У пошуках зниклої... фортеці

Моя чарівна і незабутня мати ніколи не була зі своїми особистими проблемами в лікарні і завжди десятою дорогою обходила всіх докторів. Позаяк вважала, що Господь Бог настільки великий майстр, що годі йому допомагати у налагоджені досконалості людей. Дітей народила дома, під наглядом бабки-повитухи. У разі гострої потреби, лікувалася своїми настоями й травами — споришу до кульбаби, чи кропиви і чебрецю. І ніколи в житті не отримала жодного укола. Казала, що якби її бодай раз вштрикнули тією голкою будь-куди, вона тут же б і померла. І я боюся, що таке, не приведи Боже, могло б і справді скоїтись. Такий був у жіночки панічний страх проти медиків і їх чародійств. Тому фактично вважалося, що вона ніколи не недомагала. Болить голова? Та не страшно – як десь саме взялося, так і кудись подінеться. Дайте, мовляв, якогось там порошка випити (так у неї звалися пігулки). А сповнилося за вісімдесят, подарували ми їй тонометр. Усі враз, еге ж, переконалися, що в бабці іноді, вряди-годи, стрибає кров’яний тиск. Треба лікуватися. Але звозити її до лікаря – ось із цим справжня проблема!

Якось я нарешті вибрався з мотлоху невідкладних справ і приїхав у село, щоб влаштувати їй медичне обстеження. Але куди й до кого їхати? Чи погодиться мати сісти в авто, якщо треба добиратися далеко? Адже від нас до тієї таки Вінниці, приміром, усі сто кілометрів. До Києва ще заледве не втроє плюс далі Але навіщо вириватися в таку тривалу дорогу, розмірковував я, коли у нас у Джурині працює найкращий терапевт на всю округу — Віктор Кутаф’єв. Ще й до того мій люб'язний однокласник, давнішній приятель. Якось він і сам приїздив до мене в столицю по підпомогу.

То був якраз той незабутній час, коли все бодай неспішно, поволеньки, але все-таки змінювалося до кращого в цьому житті. Ось Віктор Борисович, який вирішив зайнятися приватною медичною практикою, почав оформляти під медичний центр пустуюче в селі приміщення. Колись у Джурині, тодішньому райцентрі, був туберкульозний диспансер. Розміщався він у капітальному двоповерховому будинку на високому подільському горбі, примітно височів фактично над усім селом. Якогось там часу штат медиків спецзакладу скоротили, відділення разом із хворими перевили в інші краї, а приміщення — залишилося напризволяще. За нього активно взялися веселі на підпитку «нічні гості». Одного дня зірвали десь там підлогу, в іншому приміщенні витягли з ''м'ясом'' декілька дверей. Ось підприємливий Кутаф’єв і вирішив там обладнати своє окреме від дільничної лікарні терапевтичне відділення. Тоді ще в довколишніх селах, які медично обслуговувалися в Джурині, ще працювали колгоспи. Окремі з них навіть доволі економічно міцно стояли на ногах. Мали в своєму складі будівельні бригади, чимало майстрів. А в Кутаф’єва і в Джурині, і в сусідніх селах авторитет був беззаперечний: він прослухав серця і великих, і малих людей чи не всіх. А до цього пів віку цим займалася його мати, Євгенія Миронівна, головний терапевт району. Одне слово, Кутаф'єви були на слуху. Тому кожне село з радістю зголосилося і взялося відремонтувати по кімнаті, а то й по дві. І, сказати б, мати для села у ''шпиталі Кутаф’єва'', так умовно назву ту порядну обитель, свою рідну палату. І робота закипіла, вважайте, що навипередки. Ті приміщення, які здавалися доктору після євроремонту, тут же засилялися хворими, бо серця головні мотори в людях, а Віктор Борисович знав, як їх ладнати…

Про цю революцію на подільському горбі, де б мало успішно, на очах усіх розвалитись, розікрастися злодіями цілком гоже приміщення колишнього диспансеру довідалися в керівництві Шаргородської центральної районної лікарні. Та що там лукавити, і з місцевого дільничного відділення у Джурині туди також стали надзвонювати заздрісники. А що, мовляв, нам усім медикам залишиться робити, коли всі пацієнти побіжать лікуватися до Кутаф’єва? Головлікар із району, як фурія налетіла на Віктора Борисовича, котрий фактично вже переобладнав, зробив як з голочки новеньке терапевтичне відділення, зовсім не розшируючи при цьому штат працівників. Радо розставивши перед милою пані руки, Кутаф’єв гостинно запрошував прийти, перерізати вхідну стрічку. Але голосиста адміністраторша, скривившись, мовбито, вкмнула собі по за зуби ложку гірчиці, стала гаркотіти: ''це не законно! Негайно покиньте приміщення колишнього диспансеру, або я вас геть звільню з роботи''.

