Велике щастя бачити білий світ

1. Є очі немає зору...


Кажуть, що коли Бог завершував створення фізіологічного, статурного образа Людини, він на мить задумався. Поміркував: а скільки ж головній істоті Землі надати органів зору, себто очей? Одне? Ні, цього явно замало. Люди часто бувають доволі не обережними, можуть воювати поміж собою за місце під сонцем, а це означає, що виявиться занадто багато сліпців, непродуктивних осіб, хто ж буде опікатися ними?Як їм жити, з чого годуватися?

Можливо, двоє представити очей? - задумався Всевишній. Ще раз почесав святу свою бороду, поміркував над цим і обернув людей... триокими. Так, так. Можливо, не всі з вас, пані й панове, знають, що органів зору у нас загалом три. Не лише двоє очей на переніссі під бровами, а ще є й третє - на... потилиці. Ось той, роблять висновок, хто зрячий і третім своїм оком, заднім, так би сказати, той по-справжньому щаслива, вельми удатна, неперевершена людина... Підтвердити цю істину чи спростувати її - надаю право вам, друзі...

У моїй родині по материнській лінії є доволі сумна, безрадісна історія, пов’язана саме з проблемами органів зору, і котра тяжіє наді мною все життя, позаяк ще з дитинства я узяв її близько до серця і забути її не можу. Це частина історії життя самого мене…

Мій дід Феофан Сайчук, якого я народившись уже не застав на білому світі, схоже на те, був неабиякий мрійник, фантаст і вигадник. Повідаю тут лише одну цікаву стезю його долі, і, думаю, ви повірите в його неординарність.

Так ось, у діда Феофана було семеро дітей, і всі до однієї - дочки. Батько сам придумував їм оригінальні, нелукаві, запашні імена. Після кожних успішних пологів ставив сільському попу затяжний могорич, і батюшка під смачну закуску записував, добряче помучивши перед тим свого вигадливого прихожанина, його придумки до церковної книги. Так у нашому роду з’явилися: Килина, Гафія, Варвара, Сандра, Ликерія. Були ще навіть Леокадія та Докія. Дві останні померли в малолітстві, їх майже ніколи не згадували в родині і просто дивно, що я запам’ятав ці, явно не місцевого, подільського розливу імена, після котроїсь із рідких розповідей про це старших...

Моя мати Ликерія Феофанівна виявилася наймолодшою у дідовій сім’ї, уроджена 1 травня 1918 року. Була, казати б, рафінованою рабинею-колгоспницею, котра з тринадцяти своїх дитячих літ на гектарній нормі цукрових буряків запряжена сатанинським сталінським режимом до сапи й копача коренів. Сказати б, назавше приторочена до найважчої сільської роботи - вирощування цукрових буряків, яких у нашому Шаргородському районі сіяли тоді найбільше на весь безмежний СРСР - аж десять тисяч гектарів! Куди не поглянеш влітку і восени – розкинулося смарагдове листате безмежжя і поля мережать зграйки жіночок у білих хустинках…

Перед матір'ю на чотири літа старшою видалася Сандра, за паспортом - Олександра. Коли її було два ніжних рочки, батьки подалися у поле на жниво, бо несли тягар і панщини, і мали трішки й свого приватного поля. Галасливий гурт дітей залишали самим без будь-якого нагляду дома.

Ось якось батьки повернулися з лану, який звався Глибокою Долиною, наварили на вечерю казан картоплі, приправили її сальцем та зеленю, поставили те їство на стіл перед дітьми. Всі вони зголоднілі за день, добряче вибігавшись, на повні роти, все активно пакували у шлунки. Дивляться Феофан з Наталкою, що за дивина твориться: одне дівчатко, дволітня Сандра, не потрапляє ложкою до казана. Оце вже неприємна і тривожна новина!

Кинулися до дитини. Обдивилися, общупали маля - ніяких зовні видимих ознак будь-якого зовнішнього впливу, і старші діти всі в один голос заявляють про те, що нічого не бачили, не спостерегли за нею буцімто нічого незвичайного не сталося. Зовсім не плакала, аж від часу, коли батьків не було дома, з усіма залюбки гралася.

