Учений знає, де лігво віруса

З життя науковців
Якщо ви не знали досі, друзі, то в Одесі є свій об’єкт підвищеної уваги, котрий не менш серйозний, навіть би сказати, не менш небезпечний за атомний реактор. І це лабораторії Українського науково-дослідного протичумного інституту імені Мечникова, що міститься на Пересипу. У примітному біло-голубому казенному, як кажуть, приміщенні. Фактично тут міститься, як пишуть дзвінкоголосі журналісти, головний біологічний щит нашої держави. Центр, який при всіх бідах, проблемах країни все-таки більш-менш утримується на рівні світових стандартів у галузі збереження і підтримання у високій безпеці охоронюваних матеріалів небезпечних досліджень. Багато років цим потенціалом опікувався і кандидат медичних наук, добре відомий у середовищі вірусологів науковець Віктор Петрович Лозицький. Він трудився заступником директора з наукової роботи інституту. Був своєрідним мозком багатьох розробок і досліджень, замислів науковців.
Кажуть, що 2005 року до вчених протичумного інституту навідався один із важливих американських учених. З ним багато часу провело в екскурсіях і розмовах керівництво наукового закладу. За, так би мовити, своїм службовим статусом, зрозуміло. Коли по поверненні на свою батьківщину, американська газета «Вашингтон пост» вийшла з обширним інтерв’ю заокеанського ученого про українську вірусологію, багато хто зі співробітників Інституту на одеському Пересипу розкладали публікацію, що називається, на молекули. Мовляв, ось це директор добре попрацював над тим, аби переконати гостя в тому, що для дальшого розвитку біологічного захисту України і всього Причорномор’я, басейну Середземного моря потрібно насичувати наукову базу протичумного інституту імені Іллі Мечникова значно активніше, а оце могли підказати його заступники. Не забарилася й економічна підтримка унікального наукового закладу. Йшлося, здається, про три з лишком мільйона доларів США.
Ніскільки не хочу перебільшувати, але, напевне, й велика заслуга Віктора Лозицького, як одного з колишніх керівників інституту в тому, що в кінці минулого десятиліття в рамках програми боротьби з біотероризмом 3,2 млн доларів США було скеровано на докорінну модернізацію лабораторної бази УНІПЧІ. Їх оснастили новітньою технікою і довели до 3-го рівня біологічної безпеки за міжнародною класифікацією (BSL-3). Довідково підкреслю, що максимальному рівню BSL-4 відповідають лише деякі лабораторії планети. В Інституті після модернізації лабораторія стала найбільш захищеним з точки зору біології місцем в країні, завдяки чому отримала статус тимчасової центральної референц-лабораторії МОЗ. Сьогодні це одна з головних структур, що відповідають за біологічну безпеку держав
У ці дні пан Лозицький уже спочиває на пенсії, але як науковець-вірусолог він і далі в бойовому строю. Віртуальному. Коронавірус це і об’єкт дослідження Одеського наукового центру. Багато учених, практиків не проти отримати консультацію Віктора Петровича, позаяк у галузі він відомий унікум. І тому в Андрушівці на Житомирщині, де вже багато літ проводить пан Лозицький свої вакації, зранку до вечора озивається телефон науковця. Телефонують за консультацією, порадою друзі й колеги з різних країв.
Ви не дивуйтесь, що пан Лозицький лише кандидат медичних наук. Докторську дисертацію він написав ще за часів СРСР. На осінь 1991-го був призначений її захист в Ленінграді, нинішньому Санкт-Петербурзі. Але ви ж знаєте, які вікопомні події сталися в тодішньому серпні. Віктор Петрович прибув з Одеси на захист докторської до північної столиці новоутвореної ерефії, а йому з насолодою сказали в очі: «Їдьте доказуйте свої наукові постулати тепер у своїй Нєзалєжной…»
Довелося починати свої наукові митарства у науковому Києві, де просто не виявилося відповідної Вищої науково-атестаційної комісії. Бо все ж до того замикалося на Союзі і вся тодішня наука насамперед. А тут ще й на роботі в протичумному інституті навалилося одразу стільки роботи: одна за одною в молодій республіці «розгулялися» епідемії. На додачу посипалися пропозиції покинути Україну, їхати на роботу за кордон, зокрема, у США. Вирішив дещо потерпіти, відкласти справи захисту наукової, докторської дисертації: а як виявилося – назавжди… України ж не залишив, хіба що для наукових відряджень, котрих було завжди багато часто їздив по світах і країнах...
Цікава історія того, як колишній корінний одесит поміняв берег моря на райські краї межі Лісостепу та Полісся, де розташувалася мила і завжди, здається, напівсонна Андрушівка над тихоплинною епічною Гуйвою-рікою.
Колись, ще в кінці тридцятих років минулого століття, бойовитий парубійко Микола Лялюшко, виходець із села Ярешки Андрушівського району Житомирщини, навчався на хімічному факультеті Одеського університету. Його настільки спішно мобілізували на так звану Фінську кампанію - агресію Сталінського кривавого режиму проти невеличкої сусідньої держави, що він не встиг й отримати диплома про закінченя вузу. З однієї війни пішов на Другу світову. До Одеси по диплом приїхав аж 1946-го. Розшукав найкращих своїх студентських друзів - Петра (майбутнього Петра Васильовича) Лозицького і Марійку - з часом Марію Яківну, його колишню студентську подругу. Вони, виявилося, вже побралися, і в молодої сім'ї навіть з'явився козак - карапуз Вітя. Жартуючи, поліський гість сказав: "Будемо старатися, щоб мав він гарну наречену..."
Якими ж проричими виявилися ці слова Миколи Миновича. Через два роки уже в його сім'ї на Житомирщині знайшлася дочка. Нарекли її Регіною. А батько став працювати у школі. Читав улюблений свій предмет - хімію. І не просто відбував час перед школяриками за державну платню. Він уміло вишукував у середовищі дітлахів уважних і талановитих, здатних понад усе полюбити його рідний навчальний предмет.
Невдовзі люди помітили, що всі учні, з котрими Микола Лялюшко предметно займався хімією завжди отримували тільки відмінні оцінки на вступних іспитах до вузів, ставали старанними студентами. А очолювана М. Лялюшком Андрушівська середня школа №1 згодом стала однією з кращих в області…
Як ви гадаєте, куди поступила на навчання дочка Миколи Миновича після здобуття середньої освіти? Та, звісно ж, до Одеського університету імені І. Мечникова, і, зрозуміло ж, на хімічний факультет. Пішла слідами батька. Там з часом і захистила кандидатську дисертацію. Стала доцентом вишу. Щоправда, це вже було тоді, коли Реґіна Миколаївна вийшла заміж за Віктора Петровича Лозицького, молодого лікаря, майбутнього ученого-вірусолога. Дружба батьків переросла в кохання їхніх дітей. І слава Богу, що так усе сталося.


