Про великого українця: У Вікіпедії - скоротили, у посольстві в США - викинули в корзину...

Як ми розкидаємося своїми героями...
На історію життя і творчості великого українського художника Іллі Максимовича Шульги (1878 - 1938 рр.) я випадково наштовхнувся в повідомленнях преси української діаспори (США) за 1955 рік. З того, що дізнався стало зрозуміло: великий митець незаслужено забутий – і на своїй малій батьківщині, в селі Кропивна Золотонішського району Черкаської області, і в Сполучених Штатах, де опинилася найкраща частина його художніх робіт.
Я, звісно, написав статтю про Іллю Максимовича до Фейсбуку, своїх блогів в Інтернет виданнях. А ще – підготував публікацію про великого художника, яким вважали його світові майстри пензля Ілля Рєпін, Костянтин Коровін, Микола Мурашко, і закріпив на сайті Інтернет енциклопедії Вікіпедія. Думалося, нехай же українці знають і гордяться своїм великим майстром пензля. Бо, до прикладу, І. Рєпін, відомо, казав своєму учню: «Не забувай, що у художньому мистецтві є тільки два Іллі – це я, і ти…»
Нині переконаний, що так воно і є насправді.
А тепер, будь ласка, загляніть до Вікіпедії, знайдіть там статтю про Іллю Максимовича Шульгу. Прочитайте п’ятдесят нещасних рядочків тексту про художника, бездарний сухий оґризочок з тієї статті, яку представив читачам я свого часу. А там була розповідь про творчу стезю художника, яку обирав, у кого навчався, які є головні і відомі його роботи, як вони уже після смерті митця потрапили за кордон. Усе це безпардонно знищено, від нього не лишилося й сліду. Залишилося саме лише повідомлення про те, що був такий художник і все...
Вікіпедію, як мені видається, окупували нині добровільні помічники-редактори, які тільки тим і займаються, що, либонь, упиваючись владою над працею інших людей, вихолощують з текстів фактажну суть життєписів людей-героїв, творчих майстерень митців, залишаючи нікому не потрібні, наприклад, лише голі назви робіт, як це сталося у статті про художника І. Шульгу. Залишили з мого колишнього тексту лише одинадцять назв художніх робіт, а все решту просто викинули. І що це й кому потрібне, запитаю вас, пані й панове, якщо пропали повідомлення про те, де знаходяться нині означені картини, яка їхня професійна цінність? Ви ж викинули суть, залишили лише суху шкарлупу...
А в статті були розповіді про те, як і хто з великих митців початку двадцятого століття навчав художника бути майстром своєї справи найвищого гатунку, які нагороди за твори отримав І. Шульга особисто від І. Рєпіна, як став професором Київського мистецького інституту.
Викинуто з тексту і розповідь про те, як трагічно, в стилі жорстокої комуністичної розправи, закінчився творчий шлях художника. Я не втримаюсь тут від того, щоб не розповісти в кількох рядках про цю болючу кончину Іллі Максимовича, тісно пов’язану з талантом художника, українського патріота.
1937 року художник Ілля Шульга зі своїми полотнами займає чільне місце на виставці робіт, яка проводиться у Києві під гаслом «Квітуча Україна». Про нього знову співають дифірамби творці партійної преси. Щонайбільше його розхвалюють за картину «Перший трактор на селі», вона й нині, до речі, зберігається в Національному художньому музеї України. Ще столичні партійні газети писали, що з «великим натхненням відомий художник, учень В. Сєрова та І. Рєпіна працює над картиною про радісну зустріч українських вождів Г. Петровського та С. Косіора з трудовим народом Радянської України…»

На фото картина Іллі Шульги "Мати", віднайдена в сусідньому селі з його рідною Кропивною Золотоніського району Черкаської області. Пилилася в запасниках обласного художнього музею...