Тоді ж побігли по знаного сільського фельдшера Максима Захарчука, котрий на щастя мешкав тут неподалік, на їхній же Причепилівці, що була віддаленим кутком нашого великого і древнього села Джурин, котре розкинулося на подільських крутосхилах у межиріччі Південного Бугу та швидкоплинного Дністра. Курс медика кмітливий селюк пройшов на військовій службі, а до його доточив ще й колосальний досвід практичних навиків лікування усяких людських бід у селі. Фершал, як його усі з глибокою повагою називали тут і в довколишніх селах, поводив того тривожного вечора запаленою свічкою в різні боки перед очима приголомшеної дитини: дівчинка не реагувала на ті порухи, широко відкритими очима заклякло дивилася лише прямо перед собою, хоча вусатий дядя і батько просили її слідкувати за вістрям вогника з огарка свічки. Максим Ісакович задумливо пощипав свого довгого, хвацьке закрученого вуса, і виніс такий невтішний вердикт:

- Щось таке нехороше сталося тут, поки ви були з Наталкою, Феофане, у полі. А-нумо, дітлахи швиденько переповідайте, хто ударив маленьку Сандру, бо піду зараз додому, принесу кавалерійську свою шаблюку, гостру як вогонь, будуть всім припарки... Вона вам жваво розв’яже язики...

І тоді, здається, Гафійка, сказала:

- А її ніхто не штурляв, вона сама впала з припічка на землю...

- А як саме упала? - допитувався прискіпливий Максим Ісакович.

- Головою об землю, - додала котрась із малолітніх дівчаток.

-Тепер усе зрозуміло, - заявив сільський рятівник. - Був сильний удар у голову. Ось же й шишечка є під чубиком - показав медик місце ушибу приголомшеному Феофану. – Зараз щоб, можливо, врятувати дитині зір, - заявив фельдшер, - треба тут таки негайно везти її до дохторів у Вінницю, або Одесу, а ще краще до Києва. Власне, куди душа ваша лежить, хазяї, або ж вистачить родинних статків...

-Та які ж у нас статки, - змахнув непрошену сльозу переляканий господар, розпачливо обвівши при цьому руками бідацьку хату з геть голими стінами і лише двома образами в рушниках на покутті. А ще через паузу додав:

- Усе наше багатство знаходиться у казані, що на столі. Тому вся надія буде, добрий наш Максиме Ісаковичу, на самого лише рятувальника і дохтура Господа Бога...

А на дворі стояв, нагадаю, 1916 рік.

...Із самого мого малолітства тітка Сандра була мені за другу ласкаву і ніжну неньку-годувальницю. Бо мати Ликерія, добродушна і щира душа, вийшовши заміж, залишилася мешкати на батьківському обійсті, а старша сестра проживала тут же, бо хто ж жениться на геть незрячій жінці. Рідна і мила моя Ликерія Феофанівна практично завжди знаходилася в полі. То вони буряки ланкою сіють, то формують густоту рядків рослин на плантаціях, обсапують кукурудзу, горох косять, скирдують жниво, а то, дивись, уже солодкі корені копають, возять їх на кагатне поле цукрозаводу. І все босоніж бігають, пригадую, буквально аж до самих морозів. Тим часом тітка Сандра за нами з молодшою моєю сестричкою доглядає. Усе в хаті зробить, борщ смачнючий зварить, вареників наліпить... Підмите долівки, навіть, якщо треба і дров у дворі нарубає. Звісно ж, до того часу, як я не підріс, не переклав на свої руки частину господарських клопотів. Лиш коли по подвір’ю та городі ходить тітка Сандра, вивіривши за десятиліття, здається, кожен свій крок в обійсті, незвично руки вперед дещо виставляє: аби, бува, не наштовхнутися випадково на щось непередбачуване.

