Колись давно, коли ще жива-здорова була, здравствувала на світі Божому моя мати Ликерія Фоефанівна, ми частенько утрьох – я, дружина і малолітня дитсадівська активістка донька Тетянка, за будь-якої погоди виривалися до бабусі. Дорога від столиці до мого села, сказати б, не в’янучої родинної колиски, не близька, - всі 360 км в один бік, тому я щоразу ладився, припасаючи у путь не лише все потрібне для авто, але й завжди якусь цікаву, потішну розповідь. Дочка дуже любила ці благодушні мої билиці, забуваючи все на світі.
Якось, проїжджаючи мимо сільського пасовища, гурту галасливих пастушків, що весело грали цур-палки, я пригадав, як у далекі голодні-холодні роки дитинства іноді доводилось виганяти рідну коровицю рано-вранці босоніж на підножний корм вже навіть тоді, коли на вижухлій осінній траві стояв іній. В ноги заходили колючі зашпори. Вони буквально викручували підошви ступнів і особливо дошкуляли пальцям, котрі з виду ставали червоні, як раки. О, скажу я вам, який це щемний і пекучий спомин. Тільки й пильнуєш за тим, яка б молочниця на пасовищі підняла хвоста, згорбилася і почала ляпати зеленими балабухами з своїх нутрощів.
Не біжиш, здавалося, а буквально на крилах летиш на печених вогнянистих ногах до того рятівного місця, де з’явився свіжий, паруючий на осонні коров’як, вскакуєш у нього, і буквально оживаєш, жуїруєш, блаженствуєш, раюєш. Тваринні екскременти приємно зігрівають, облагороджують, здається, аж саму душу. Тепло великого коров’ячого організму, нормальна температура якого, якщо не помиляюся, становить понад +39 градусів, тебе просто таки наповнює силою і бадьрістю. Як мало треба людині! Який там холод?! Дуже важливо, щоб наші корівки-молочниці прохолодного ранку не забували випорожнюватись...
Усе вище піднімається молоде вранішнє сонце. Злизує паморозь з пасовиська, і світ знову чудовий. Від замерзання мене порятувала сусідська корова. І хай лежать собі в шафі, до виходу в школу, парусинові туфлі, котрі я взув лише один раз і тільки один раз побіг у них грати в футбол, і, здається, лише один-однісінський раз лише ударив щосили по м’ячу, але носок підошви уже відклеївся. Просить їсти…
Ні батько, ні мати, звісно, ще не бачили цього. Ой, що ж мені буде, як спокутати провину?! Я тому, власне, так хутенько встав недільного ранку, і риссю дременув босоніж до хліва, відв’язав нашу червонобоку Калину та погнав у поле… На ще морозяне пасовисько…
Розповідаючи все це, я мимоволі оглядаюся назад, де в обіймах матері сидить донька, і, бачу, як разюче вражена вона цій оповіді. Все обличчя її мимоволі збрижилося…
-Тату, - каже вона, - і ти справді ставав босими ногами в га-а? –
Тут вона робить виразисту паузу, і я в дзеркало заднього виду бачу, як вона гусаком витягує свою тоненьку шию уперед, намагаючись через мої плече заглянути туди, де на педалях авто я тримаю ноги. Можливо, хотіла переконатися у тому, що в мене справді чисті черевики…
Я сміюся, і кажу їй про те, що після того я тисячі і тисячі разів мив ноги. Пояснюючи при цьому, що насправді сільські коров’яки, то загалом дуже чистий продукт відходів. Адже корова споживає лише різнотрав’я. І більше нічого. І ще до недавніх часів в усіх сільських домівках селяни до Зелених свят коров’ячими екскрементами вимащували долівки помешкань. В хатах через те було чисто та затишно, і ніяка зараза туди не пхалася…
Цієї пізньоосінньої пори мені часто згадується падолистне завершення вивезення цукрових буряків у селі. Ще на початку вересня у Джурин, майже щорічно, приїздили на підмогу селянам військові. Як правило, це були транспортна рота «партизан». Себто, мобілізованих районними військоматами з міст і сіл України військовозобов’язаних, які вже давно відслужили свою строкову службу. Як правило водії та автомеханіки. Їх обмундировували в солдатські однострої, видавали стару, але ще таку, яка самотужки котилася, техніку, і приписували до кухні. Це все називалося військовою перепідготовкою.