"Скуштувавши" цього газетного єлею, художник назавжди відклав пензлі від цієї роботи. Його єство перечило проти партійно-чиновницької замовності в мистецтві, ще більшу відразу викликала нездорова публічність його творчості. Він заявив, що такої картини, яку йому наказали виготовити, не буде: вона померла в душі творця. Шульзі кілька разів нагадували про те, що народ, начебто, чекає на його шедевр. Він просто посилав гінців з високих кабінетів подалі від себе, твердо казав, що немає натхнення малювати партійних бонз. Це противно його духу вільного митця. Подібне сприйняли за виклик...
Терпець влади обірвався занадто швидко. 1 березня 1938-го Іллю Максимовича зненацька заарештовують. Йому НКВС «шиє» традиційні для тієї пори звинувачення - український буржуазний націоналізм, поклоніння перед закордонним мистецтвом, шпигунство і тому подібне. В кримінальній справі його постійно називають «мазепівцем», тому, що розмовляє виключно українською, в своїх картинах зображає лише українців, героїзує козаччину та гетьманщину, Коліївщину. А ще – відмовляється співробітничати з органами радянської влади
Вирок був швидким і таким же бездарно недолугим: за три місяці після затримання його вже засудили на сім літ таборів. На початку 1939 року дружина Іллі Максимовича Лідія Шульга отримала повідомлення про те, що її чоловік помер у пересильній тюрмі 19 грудня 1938 року.
Особливо образливо мені за те, що недолугі редактори Вікіпедії, змагаючись поміж собою за те, хто більше, так би сказати, «вичистить» у такий ось «викидний» спосіб, як я вам показав, текстів, котрі підготували прості громадяни, за те, що вони зовсім зі статті прибрали коротку розповідь про подвиг дружини художника Лідії Шульги.
Як ми уже встановили з вами, митця комуністи замордували у грудні 1939-го. За деякими даними після його залишилося понад тисяча різноманітних полотен, здебільшого високої художньої цінності. Дати раду їм Лідію Шульгу підганяють уже бої Другої світової війни на підступах до Києва.
Із допомогою музейних робітників вона виявила у запасниках 564 роботи свого чоловіка, решта опинилися на виставках, у колекціях меценатів, друзів. З них відібрала близько сотні найцінніших робіт. Їх запакували за всіма вимогами пересилки. Лідія Шульга вирішила вивезти їх за кордон. Але, зверніть увагу, не в радянський тил, як робили те всі тоді, а назустріч німецькій армаді, на Захід. Вона була, як і її талановитий чоловік, реалістка і добре розуміла, що таке радянська влада і її репресивний апарат. Знала наяву, як він гнобить і по-варварськи розправляється з неугодними. Прикладом дрімучої жорстокості стало й безпричинне знищення самого художника, який знаходився в повному розквіті творчих і фізичних сил.
Уже ніхто не дослідить, як Лідія Шульга з цією величезною поклажею через декілька років дісталася аж за океан, в далеке містечко США - Боулдер. Загалом туди дружина художника довезла трохи більше шістдесяти картин. За доставку поклажі змушена була розраховуватися художніми полотнами. Іншими словами, шлях із Києва до містечка у штаті Колорадо вона, образно кажучи, застелила картинами свого чоловіка. Але врятувала найцінніше з доробку Іллі Шульги.
Вважається, що основна частина картин художника тоді залишилося в СРСР, розійшлися поміж людьми. Але де вони, хто їх де бачив останнім часом? Напевне, все так точно відбулося б й з усією рештою мистецьких витворів цієї рідкісної колекції, яку Л. Шульга вивезла з України. Тому подвиг Лідії Шульги, можливо, не менш вартісний за талановиту працю самого художника.
Невже, скажіть, коротку розповідь про це потрібно було викидати геть з української Вікіпедії, як непотріб? Без найменшої згадки про Лідію Шульгу, зокрема? Але ж, як бачите, учинили так по-свинськи, грамотії…
А якщо чесно, то чи зачепила буль-кого за душу, за серце нинішня публікація Вікіпедії про глибоко українського художника Іллю Шульгу, його творчість, історію картин, які чомусь опинилися за кордоном? Думаю, що ні. Бо ці деталі з моєї колишньої статті просто кастровані. Хочу запитати: невже такого ставлення до себе заслужив цей Великий Українець і такої ж небувало потужної сили митець?
Українська діаспора США зуміла зберегти для світу, для людей виняткові твори геніального українця Іллі Шульги – учня Валентина Сєрова, Костянтина Коровіна, Абрама Архіпова, Леоніда Пастернака і, звичайно ж, самого Іллі Рєпіна.
І ось цьогорічної (2020 р.) осені несподівано знаходжу в пресі повідомлення про те, що в Черкасах знайшли картину Іллі Шульги. Читаю: «У художньому музеї виставили картину відомого українського художника Іллі Шульги, жертви більшовицької сваволі. Директор музею Ольга Гладун розповіла: „До музею звернувся краєзнавець Григорій Голиш з питанням, чи немає в музеї картин Іллі Шульги?» Перевіривши фонди, - повідомляє керівник музею, - ми виявили картину „Мати” пензля Іллі Максимовича… Віднайшли її 1980 року в селі Крупське, яке знаходиться поряд з селом Кропивна, де народився мистець. Збираємось відреставрувати картину і розмістити в нашій портретній залі, повідомила адміністратор.”
Що ж, з Богом. Окрема щира подяка краєзнавцю Григорію Голишу, який при запиті до музейників послався на мої публікації у пресі…