Знала тітка Сандра цілу в’язанку казок і бувальщин усяких. Незміряне число задушевних пісень українських старовинних, просто мудрувань і вигадок. Співала ніжним тоненьким, наче божественним голосочком. Я дуже полюбляв слухати ті мотиви і наспіви і часто просив тітоньку повторити якусь удатну пісеньку чи щедрівку. На світ Божий мамина сестра дивилася широко відкритими сивуватими очима. Поглянувши збоку на неї, ніколи не скажеш, що ця жіночка нічого не бачить…

А упаде сивий надвечірок на вікна, я прихожу в її тісненьку комірчину і знову прошу:

- Розкажіть ще щось, як минулого разу. Про нашу річку, в якій русалки по опівночі купаються, про кам’яного Хреста, що стоїть недалеко від нас на роздоріжжі біля ніколи не замерзаючої копанки Тепличчини, як партійного активіста Шейхмана наші селяни убили, котрий забирав останню їжу в людей у голодовку, викидав босих дітей на сніг, обзиваючи куркулятами...

Іноді в такі вечори тітка пригортала мене до себе, ніжно гладила по голівці і казала: мама також любить ходити на батьківські збори, бо і її за тебе там дуже фалять. А я чекаю, щоб ти вивчився, став великим чоловіком і відвіз мене в Адес (вона тільки так називала дальнє і загадкове місто над морем), в інститут, де багато докторів по очах, вилікуєш мене. Я дуже хотіла хоч би один-єдиний раз побачити і квітучу землю, і небо, сонце і місяць над головою. Уже не можу дочекатися цього видива. Вся моя надія на тебе, любий мій хлопчику...

Голос тітки Сандри при цих бентежних словах починав тремтіти і вона змовкає, витираючи змокрілі очі кутиками завжди білосніжної хустини...

Мені від цих простих і проникливих слів аж до болю стискається сердечко. Я тихенько звільняюся з тітки Сандри обіймів, лізу на піч спати. Там з головою закутуюсь під одіялом і тихо плачу, плачу. Так мені нестерпно образливо за мою другу маму, її гірку і нещасну жіночу долю. До хрускоту в пальцях стискаю кулачки і ще раз даю собі слово навчатися лише на відмінно. Щоб навіть четвірок не було. Ставлю собі за найголовнішу мету життя - якнайшвидше стати великою людиною, щоб із славної моєї тітки Сандри зробити зрячу жінку...

Бабуся Саша,як ми домашні ще її називали, цілими днями слухала настінне радіо. І ось першим вона якось зустрічала мене зі школи радісною розповіддю про те, що буцімто в Тульчинській районній лікарні, що від Джурина у тій стороні, де щоранку сходить сонце, є доктор-цілитель, який мовбито позбавляє людей сліпоти. Невдовзі ми втрьох - батько, я і тітка Сандра в колясці мотоцикла, виїздимо звечора до Тульчина. Від нашого Джурина до відомого райцентру кілометрів із шістдесят - не більше. Але старші вирішують, що конче треба їхати в ніч, аби бути у лікаря першими. Позаяк, якщо він такий знаний спец у своїй професійній царині, про якого на повний голос говорить обласне радіо, то під кабінетом у нього, напевне ж, завізно. Нелегко, мабуть, буде потрапити до нього на прийом.

Розрізаючи нічну темінь променистою фарою, наш лопотливий кінь везе нас попід старезними подільськими липами древнім битим шляхом. Кажуть, що віковічні дерева тут висадили за часів, коли злощасна цариця Катерина Друга проїздила цим шляхом. Уздовж усього її маршруту слідування вірнопіддані висадили липи. Розмістили їх на ширину ста крупів кавалерійських коней по обидва боки дороги.