Спершу ці воєнізовані бригади транспортували хліб на цілині, а завершували свій мілітариський цикл служіння СРСР вивезенням солодких коренів у «цукровому Донбасі».
Для нас, сільських хлопчаків, це була справжня віддушина. Десятки авто вишиковувались на відведеному для автороти місці понад річкою Деребчинкою. Веселі чубаті молоді дядьки щоранку роз’їжджалися в ближні і дальні колгоспи, щоб звідти доставляти урожай на кагатне поле цукрового заводу. І можна було впроситися до когось із воєнних водіїв на прокаташку.
Я був уже, здається, у восьмому класі, повертався із школи, як побачив біля траси, біля мосту, на колишньому старому колгоспному дворі, стрій зеленобоких авто, військові якраз розбивали неподалік палатку. Ноги самі понесли мене в гущу тих подій. Я бродив поміж машин і людей, аж поки мене хтось не гукнув: «Ей, козаче!» Це був, на скільки пригадую, молодий і світлочубий солдат.
- Прийшов допомагати служити? – запитав він потішно.
Я знітився, не знав, що відповісти. Солдат тим часом, запропонував мені допомогти йому підібрати розкиданий побіля авто інструмент, автомобільні камери. Він, либонь, перед тим ладнав колесо, бо поруч валялася й запасна шина.
З якою невимовною радістю я став йому у поміч. Він підсадив мене до кузова і я мітлою охайно очистив його. Закінчивши цю роботу я аж тільки тепер згадав, що дома на мене очікує голодна корова. Мій новий знайомий, напевне, тут же помітив, що я спохмурнів і враз запитав:
- А що в тебе із настроєм?
- Та додому треба просто бігом бігти. Корова у хліві голодна, мабуть, реве. Мати ж у полі, на буряках…
- Ти далеко живеш? – послідвало питання.
- На Причепилівці. Це кілометрів із три звідси…
- Давай я тебе підвезу. Ми доїдемо швидше, ніж ти би дійшов пішки, не допомагаючи мені…
Боже, думав я сидячи в кабіні вантажівки, невже це таке може бути, щоб хтось підвозив мене додому, та ще й військовим авто. Де всі мої друзі – Федько і Вася Сайчуки, Мишко Герасимчук, Петя Горчук, Вася Гавазюк, з якими я корови пас. Вони лопнули б із заздрощів, вгледівши мене в кабіні, побачивши те, як я буду виходити з машини біля дому. Та я за таку велику послугу готовий машину дядька Василя хоч щодня вилизувати. Хоча, треба обов’язково не забути: він просив, що його не треба називати дядьком, і звертатися на нього на «ви» теж не варто Так і сказав: «будемо з тобою друзями і на «ти»! Бо у нього дома є теж синок, майже такий, як я, і його також звати Сашком. Він також, як і я понад усе любить їздити в кабіні авто…
У моєму невеселому дитинстві це була чи не єдина світла пляма на все життя, коли солдат-«партизан» із автороти однієї осені був мені і за старшого брата, і за друга.За першого друга в житті...
Іноді він очікував на мене побіля школи і звідти ми відразу їхали до їхньої армійської кухні. Василь приносив від котла за стіл дві наваристі, запашні миски борщу або супу, ще по тарілці каші з м’ясом. Змушував мене випити і кружку компоту. Яка ж то була неперевершена, ідеальна смакота! Мені іноді здається, що якби я дуже захотів, то міг би й нині, мабуть, відтворити у запахах і смаках ту незбагненну насолоду, більш як півстолітньої давнини...