Перед тим я потрапив до кардіологічного відділення урядової лікарні «Феофанія». Лікував кров’яний тиск і аритмію серця. Каторжна редакторська служба мене довела до того, що кожен черговий вихід номера газети був подібний до маленького ядерного вибуху. Лежав у палаті поруч із заступником міністра охорони здоров’я України Володимиром Мальцевим. Вельми добродушним і щирим чоловіком, толковим фацівцем. Власне, там під крапельницями ми й подружилися. За якийсь час Володимира Івановича призначили міністром охорони здоров’я. І тут дзвінок Віктора Борисовича уже з київського автомата: рятуй, мовляв, бо знищують. Через добре діло, яке роблю для людей…

Мальцев, до якого ми завітали з Кутаф’євим вранці, звичайно ж, познущався з шаргородських бездарів, чинодралів, які лише вміли все добре нищити, ламати і ставити бар’єри перед винахідливими і підприємливими людьми, фактично на корені руйнували нову, нестандартну медицину. Але водночас, підкреслю, й тамували чорну злобу на таких, як Віктор революціонерів… Нехай лишень його захисники і охоронці відійдуть у бік…

Отож, заїжджаючи з траси в село пізно увечері, я зателефонував Кутаф’єву. Він тут же весело обізвався. І призначив нам із матір’ю побачення на горі, у новому своєму терапевтичному відділенні об одинадцятій ранку, завтра. При цьому додав:

— Я тобі, Сан Саничу, приготував величезний сюрприз... ти навіть не уявляєш який. У мене в гостях людина, про яку ти не раз розпитував мене… Просив познайомити…

— Вікторе Борисовичу! Друже, не крути із мене волов’яза, а то ж усю ніч не спатиму, розгадуватиму твого ребуса, скажи, хто в гостях…

— Гаразд, поступлюся. Приймаю нашого односельчанина з Чикаго, Іллю Рудяка. Якого знає весь письменницький світ… Він також завтра буде об одинадцятій зі мною…

Це була справжня несподіванка. Я дійсно тієї ночі довго не міг заснути. Оскільки із ким мені завжди хотілося найбільше зустрітися з числа старших і далеких односельців, котрі вже давно-давно покинули наші подільські краї, перебралися за океан, так це якраз із паном Рудяком. Іллею Езровичем.

Народився він 14 січня 1939 року, більш як на десять років раніше від нас із Віктором Борисовичем, також у Джурині. Його сім’я мешкала в єврейському містечку села. Квартира Рудяків, як описує в своїй вельми цікавій і наповненій різноманітними поманливими деталями містечкового життя й побуту книзі «Джурин» Моріс Бронштейн, ще один наш славний співмешканець, знаходилася на другому поверсі будинку, з іншого боку якого, містився вхід до районного суду, і там замало не щодня відбувалися різноманітні, у тому числі і кримінальні процеси. Батька сімейства звали Езра, матір — Рахіль. У родині виховувалося троє синів: старший — Костянтин, у просторіччі — Кося, Сьома, і найменший — Ілля, його ж іще всі по-панібратськи залюбки величали Люсіком…

Це була вельми інтелігентна містечкова сім’я. На першому плані для неї були… книги. Їх в помешканні знаходилось надзвичайно багато. Стіни кімнат забивалися полицями з новими і новими фоліантами. Книжки заполоняли всі проходи і комірчини. І всі домашні, один з поперед іншого читали, буквально «проковтували» чергові твори, і тільки про авторів книжок, героїв романів та повістей говорили, сперечалися Рудяки. Всі троє хлопчаків в селі величалися інтелектуалами. Долі їхні склалися так: Кося, буцімто, здобув дві вищих освіти. Сьома став викладачем фізики і математики. А Ілля – театральним режисером в Одесі. Так, повторюсь, стверджує пан Бронштейн.

Тепер про те, що було відомо мені про Рудяків.

Таким представ мені Ілля Рудяк, мій односельчанин з далекого Чикаго...