Я сиджу на задньому верхньому сидінні мотоконя і навіщось щосили намагаюся порахувати старезні липи обабіч шляху, які вибігають нам назустріч, то з одного боку, то з іншого. Але цих зусиль мені вистачає лише на дорогу, мабуть, від Джурина до Стрільників – не більше, що насправді складає верст з десяток. З надсади, бо це ж треба повсякчас посилено сюди-туди вертіти головою, аби не випустити з уваги рукастих уночі велетів-дерев і зліва, і справа: в очах починає рябіти, і я покидаю цю безнадійну затію.

Батько якраз перед цими несподіваними мандрами розхазяйнувався на важкого мотоцикла. Це був тихохідний М-72, котрого радпром удатно переробив зі знаменитої трофейної, здається, німецької машини марки «Zundapp». Добра, надійна коняка, добряче пристосована для виконання різноманітних хазяйських домашніх робіт, насамперед. Що бур’яну для живності привезти, вкрастися поночі чи на світанку в колгоспну люцерну або конюшину, набити ними два-три величезних лантухи і привезти їх у тумані, притороченими до коляски для численного домашнього кролятника або ж для корови з телятком. Чи із добре вигостреною пилкою якось непомітно вискочити до лісу, сухостою повну коляску нарізати. Такої машини не було ні в кого ні в нашому селі, ні в окрузі. Наш глава сім’ї дуже гордився з цього.


Доночовуємо втрьох у якомусь свіжому ожереді над річечкою. Десь, либонь, як я тепер уявляю, поблизу села Шуро-Копіївка. І таки, напевне, першими пацієнтами приїжджаємо до райлікарні у Тульчині.

Батько по-сільському, ледь не всіх зустрічних безцеремонно і голосисто, на території закладу, розпитує про відомого доктора. І таки добивається свого - щупленького, худорлявого офтальмолога зустрічає на стежці до свого відділення, де його вже, видно, таки очікує чималий гурт людей. Під високим осокором родич мій щось активно розповідає знаному фахівцю, мабуть, про нашу біду, традиційно у своїй індивідуальній манері широко розмахуючи при цьому руками, кілька разів жестами показує на нас у мотоциклі. А потім, бачу, щосили біжить у наш бік. Ще здаля захекано кричить мені:

- Допоможи тітці вибратись з коляски, причепуритись. Зараз за нами вийде медсестра, проведе до кабінету. Доктор прийме нас першими...

Які він там ужив аргументи, аби переконати знаного лікаря, щоб він нам особисто проклав «зелену стежку» в натовп,- не знаю...

Якщо не помиляюся нині, через більш ніж півстоліття часу після тих далеких подій, того славного доктора-офтальмолога звали Василь Синюта. Чи якось подібно.

Я за руку, через натовп невдоволених людей, що теж шукали порятунку під дверима знаного фахівця, у супроводі дівчини у білому халаті провів тітку до кабінету. Мене тут же попросили вийти з приміщення і не менше години стояв я під флігелем, у якому містилося очне відділення тодішньої Тульчинські районної лікарні, просив Господа Бога на зряче прозріння для тітки Сандри...

Пам’ятаю, як мої рідні вийшли від лікаря, як батько з полотняним обличчям вів за руку тітку. Вона була вся заплакана, аж ніби у повному розпачі. Я самими лише очима запитував у тата, напевне ж, про результати візиту до лікаря. Він нічого не відповідав, тільки у якійсь начебто розпуці безнадійно поводив кілька разів сюди-туди вільною рукою. Не важко було осмислити: сподівання на зцілення немає ніякого.

Мотоцикл завівся з одного півоберту…

Про той візит до знаного фахівця-окуліста у нас дома було обговорено за життя-буття все, напевне, тисячі разів і тому міг би його нині описати у найдрібніших деталях. Одначе, не було головного - результату. Тітка стверджувала на прийомі у лікаря, що вона уночі іноді бачить зоряне небо. Що знає, коли у кімнаті горить світло, якщо його забули вимкнути, поспішає до вимикача.

-А зараз електроосвітлення ввімкнене? – запитує доктор.

Вона покрутила головою, прицілилася очима у стелю.