Вася заявив своїм командирам, що возитиме корені лише з Лисої гори, неподалік котрої і по нині стоїть наша давно вже осиротіла, після смерті матері, хата. Ми з ним тієї давньої осені доставили всі до одного кореня на кагатне поле Деребчинського цукрового заводу з ланки моєї матері. Завдяки тому, їхній колектив того року першим у бригаді Івана Глухого завершив збирання врожаю. Водночас «партизан» Вася перевіз додому з поля всю зароблену колгоспницями нашого трудового осередку бурякову гичку. Щоб її смакували корівоньки славних буряківниць. Відтак армійського шофера Васю, завдяки ж, звичайно, мені, знали всі у нас на Причепилівці. Мій батько був неймовірно вдячний Васі за те, що одного дня ми утрьох поїхали до лісника Панчака і привезли на зиму додому машину дров сухостою… Тепло на зиму було забезпечене…
Того року осінь була навдивовижу холодна. Уже на Покрову зненацька стиснуло морозами, сипонуло колючим сніжком. Вася мене запитав:
- А пальто в тебе є? - Бо я все ходив у благенькому піджачку, перешитому з батькового...
- Пальто? - здивовано перепитав я. По суті, я й не знав що це таке, позаяк у нашому селі всі хлопчаки переважно носили фуфайки і кирзові чоботи. Починаючи із малих школяриків. Тільки діти начальників і відбірних інтелігентів грілися холодної пори в курточках, шубках та пальтечках. Для селянських потомків це була невидана розкіш. Тому всепогодна фуфайка – з осені до весни вважалася головною зодяганкою на всю холодну пору. А ось на майбутню зиму тієї пори навіть і фуфайки у мене ще не було, її збиралися тільки купити, бо придбана позаторішнього року виявилася вже геть тісною, її навіть смішно було одягати…
- Ти не падай духом, - по-змовницький підморгнувши мені, заявив мій перший у житті друг. – Одягай мого бушлата…
- А ти ж як будеш? – розгублено відповідав запитанням на його пропозицію я. – Тим паче, ти ж завжди у дорозі… Як тобі без нього?
- По-перше, - з якоюсь особливою показною веселкуватістю у голосі пояснював «партизан» Вася, - я добре загартована людина. Я можу хоч би всю зиму перебути в самій лише гімнастерці. До тепла я зовсім байдужий, - напевне ж, бадьоро лукавив він переді мною. - А, по-друге, мене гріє машина. В ній же завжди затишно і добре. Так що ти до моєї демобілізації із Джурина спокійно ходи у солдатському бушлаті, козиряй перед хлопцями і дівчатами…
Ви не уявляєте собі, яке це було високе, незрівнянне щастя, просто блаженство іти по селу, до школи, в поле до корови, у всіх на виду, в справжньому армійському бушлаті. Як же ж заздрили мені всі пацани…
Якщо мені тепер, літ через 55-ть від тих подій, хочеться іноді пригадати щось неймовірно тепле, щемне і радісне з минулого, я подумки повертаюся до «партизанського» шофера Васі в колгоспному Джурині, до його винятково доладного бушлата, з яким я ні на мить ніде не розлучався, навіть на уроках у школі, аж до жовтневих свят – до, здається, 8 чи 9 листопада. Поки роту джуринських «партизан» не підняли у ночі по тривозі, і на світанку вона вже виїхала вантажитись в ешелон на залізничну станцію Ярошенка.
Я вранці йшов до школи, і ледве повернув зі своєї вулиці до центру села, як з горба побачив: армійського табору на колишньому колгоспному дворі, над річкою Деребчинкою уже немає. Очі заслав слізний туман. Тільки думка майнула: як добре, що мені нарешті купили фуфайку і кірзові чоботи, і я буквально учора повернув Васі його казенного бушлата.
Як же ж було мені гірко (і по нині, зізнаюсь, боляче!) втрачати свого першого друга в житті. Бо я чомусь не запитав, не записав адреси армійського шофера Васі. Звідкіля він родом, до його дім, де його син мешкав? Був він надзвичайно душевною, щирою, простою, світлою людиною. Дуже шкода, що більше ніколи не зустрілись ми…тепер
Олександр Горобець, письменник.
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.