Віктор Петрович Лозицький у закордонному відряджені.

Чи не правда, все як у вигаданій казці? Ось-ось уже помине пів віку (ювілей, не забудьмо - 4 березня 2021!), як вони разом. І нехай їм дружно й надалі живеться!
Приємно порадував усіх Микола Минович. Він не тільки заслужив право славою своїх колишніх вихованців в навчанні бути представленим на загально університетській Дошці пошани Одеського університетут імені Іллі Мєчнікова, але й гоже відмітитись у довголітті. Прожив в Андрушівці до 99 літ. І найкращим його співбесідником завжди був зять Віктор Петрович.
Як каже одна наша сусідка, котра дуже добре знає сім’ю Лялюшків-Лозицьких: «Вітя надзвичайно цікавий учений. Начитана, високоінтелігентна, буквально все знаюча людина. Вміє гарно, дуже цікаво викладати свої думки. З багатьох медичних профілів у нього просто таки енциклопедичні знання».
Цій точці зору незацікавленої сторонньої особи цілком довіряю, оскільки економіст за фахом, вона буквально залюблена в медицину і надзвичайно багато читає про цю науку і практику. Знає чи не всіх головних дійових осіб цього профілю нашого життя. Пан Лозицький, скажу по-секрету, тут у неї знаходиться на чільному місці…
Не дивно, що часто бачимо, як під ворітьми Лялюшків збирається справжня автомобільна толока, немовби під час колишнього малого пленуму райкому партії. У нашому дворі подекуди, через кращий заїзд, мабуть, підночовують виїзні ті шикарні, сказати б, брички. Дізнаюся, відкриваючи та закриваючи ворота, - навідуються до метра вірусології директори і знані фвхвці різноманітних підприємств з виробництва медприпаратів. Думка Лозицького у справі розробки нових препаратів для них вельми слушна. Тому добираються за порадами аж в Андрушівку...
Ось уже майже півтора місяці цього року Віктор Петрович з Реґіною Миколаївною, покинувши шумливу Одесу, насолоджуються непереквітною втіхою окраїни Полісся. З вікна їхнього охайного будинку видно окраєць замріяного дрімливого лісу, який спішно перевдягається гині на зелене, весняно-літнє вбрання, вступивши до котрого, як кажуть тутешні старожили, можна вийти аж на Північному-Льодовитому океані, хоча їм туди, здається, зовсім і не треба. Стежка з їхнього чепурненького, всього в квітах обійстя може привести на розкішну долину в очеретах та нарцисах, котрі невідомо де тут взялися по бережку, і з сонливою річечкою в осоці. Неподалік розкинулася величезна і рибна водойма річки Гуйва. Як казав один тут знаменитий чоловік: «А чим ця місцина гірша за Ялту? Справжній курорт...»
Цими навдивовижу красивими дня, 4 травня, Віктору Петровичу Лозицькому виповнилося 74 роки. Вітайте відомого українського вірусолога, ще не пізно!
Міцного здоров’я і удач вам, Вікторе Петровичу, на багато років щасливого життя! Щиро!

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Загубили святу славу доброчинців

вівторок, 14 липень 2020, 0:30

У Шпикові на Вінниччині... Найближча мені дорога зі столиці до рідного дому в Джурині на Вінниччині – через Шпиків. Колишній райцентр, у минулому примітне багатолюдне містечко, тепер затрапезне в бур’янах і розбитих дорогах село Шпиків, що розташувалос...

Наша "Зелена Україна" підносить на вила Росію

вівторок, 14 липень 2020, 0:15

Хабаровський бунт. ЗАТРІЩАЛА РАШКА З БОКУ НАШОГО, УКРАЇНСЬКОГО «ЗЕЛЕНОГО КЛИНУ». Те, про що ми з вами мріяли вже не один рік, нарешті, либонь, збувається. Росія, зборище шизофреників у Кремлі, маніяків, котрі ні місяця не можуть прожити без війни, без ...