-Горить, - каже тітка Сандра. Але насправді потреби додаткового освітлення у кабінеті офтальмолога не було, позаяк на вулиці стояло тепле променисте літо і з самого ранку сонце безмірно залило своїм яскравим сяйвом усі усюди.

Одне слово, ще з десяток подібних тестів фахівця і Синюта запрошує розгубленого мого батька до сусідньої кімнати. Пояснює: нічого вона не бачить. Нічого! Обрив зорових нервових клітин стався без малого пів віку тому. Все давно зарубцювалося, зажило без найменшої можливості поновлення можливих контактів. А слова про зорі Чумацького шляху, котрі тітонька буцімто іноді бачить у погожу безхмарну ніч – звичайне хворобливе марення. Можливо, це навіть фантомні картинки з дворічного її зрячого життя, які навічно закарбувалися у дитячій пам’яті подібні картини назавжди…

Як же ж було важко жити після того невдалого візиту до доктора. Цього не передати… Але вона все-таки знайшла у собі сили і сказала якось мені:

-Я дуже чекаю, щоб ти нарешті вивчився і повіз мене в Адес. Там багато відомих духторів, вони мені точно допоможуть…

Я, напевне, щодня жив із цим родинним завданням. І в шістнадцять літ уже закінчив школу, тут же пішов трудитися до районної, через два роки - до обласної газети. Поступив навчатися на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. І якось тітці Сандрі я нарешті загадав:

-Усе. Наступного тижня ми з вами їдемо до науковців Одеського інституту очних хвороб імені Філатова… Я домовився про обстеження у кількох фахівців…

Якби я зараз заплющив свої очі і гостро забажав пригадати-побачити просвітлене, щасливе обличчя моєї другої матері, бабусі Сандри саме тієї неповторної миті, котрої вона нарешті таки діждалася, то це, мабуть, відбулося б. Так вона довго і стражденно очікувала все своє життя на цю виняткову хвилину. І я також, якщо чесно сказати…

Тим жахливіше, зізнаюся, було наше безрадісне повернення. І фахівці, і просто випадкові люди, котрі допомагали нам у візиті до спеціалістів, оточили нас якоюсь такою винятковою турботливою, бережною увагою, навіть жалем і співчуттям, що це все саме уже насторожувало. Від одного кабінету лікаря до іншого, на жаль, танула, як сніг на весняному сонці, голуба надія на успішність візиту. Мої сподівання, не кажучи вже про тітку, все більше й більше застеляли сльози розпачу. Усі, наче змовившись, після обстежень, розпитувань, безсило і, начебто, винувато розводили руками: справді ж бо, втрачено найголовніше у справі Сандри Сайчук, - дорогоцінний час. Що відновиш через шістдесят літ, якщо нервові волокна у бідного дитяти обірвалися ще за часу царату, на початку віку

Коли по поверненні з Одеси зайшли ми з бабусею на наше обійстя під каменястим подільським крутосхилом, вона й каже мені:

-Я ще б хотіла, аби ми з тобою поїхали до київських духторів. А що, як там знайдеться розумний, котрий знає, як мене вилікувати?

Тітка Сандра заряджала мене своєю невмирущою вірою в сонце, у красу білого світу. І Бог допомагав нам. Саме так…

Уже незабаром мене із Вінниці переводять на роботу до столиці. Призначають завідувачем відділом сільського господарства газети «Сільські вісті». І вже за моєї участі вона, бо я у тому ансамблі скрипалів чи не найважливіша писарська персона, стає виданням, котре набирає немислимо величезний, просто таки рекордний в умовах республіки наклад – 2,5 мільйона передплатників! Це означає, що кожен наш газетний номер щодоби (бо й газета тоді виходила шість разів на тиждень!), щонайменше читають десять мільйонів осіб. Є така науково обґрунтована схема обрахування популярності паперових видань, коли кількість передплатників множать на чотири, позаяк вважається, що саме стільки людей у середньому беруть до рук свіжий номер видання, доставлений листоношою.

