стоїть позаду всіх, чубатий, вище названих мною судді та міністра-фінансиста розмістився, якщо пересуватися поглядом від них угору.
Володя був гармоністом-самоучкою, дещо старшим за мене. Що навчаючись у школі він уже ходив по заробітках до людей, в яких траплялися оказії — проводи в армію, хрестини, родини, навіть скромні, не бучні весілля. Сказати б, аби створювати веселий музичний супровід. І з цим дійством він завжди успішно справлявся. Іноді він на таке торжество брав і мене з собою. Я носив за ним порожнього чемодана з-під інструмента. Насправді я йшов туди, щоб разом із музикантом від пуза поїсти. Насамперед нашої джуринської смачнючої печені з юшкою та поласувати вишневого з желе кисіля. О, ті благословенні застілля голодної загалом пори нашого зростання, ніколи не забуду! Ще й сітро тоді подавали -- пий досхочу, з газом у носі! І досі не забуду того чарівного смаку. Я й по нині, зізнаюся, сходжу слиною при вигляді від колишніх ''заробітків'' брата Володьки-музиканта. Домашніх вряди-годи й по нині прошу: зваріть хоч би кисілю з желе! Невже вам не хочеться? Живи щасливо в небесах, братуха-силач. Брата Володю Чорного, коренастого моцака, ніхто не міг кинути на лопатки в Джурині… Було таке колись…
Зверніть увагу: ще одна партія людей, яке ось-ось сяде ювілейного столу...
Ще на знімку бачу свого колишнього сусіда Михайла Дмитровича Сайчука. Він усе життя, як і його відомий батько Дмитро Микитович у Джурині, відслужив до самогго виходу на пенсію на одному посту -- завучем Пеньківської середньої школи Шаргородського району. Ми з Мишком пасли корів за селом. Нині він безкоштовний і мудрий критик усіх моїх літературних здобутків. Михайло кинув усі справи, приїхав привітати бабусі Ликерію!
За спиною в однієї з гостей киянок, поруч із паном Буковинським красується красенем чубом молодий тоді голова колгоспу Сергій Олексійович Яковишин. Не зважаючи на всі страшні структурні аграрні лиховії, котрі прошуміли над селянством в останні роки, завдяки неймовірним старанням пана Сергія йому вдалося зберегти в нашому родинному селі міцне фермерське господарство. Днями він мені розповів, що відродили навіть ферму молочного скотарства на п’ятдесят удійних корів. Браво, пане господарю!
А ось що написав Сергій Олексійович мені у Вайбері:
''…Займаюся не лише господарськими справами. Наша релігійна громада перейшла до Православної церкви України у березні 2023 р. Першу службу українською мовою ми служили 07 квітня 2023 року Нам московитські прислужники передали фактично порожній пограбований храм, але ентузіазму в наших людей, відродити свою сільську святиню було стільки, що ми швидко усе з обладунків церкви не лише поновили, але й такий навели порядок, що можна тільки зачудуватися.
Виявилося, що нашому храму наступного року виповнюється 200 років. Унікальний Ювілей. Наша церковна громада вже так багато зробила для зустрічі свята. На місці вкраденого москвофілами іконостаса з’явився новий. Просто таки шикарний. Один гарний чоловік зі столиці країни купив його за 500 000 гривень у пам’ять про свою дружину джуринянку, котра загинула в 26 красивих своїх літ. Царство їй небесне, хвала її обранцю! В храмі з’явилися лавки. Для людей старшого віку. Придбали нові образи, килими. Ви нашої церкви тепер не впізнаєте!
Великі опоряджувальні роботи здійснюються довкруги храму. Для вирівнювання майданчику завезено понад сорок великих самоскидів жорстви. На тому місці, де колись стояли козацькі хрести, спорудимо курган і на його ґребані встановимо справжній козацький хрест. Що наш край це є колишнє пристанище козаків можуть свідчити топоніми, які прийшли до нас із сивої давнини. Ви ж, гадаю, пам’ятаєте, Олександре Олександровичу, що ваша родинна хата стоїть під Козацьким горбом. А те поле за вашими городами, де колись була третя колгоспна тракторна бригада взагалі зветься Козацька Могила…»
Ювілярка і її найближчі родичі...
У моїй попередній книзі, яка вийшла 2021 року і озаглавлена ’’Не проспімо, браття, ВОЛЮ’’ була вміщена стаття ’’Ювілей сивої горлиці’’. Я розповідав про свою ирію, щоб добитися того, аби на високому подільському пагорбі Джурина спорудити пам’ятник таким бідовим жіночкам, як моя страдальниця мати, член буряківничої ланки, котра впродовж пів століття сапала, копала колгоспні буряки фактично задарма. Я тоді попросив відомого подільського скульптора Миколу Миколайовича Крижанівського з села Сліди Могилів-Подільського району Вінницької області, і він накреслив проект можливого пам’ятника. Сергій Яковишин мені сказав, що можливо, вони після святкування 200-ліття храму села Джурина візьмуться побіля церкви спорудити пам’ятника за зразком М. Крижанівського, як повагу і поклоніння щодо всіх замучених колгоспним рабством буряківницям. Бо ніде не страждали так наші люди, як на вирощуванні солодких коренів. Парадокс!
На прощання, друзі, скажу, що нині моїй матері не просто сто сьомі роковини з дня народження, а й 20-ліття з часу смерті. Вона відійшла за світи на світанку 1 травня 2004 року.
Царство небесне тобі, моя мамо, земля тобі прахом!
Помоліться, люди добрі, за мою матір-трудівницю.