Із часу окупації Джурина в 1941-му і по березень 1944-го, разом із всією родиною Ілля знаходився в голодному і холодному, принизливому Джуринському гетто, яким заправляли швидкі на розправу румунські окупанти. Позаяк Джурин входив до зони воєнного новотвору — Транснстрії. Якщо до Другої Світової війни в містечку мешкало до 1100 осіб єврейської національності, то уже 1943 року іудеїв тут налічувалося понад чотири тисячі. Себто, кожна джуринська сім’я, за розпорядженням румунської влади мала поселити під свій дах ще три-чотири родини єдиновірців, яких пригнали з Тирасполя, Бендер, Чернівців, навіть із самої Румунії. Над усім цим шетлом (єврейським містечком) вершили свій кривавий суд двадцять наглядачів зі зброєю і нагайками в руках.

По закінченні середньої школи Ілля Рудяк вступив на навчання до Харківського інституту культури. Реалізовуватися поїхав до Одеси. А там була робота на місцевій кіностудії. Активно займався викладацькою практикою. Читав предмет режисури та акторської майстерності, ставив спектаклі. Серед його студентів виявилися відомі в Росії артисти Лариса Удовиченко, Геннадій Стоянов. А найбільше причорноморське досягнення мого односельчанина – у співавторстві із режисером Олександром Чорним вони створили кінофільм «Комендант порту». Це доволі вдала екранізація відомого однойменного твору Олександра Гріна. Кінокартина вийшла 1973 року, але й досі жива й затребувана. Одну з ролей у фільмі зіграв і сам джуринський Люсік…

Усе своє життя Ілля Рудяк томився тупою і бездарною радянщиною, надуманими постійними пересторогами, підгляданнями за людьми й переслідуваннями інакодумців. І сам неодноразово піддавався цьому за вільність думок, висловів і настроїв. Йому дуже хотілося втекти кудись із цього задушливого, жахливого світу, підперезаного безпардонними комісарськими закликами, типу «Слава КПРС!», «Хай живе СРСР!». І лишень трішки-трішки відкрилася кватирка з цього задушливого підводного човна на захід, він чи не одним із перших вилетів туди. Опинився аж у далекому Чикаго….

Діяльний і активний наш земляк упіймав під свої природні комерційні паруси ту особливу прибивну силу – свіжий протяг, який тоді гуляв по білому світі – незрадливу людську любов до книги. Він усі що надбав особисті заощадження, зайняті у друзів і приятелів кошти вклав у … літературні видання. Книги скупляв де тільки міг. Складав у ящики і відправляв їх до свого нового дому у США. А там у Чикаго відкрив Будинок російської книги.

Еге ж, саме російської. Мені хоч це зовсім не подобається, що все так звучить, але тут, чесно кажучи, немає нічого дивного. Коли Ілля Рудяк почав реалізовувати свій проект, над однієї шостої планети владарював глухий, замшилий запах кисло-капустяного радянського союзу, махрової московщини, матрьошок і балалайок. У містечку на Поділлі і сім’ї здебільшого спілкувалися російською, в інституті – також, в Одесі обов’язково намагалися говорити навіть з московським проносом, із притиском на безпардонне і дурнувате ‘’о’’…

І як кажуть, першими «клюнули» на вогник першого у США потужного культурного центру саме москвичі. Євгеній Євтушенко для прикладу, котрий зачастив на Захід із білокам’яної, Белла Ахмадуліна, Роберт Рождественський, Ріма Казакова, Володимир Войнович, Віктор Різун (Суворов) і багато-багато інших. Всі вони ледве не прямими рейсами летіли на зустрічі, які організовував у себе дома Ілля Рудяк. Треба сказати, що і господар Будинку книги умів підібрати контингент, зібрати для зустрічі поважну публіку. Під масть гостю підібрати книжкову виставку, спеціальну літературу. Успіх щоразу був просто таки колосальний…

Забігаючи дещо наперед, я при зустрічі на високому подільському пагорбі у Джурині, біля терапевтичного відділення Віктора Кутаф’єва у Іллі Рудяка запитав, чи є український відділ у його літературній обителі.

— Та звісно, що є. І доволі чималий, — була впевнена відповідь. — У мене в Києві є партнери по бізнесу, які вже десятиліттями присилають мені різноманітну національну літературу — українські стародруки, раритетні видання, ходову літературу і нові видання. Попит раніше був колосальний. Тепер із реалізацією книг через розвиток Інтернету, попит на паперову книгу помітно применшився, але все одно люди цікавляться цим.