Власне, куди не підеш, не поїдеш, де не обізвешся, всі тебе знають, бо газета твоя найпопулярніша. А тут іще в бабусі Сандри приключилася примітна, я б навіть сказав, - виняткова, навіть таки унікальна придебенція…

Ось уявіть собі ситуацію. Вулиця, на якій ми мешкали пролягає попід високим подільським горбом. Хата стоїть над дорогою, город дряпається до високого щовба. Поміж причілком помешкання і вулицею, якось начебто позаду хатини, росте древня груша. Її саджанцем звідкілясь привіз і посадив ще дід Феофан. Вона щороку приносить багаті плоти. Груша достигає якраз завжди напередодні медового Спаса. Тоді все довкруги наповнюється неповторними запахами стиглого літа, прийдешнього свята. І вся сільська малишня, та й дорослі також, повсякчас намагаються таємно перестрибнути кам’янистий паркан, навіть уночі, назбирати чи натрусити, нарвати груш. Бо вони й справді смачні як мед, просто неповторні на смак…

На сторожі того багатства завжди вірно стояла наша мила й неповторна баба Саша. З ціпком чи герелигою. Хоч і сліпа, але з винятково гострим слухом, котру в ніякій злодійській справі ніяк не проведеш.

Невідомо коли, якої саме пори дня чи ночі, за яких обставин там одного виняткового разу опинилися, сказати б, «багаті» злодії. Їхали, либонь, якісь люди, можливо, й кіньми, допускаю, що на підпитку, з джуринського базару додому, а шлях веде до кількох сіл – Вербівки, Зведенівки, Юліямполя, Голинчинець, гарно спродалися, пообідали смачно під чарчину-третю, і вельми захотілося їм груш. Красивих, соковитих, зовні і на смак неперевершених. Тихенько зупинилися під нашим городом, поминувши хату. Стрибнули під дерево. Трусили його, похапцем збирали плоди, що обсипалися. Почула той напад бабуся Сандра, підняла крик. Нападники пострибали з городу, хльоснули коней і віз потарахкотів дорогою у кінець Джурина.

Згодом знічена тітка пішла, так би сказати, «подивитися», якої шкоди завдали зальотники медовій нашій груші. А як їй незрячій перевірити це? Тільки, зрозуміло ж, ощупуючи руками землю під деревом: чи багато плодів зелених збито, чи є обламане гілля. Але в те, що сталося далі, важко й повірити, проте, їй-право, це чистісінька правда, в ньому ні йоти вигадки. Бабці до рук потрапляє маленька хустинка, гарно зав’язана. А в ній, як казала згодом баба Саша, «ґуля грошей».

Незряча моя тітка Сандра була вельми повносила у математиці. І завжди уміла гарно на відчуття рахувати гроші. Навіть я завдяки її науці ледве не став математиком чи фізиком. Вона навчила засвоїти таблицю множення мене ще у років три-чотири, напевне, раніше всіх на вулиці, тоді ж додавати й віднімати в умі на мільйонні величини. Мабуть же, якраз відтоді я й закохався у чітку і недвозначну математичну грамотність, бо завжди у класі був чи не першим розв’язувачем різноманітних математичних ребусів і вправ. Їздив на районні олімпіади з алгебри і геометрії, з фізики. Блискучі результати показав з цих дисциплін якось на чергових обласних подібних змаганнях. І вже в дев’ятому, здається, класі батькам прийшов лист із Вінницького педагогічного інституту: мене запрошували без іспитів поступати на фізико-математичний факультет вузу. Але на ту пору я уже був по вуха залюблений у літературу, зокрема, й у поезію, як у загадкове, романтичне пристанище неповторної юнацької творчості…

Але повернімося до екстраординарної, унікальної знахідки сліпої Сандри під старою грушою. Як узагалі могло статися подібне? Хто на нашому городі міг загубити «ґулю» червінців і двадцятип’яток? Так іще підкинути велику суму безпосередньо в руки усе своє життя безнадійно сліпій жінці. Не інакше сам Господь Бог… Тим паче було відомо, що племінник її, себто я, став і справді відомою людиною, тільки й розмов було про мої статті у газеті, які жваво обговорювалися в народі. До того ж відомо було, що я готуюся везти тітку на нове обстеження в якийсь там відомий київський науковий центр. «Санді, - упевнено казали, - всевишній допомагає…»