Здається мені, що навіть ця єдина віднайдена робота І. Шульги наочно і переконливо показує нам, яким він талановитим і неперевершеним портрестом був. Я, до прикладу, бачу в скромному і виразному образі сільської жінки, яка, цілком можливо, могла бути й матір'ю самого митця, і тиху упокореність, і затаєну в міцно стиснениї губах силу духу, приховану харизму, мудрість в світлих очах і чималий життєвий досвід у складках обличчя. Портрет мовою ліній і зламом виразних та примітних губ все розповідає про цю непросту жінку... Так чуття душі і серця може передавати в глибину віків лише неперевершений, найдосконаліший, божественнй майстер пензля...

А завершити цю і радісну, і водночас сумну оповідь про те, як ми подеколи ставимось до своїх відомих людей, їх здобутків, відвертим замовчуванням героїчних вчинків, а то й шкідництвом, напевне, ось цим.
Я двічі розповідав про Іллю Шульгу і його дружину Лідію в українській пресі – у червні 2016-го та в кінці літа 2017 року. В останній статті був і такий абзац:
«Написавши статтю до Інтернет видань, готую листа до працівників посольства України в США. Звертаюся з проханням до них, посилаючись на публікацію газети «Свобода» за жовтень 1955 року, де вказано місце розташування вивезеної колекції, відшукати картини Іллі Шульги в американському містечку Боулдер, вияснити, де знаходяться нині роботи знаменитого майстра пензля, учня Сєрова, Коровіна і персонально геніального українця Іллі Рєпіна. Побачимо чим це завершиться».
Як ви вважаєте, друзі, чим закінчилося це моє послання?
Та величезною фігою з боку українського посольства у США під керівництвом посла Валерія Чалого. Електронна пошта повідомила ще в серпні 2017 року, що мій лист успішно доставлений до української амбасади у Вашингтоні. Але там так ніхто не зреагував на мою публікації. Скажіть: хіба не державні люди? Все у них і далі виходить у стилі комуністичних часів: якщо розстріляли, значить було за що…
Нині ці всі посольські чиновники, яких нова влада викинула з амбасадських кабінетів США знову туляться до партії Порошенка тут, у Києві. Сподіваються на те, що ці візьмуть реванш за минулий програш, а їх команда знову полетить на лайнерах за океан. Була б моя воля, я б їх розігнав усіх ср**ою мітлою…

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Довгі вуха старої стодоли-3

неділя, 24 січень 2021, 22:32

Новела з життя. 3. Луни шаргородської історії на весь світ. (Закінчення. Початок у двох попередніх публікаціях Інтернет видання). Із часом усе поволеньки минулося, сказати б, вляглося. Після невдалих засад безпощадного «смерша», несподіваних обшуків, ж...

Довгі вуха старої стодоли-2

неділя, 24 січень 2021, 19:10

Новела з життя. 2. Алюр три Хрести! (Продовження. Початок опубліковано на цьому ж Інтернет ресурсі 20.01.2021 р.). По обіді редактор відправився на якесь позачергове виїзне засідання у районі, либонь, у селі Мурафа. Було зрозуміло, що навряд чи він до ...