— А в вашому Будинку зустрічі з українськими національними письменниками, поетами, артистами проводяться?

— І не мало, — запевнив пан Ілля. — Дуже цікавою свого часу вийшла багатолюдна зустріч із поетом Іваном Драчем та групою його колег, що прибули з Києва. Чимало відгуків викликали завжди оригінальні відповіді Віталія Коротича на питання людей із зали. Він мав у нас дуже гарну пресу…

Знаменитий терапевт Віктор Кутаф'єв (у центрі) з дружиною Маєю і нашим однокласником Василем Павловичем Білим...

Уранці ми обнялися побіля маєтку «сільської клініки Кутаф’єва». Переді мною постав худенький, але жилавий чоловічок з темно-сивою бородою на загорілому живому обличчі, з розумними, допитливими очима. Віктор забрав мою матір і повів до свого шпиталю, ми ж із паном Рудяком залишилися у тінистому акацієвому гайку,

Мені було відомо, що улюбленою його темою творчості є теплі, задушевні розповіді про єврейські містечка. Мені вже траплялися до рук його пронизана любов’ю до життя книжиця ‘’Гете в гетто’’. Про життя за колючим дротом і любов до свободи, нестерпну ненависть до фашизму і всього, що пригнічує свободу духу, слова, помислу людини. Пригадую авторства Іллі Рудяка благоліпні, доладні й барвисті єврейські ‘’хохми’’, озаглавлені ‘’Ми і тут і там’’. Твір аж пашить мозковими атаками на міщанство, користолюбство, доладними мініатюрами про смисл життя і віру в людину. А ось трактат, який стосується безпосередньо нашого рідного Джурина ‘’Прощання з містечком’’, що, звісно, було найцікавішим для мене, я, на жаль, не зустрічав. Мій візаві витягнув маленького блокнотика. Таку ж мініатюрну фіолетову самописку і попросив продиктувати київську адресу. Мовляв, я вам неминуче пришлю.

— Ще дуже б хотілося мені прочитати ваш твір, — кажу, — який особливо привертає увагу своєю просто таки безпрецедентною назвою — «Сталін у Жмеринці». Я кому не скажу ці два чи три слова імені книжки, мене розумні люди беруть на кпини. Запитують тут же, та хіба ж Сталін будь-коли був у Жмеринці? Відомо ж, що він був боягузом, здається, так ніколи й нікуди не виїздив із столиці, а тут Жмеринка, що розташована неподалік Одеси, боярської Румунії… Його ж украсти зарубіжні спецслужби могли… Йоська на такий візит точно не відважився б…

— Ось у тому й полягає задум автора, — піднімає на мене свої виразні і проникливі очі гість із Чикаго, — змусити читача мислити. А ще — нагадати нам усім, що кривавий людожер, хоч насправді сидів у своєму лігві в білокам’яній, маючи потаємні підземні ходи для втечі через московське метро, а ось репресіями і жорстокою диктатурою величезну країну довів до того, що всі вважали, що він був присутній у кожній оселі, в кожному місті і селі. І всюди його було повно. За всіма слідкувало недремне око вождя всіх народів… Це гротескна форма зображення дійсності… Я й скористався нею…

Ми у розмовах підіймаємось з лави і підходимо до краю гори, де розмістилося в зеленому оазисі дерев господарство Віктора Кутаф’єва. Круто внизу і далеко, скільки око сягає, розкинулося наше рідне село. На сусідніх пагорбах розстелилися поля, вигони, лісосмуги, приваблюють густі щіточки лісів. Яка ж безмежна і неповторна картина щедрого Поділля! Сюди б умілого художника, найкраще, звісно, такої могутньої творчої сили, як Наполеон Орда, за яким світ уже понад півтора століття вивчає просторові природні начерки планети. Але, позаяк, художника немає, веде і далі розмову.

— Ви орієнтуєтесь в цьому обширі? — запитую пана Іллю я.

— О, звичайно ж, - відповів Рудяк українською. І почав мені демонструвати урок географії на природі.