Як не намагалися зберегти цю новину в нашій родині, один одного переконуючи в тому, що ніде про подібне не можна й обмовитись, оскільки донесеться ця дивна вість про знахідку, чого доброго до бандитів, прийдуть уночі з ножами й сокирами… А це ж точно, хтось, напевне, худобу на ринку спродав та згубив свій заробіток під нашою смачною грушою. Може дізнатись такий про знахідку, прийти, стати вимагати повернення згуби…

Але поки про подібне судачили в нашій хаті, як про можливий подальший розвиток події, потягнулися люди до моєї тітки зі своїми бідами. Прибігла якось жіночка вся в сльозах, просить у бабусі Сандри червінця на поїздку з дитиною до лікарні у Вінниці. А тут, де не візьмись, об’явилися давні родичі з сусіднього села. Прийшли до сліпої тітки позичити 25 рублів, бо їм, буцімто, не вистачає якраз стільки коштів для купівлі корови: у них багато дітей….

Не витримав батько. Якось явившись додому на добрячому підпитку, зчинив добрячий скандал в обійсті.

-Якщо ти така щедра, - кричав тітці Сандрі, - то плати й мені за те, що колись я тебе в Тульчин до лікаря возив… Всім гроші роздаєш, а у мене в мотоциклі запаска розлізлася, з двору не можна виїжджати…

Як могла почувати себе згорьована жінка?

Ось що таке ці злощасні, фатальні гроші, які можуть усіх розсварити поміж собою… Навіть рідних…

Я не знав усього цього, від мене домашні все, що відбувалося надійно скривали. Я тим часом шукав наукову установу, де можна було б отримати надійну і точну консультацію з приводу стану здоров’я бабусі. І зупинився на Київському інституті травматології.

Одного дня по обіді, зайшов до прийомної керівника наукової установи, відомого академіка-нейрохірурга А. П. Ромоданова. Вручив секретарці своє посвідчення і попросився на прийом до медичного світила, творця цілої наукової школи. За мить широко відчинилися двері, назустріч мені вийшов рухливий, геть зсивілий чоловік, з розумними проникливими очима за скельцями великих окулярів. Він щось сказав про те, що високо шанує нашу газету, буцімто іноді почитує навіть мої персональні статті, і благородним жестом запросив до кабінету. Не знаю, чи була це щира правда, але подібна атмосфера все одно надзвичайно обнадіювала, підкупляла...

Аби зайве не забирати часу у відомого вченого, я дуже швидко змалював свою родинну ситуацію з останньою моєю спробою допомогти тітці-інваліду. Андрій Петрович і не розмірковуючи відповів:

-Привозьте, будь ласка, вашу тітку до нас на обстеження. Ми все просвітимо з допомогою найновішої сучасної техніки, - - заявив академік Ромоданов. - Будьте певні, більше «білих плям» у цій давній справі не буде…

У мого друга і однокласника, тодішнього доцента Київського інституту харчових технологій Анатолія Івановича Салюка був уже «Москвич». Ми 360 кілометрів від Києва до Джурина летіли, немовби на крилах. «А, можливо, цього разу, щасливого разу хоч крапельку повезе нам поліпшити незрячу долю тітки Сандри», - всю дорогу думав про себе я.

Некоронований брат-односельчанин Толя Салюк підбадьорював мене так, що я навіть готовий був бігти попереду авто. Ще за добу-другу в Інституті травматології, за особистим завданням Андрія Петровича Ромоданова почалися дослідження травми понад шістдесятилітньої давнини у вінничанки Олександри Феофанівни Сайчук.

