Коли ми втікали з лютневого Києва у моторошний ранок після нагальних вибухів ракет у столиці, першим, хто намагався застрибнути в авто був наш фрнацузький бульдог Арчі. Було видно, що йому по-справжньому страшно, він весь аж тремтів і насторожено стриг на всі боки своїми великими, гострими вухами-локаторами. Потім мужньо витримував довжелезну дорогу в колоні машин, котрі наполегливо пробивалися на захід.
Арчі в ролі вартового
Місцину для порятунку ми знайшли, либонь, тиху. Наш любий друг, здається, нарешті заспокоївся. Щоправда завжди неспокійно почувається, коли у наших краях озивається тривожна сирена. У ці дні і ночі вона чомусь усе більше і більше бентежна. Але життя продовжується. І як усі українці ми врочисто зустріли й провели Великдень. Молоді люди з нашого табору пересиленців тієї пори використали нашого ласкавого і ніжного друга, щоб створити красиву світлину. Я лише сьогодні побачив її і тому негайно пишу ці рядки текстового супроводу фото та виставляю, як мені видається, чудову картинку з нашим Арчі. Нехай хто, бува, не подумає, що наш делікатний француз може щось вхопити зі столу. Чи проковтне те, що охороняє. Він доволі вихований член сімейства і яким би не був голодним, окрім свого корму ні на що не відкриє пащу. (Тут, можливо, я дещо перебільшую, позаяк таки хочеться похвалити свого вірного друга).
Дорога до храму
Іноді він мене проводить стежиною до собору. Не знаю чи вам видно, але там, у кінці цього шляху поміж раннім листям старезних каштанів золотяться куполи Божого дому. Видно й церковні двері, придивіться, лишень, будь ласка…
А так ми жимемо-харчуємось… Не щодня, звичайно, але буває…
Цією оригінальною розповіддю, знімками я нікого не хотів принизити, вивищитись перед будь-ким, особливо тими, хто потрапив під жахливий каток війни, хто в родині має жертви чи сам перебуває зараз в окопах на фронті. Серед останніх я точно міг би бути також, якби був значно молодшим. Я просто хотів усім сказати, що життя продовжується і в війну. Вірмо ж у нашу святу Перемогу…
Олександр Горобець, письменник.
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.
Сокровенне. Я давно-давно, ледве не все доросле, свідоме своє життя чекав цього дня. Бо не буває ж таке: зналися люди, симпатизували одне одному, розвело їх життя — і назавжди. Якщо ми, слава Богу, і живі, і здорові! Сучасне, як я вважаю фото пані Тама...
Відверто. Ось і все, можна впевнено вважати 30 березня 2024 року в Україні завершилася ера газетно-паперового буму. Коли газетою, її публікацією, можна було, як недвозначно казали, вбити і людину, і муху. Саме цієї березневої суботи завершився випуск ...
