Мій нинішній візит до головного офісу бібліотечної системи Солом’янського району міста Києва носив дещо спонтанний характер. Я вже кілька діб збирався туди нанести візит, все перешкоджали різні не такі вже й серйозні справи. Проблема полягала в тому, що декілька років тому я завітав до тієї споруди, що міститься поміж вулицею Освіти і проспектом Лобановського, і в результаті того виник було чималий публічний конфуз.
Те що я там зустрів тоді, мене немовби ошпарило. У великому і просторому читальному залі першого поверху приміщення, на одному з столів, я побачив, ви, можливо, й не повірите, але це, їй-право, було насправді – портрет із якось ілюстрованого журналу В.В. Путлєра. Мабуть, на тому столі лежали ще якісь статті про московитську агресію. А портрет для чого? Невже з поваги?
Але я думаю, що в розпал російсько-української війни (надворі стояв, напевне, рік 2016 чи 2017) це було елементарним блюзнірством, святотацтвом. Ще й завідувала тим залом старенька бабуся, яка робила вигляд, що вона українську мову чує вперше. Я розвернувся і поїхав додому. Тут же видав статтю і в соціальній мережі, і в своїх постах ряду Інтернет видань про московську стайню замість української бібліотеки у самому центрі столиці. Бо як помітив, усі стіни читального залу бібліотеки були заклеєні стендами і плакатами про русскаго (хоча насправді – хто не знав – нехай знає, він має глибоко українське коріння) пісатіля Дастаєвскаво…
Раніше бібліотека носила його ім’я. Було схоже на те, що з тих пір тут нічого не змінилося на український лад. І це просто ображало до глибини душі мене, пересічного громадянина незалежної держави… З бібліотеки густо перло запахом давно нечищеного лошатника.
Це Кирило Вадимович Стеценко оповідач-золотоуст...
Як зчинилася тут буча в соціальних мережах. Та яке, мовляв, він має право критикувати, брати під ноги Солом’янську бібліотечну систему. Та хіба ж він не знає, що там прийшла навести лад нова, активна людина? Навіщо її збивати з пантилику? Явно на когось працює…
Не знав і не думав навіть розвідувати подібне. Я в життв ніколи ні на кого не працював, окрім України. А хіба я пані завідуючій не допомагаю, привселюдно вимагаючи у своїх публікаціях у державних структур якнайшвидше позбутися назв у бібліотеках для дітей і юнацтва – імені Василя Чапаєва, московського м’ясника і україножера, якогось там Валі Котика? Хіба це не підтримка починань нового керівництва, якщо воно вирішило добитися оновлення в діяльності бібліотечної системи одного з центральних районів столиці?
Усі ці нюанси я пригадав мимоволі нині, крокуючи зледенілою вулицею Освіти поміж нові висотні будинки, які виросли за останній час у цьому мікрорайоні, прямуючи до бібліотеки. Як то зустрінуть мене тут?
Це пан Кирило Стеценко у пожиттєвій ролі знаменитого скрипаля-віртуоза...
А ось і «перша приймальня» - так записано на табличці у коридорі. Керуюча на місці – Ірина Юріївна Щербина. Мила, чарівна пані. Весело сміється з моїх слів про те, що це я публікував ті гострі статті…
-О, - каже, - це вже занадто давно було. Що там про те говорити… Тільки починала працювати в системі…
Мабуть, і справді так воно є. Пояснює, що найважче в процесі очищення бібліотечної мережі було – позбутися радянського намулу з недолугими чапаєвами, щорсами, котиками. Окремі малограмотні батьки виросли під цими цибатими лопухами і все робили для того, щоб недорікуваті Анька й Петька і гайдарівські нездорові фантазії та безглузді вчинки павлика морозова і далі беззастережно кумирили наших дітлахів. Бо ж вони безупинно писали скарги в різні інстанції, вимагаючи залишити все на радянський копил. І треба було витримати канони розгляду скарг, не порушуючи правилу їх розбору.
Я приніс у подарунок бібліотеці ряд своїх книг, і, зокрема, свіжий, щойно з друкарні роман у новелах і есеях «Не проспімо, браття, ВОЛЮ». Говорили про Євгена Чикаленка, Михайла Драй-Хмару, композитора Миколу Віталійовича Лисенка, про котрих детально розповідається в моєму творі. Я згадав про Олександра Кошиця і Кирила Стеценка, котрі сто років із хвостиком тому, за наказом Головного отамана УНР Симона Петлюри створили і відправили в подорож по світу Українську республіканську капелу, щоб проїхала по всьому світу і показала йому чим українська пісня відрізняється від московської.
Іванна Юріївна враз просіяла і каже:
-Поки ми з вами тут розмовляємо про капелу українських співаків, котрі покорили весь світ своїм хоровим мистецтвом, у сусідній залі бібліотеки виступає онук керівника того хору Кирила Григоровича Стеценка, який був «головноуповноваженим по організації музичних колективів держави» 1919 року – Кирило Вадимович Стеценко, його онук. Пішли почуєте, познайомитись…
І справді, в одному із залів зібралося багато людей – просто ніде сісти. А перед ними зі скрипкою в руках виступав спортивної статури рухливий, я б навіть сказав – граційний маестро. Він розповідав про природу і походження новорічних щедрівок. Наспівував їх, віртуозно підігруючи собі на смичковому інструменті, котрий, як він стверджував, виготовленій ще 1898 року. Іноді звертався до людей: мовляв, підспівайте мені. Це виходило вельми вдало і всі включалися в один могутній подих зали. Серце й душа від того наповнювались радістю і щастям…
Тут захоплююча свірель сопілки маестро не знає берегів ні часу, ні відстаней.
Ті колядки і щедрівки, котрих колись мене навчала мати, явно були не з цієї опери, тому я тихенько сидів і зачаровано слухав божественні співи. А Кирило Вадимович немовби метеликом порхав перед людьми. Одна мелодія змінювала іншу. І ось нарешті він дістався у своїй оповіді-проповіді до святого нашого «Щедрика». Його скрипка так заспівала, що я ще не чув такої ніжності і красоти в цьому інструменті. Зал підхопив божественний спів.
А тут відомий український композитор,скрипач і продюсер на груповомв фото з відвідувачами Солом'янської районної бібліотеки...
Ми домовились з маестро, що як я підготуюся до розмови з ним, ми зусрінемось.
Тепер, я в цьому переконався особисто, центральна бібліотека Солом’янського району столиці стала домом, де зігріваються серця людей, наповнюються радістю і щастям.