За висновками до академіка я навідався ще через добу. Він знову вийшов назустріч мені на середину кабінету, тримаючи в руках тоненьку папочку з висновками фахівців. По-дружньому обняв, і якби не цей жест його, я б, напевне, пустив сльозу...

-Сучасна наука, на превеликий жаль, - сказав Андрій Петрович, - далеко не все може відновити, реанімувати. Зір вашої тітки можна було рятувати у пору її свіжої травми, себто, 1916 року. Але хто і де це мав робити – відповіді на таке немає. Але однозначно тільки не тепер. Усі головні діючі артерії, зорові судини вже давно відмерли. Ми тут безсилі будь-що виправити…

Знаєте, що у мене було найважче у тій давній історії? Сказати правду тьоті Сандрі про те, що надії на відновлення зору більше немає. Найменшої… Оприлюднити їй висновки Інституту травматології.

Я приходив з роботи під будинок у якому мешкав. Десь там, на четвертому поверсі квартири на мене очікувала бідна сільська бабуся, моя друга мати. Вона дожидала на результати висновку комп’ютерного дослідження в науковому центрі. Учора, позавчора і ще декілька попередніх вечорів я стверджував, що результати висновків затримуються, що є ще надія… Я просто не міг їй сказати, що це вже все, більше немає на що сподіватися. До того ж і самі висновки вже давно лежали у мене дома на робочому столі…

Я кругами ходив і ходив з мокрими очима довкруги багатоповерхівки, не наважуючись зайти додому, де на мене з нетерпінням очікувала бідна, нещасна бабуся.

Однак, усе одно це не могло продовжуватись вічно. Я попросив свого друга Анатолія Івановича приготувати на ранок свого «Москвича» у дальню дорогу і ми удвох поспіль увечері прийшли до тітки Сандри. Ту розмову описати я не можу й по нині…

(Продовження буде).


А це просто приємний збіг обставин. На початку минулого літа моя однокласниця Клара Лопата, котра нині мешкає в Ізраїлі, виставила у Фейсбуці одну вельми цікаву світлину, зроблену ще 1951 року. На ній зображено працівників Джуринської дільничної лікарні. Зверніть увагу: ось той вусатий старенький чоловік у білому халаті, зображений крайнім ліворуч у нижньому ряду на світлині, якраз і є знаменитий фельдшер Максим Ісакович Захарчук, котрий 1916 року прибіг рятувати мою дворічну тітку від врати зору... Що з того вийшло, читайте у статті, яка є початком до розмови про людський зір і розповіді про фахівців, які вертають його людям нині...

***


А це, друзі мої хороші, і є знаменитий "Москвич" Анатолія Салюка, мого найкращого друга на всі часи життя. Саме цим авто ми возили тітку Сандру із Джурина до Києва та назад. Це, можливо, був 1984-ий чи 1985-1986 роки. Пан доцент, а тепер уже давно відомий професор Національного університету харчових технологій Анатолій Іванович (він у чорній парадній куртці, на світлині зображений праворуч) приїхав під приміщення видавництва, де розташовувалася редакція газети "Сільські вісті", де трудився я. Можливо, ми збиралися в нову поїздку на рибалку... Подивишся нині якими ж ми молодими і файними були, їй-право, хочеться повернутися в ті незабутні часи!




Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Дуби не помітили втрати хазяїна...

вівторок, 3 грудень 2019, 6:27

Люди і долі. Учора ввечері, вже пізньої пори, коли час лягати спати, а мене, начебто, хто у плечі штовхнув. Було зрозуміло: десь у душі моїй стрепнувся птах пам'яті... Я враз згадав, що саме цими днями – числа 26, 27-го листопада, день народження у мог...

Велике щастя бачити білий світ - 2

четвер, 28 листопад 2019, 11:44

Очі серцевина душі. Задосить трагедійна доля тітки Сандри Сайчук, практично другої моєї матері, про котру я, сказати б, у рум'янцях і відтінках переповів у попередній своїй публікації. Для тих, хто не читав цієї оповіді, повідомлю: вона розміщена за та...