— Отам справа, якщо не помиляюся, видніється наше колишнє містечко. Внизу лікарня. Нижче неї стадіон, де ми викачували із себе всі зайві кілограми, але за деревами його зараз не видно. А дещо вище лічниці, подовгувате приміщення – поліклініка, здається. Одначе, при мені школяреві її там іще не було. Це вже я тепер примітив цю споруду. Трохи вище неї була цирульня. Мужикам там обрізали бороди. Ще вище – ринкова площа. А довкруги неї різні магазини тіснилися: скоб’яний, для упряжі коней, рибний, завжди багатий на оселедці, а ще був магазин ‘’фарби-лаки’’… Через площу – клуб. А над цим усім, на другому поверсі моє вікно. Я залазив на підвіконник і міг годинами спостерігати за тим, хто і чим займається, куди йде, з ким зустрічається. Намагався по жестикуляції людей визначити навіть те, хто і що кому каже…

— А в кутках села розумієтесь? – запитую. - Де який знаходиться?

— Ні, — щиро зізнається мій співрозмовник, — забув…

— Ось навпроти нас, до прикладу, — Русавський яр. Бо котиться він з боку Великої Русави. Думаю, що колись це було русло древньої ріки на дні допотопного моря…

— Ах, Русавський яр, — оживає мій співбесідник білосніжною американською усмішкою. – Знаю, дуже добре знаю. Ми туди в малолітстві ходили на лижах кататися. Там такі круті підйоми і спуски, як у справжніх горах. Старший брат Кося якось нісся стрілою із крутосхилу, не розминувся з сосною, ми із Сьомою і ще одним нашим приятелем потім несли його додому на руках, через те, що він геть не наступав на ногу. Це дуже яскраво запам’яталося з дитинства… Місце нашого бойового хрещення…

Ми так захоплююче з паном Рудяком, колишнім джуринським Люсіком розглядали наше село з усіх боків горизонту, що й не помітили, як на подвір’ї ‘’шпиталю Кутаф’єва’’ з’явилася моя мати з доктором. Я, напевне, аж надто заклопотано глянув на нього, що Віктор Борисович тут же заспокоїв:

— На щастя нічого аж надто проблемного. Все в руслі бабусиного віку. Я виписав пігулки, мікстури. А головне – спокій… Про решту проблем поговоримо з тобою, Сан Саничу, тет-а-тет..

Ми всі четверо всілися до мого авто, спустилися в село, повезли на Корею (так чудернацьке зветься наше дальнє урочище села), де мешкає моя мати. Біля свого обійстя вона гречно припрошала всіх зайти до хати, але ми, в тому числі і я, сердечно відмовлялися від застілля, бо над селом, ще біля лікарні домовилися ми з паном Іллею, і Кутаф’єв це гаряче підтримав, що я повезу нашого американського гостя показати, де, швидше за все, за моїми передбаченнями, в давні віки існувала фортеця Чурилів, з якої, за начерками великого історика Михайла Грушевського народився і виплекався сучасний Джурин.

Ми піднялися на протилежну від колишнього тубдеспансера гору і понад узбіччям, яке обрамляло польові вгіддя поїхали вздовж Русавського яру. Частково його далеко внизу заселяли садиби селян. Але тут городи джуринян з квітуючими картоплями і подекуди клаптиками кукурудзи та жита, стрімко забиралися догори і тут дійсно взимку, мабуть, можна було проводити змагання зі слалому. Я розповідав своїм друзям, що за стрімкими соснами, які починаються за городами, за давніми закинутими виробками старого кар’єру підземних виробок, які геть, сказати б, подиравили вапнякову гору, починається густий Чорний ліс. У ньому ростуть справді віковічні дуби і клени, інші змішані породи дерев.

Якщо добру годину, а то й більше йти тим лісом, то можна потрапити на Буди. Так називається лісове урочище, в якому невідомо хто й коли заклав садок, викопав примітну копанку. Я про це дізнався від батьків. У тому саду жив сторож. Був це справжній лісовий дивак, як його називали люди. Хоча б тому, що він писав вірші, публікував їх у газетах і журналах, а також статті про історію нашого краю та на захист рідної природи. Поет, краєзнавець, історик.

Коли й я видрукував, здається, ще семикласником кілька своїх поезій у районній газеті, то мені вкрай закортіло познайомитися з химерником із Буд. Я всіх розпитував про лісового мешканця, котрий одинаком знаходиться на добрий десяток кілометрів повного безлюддя. І довідався, що звати того чоловіка Микола Андрійович Іллінський. Він син останнього джуринського попа. Що вряди-годи він буває у Джурині. Від батька залишилася хата, розташована неподалік церкви. Як правило, до села навідується він у вихідний, коли тут шумить базар. Напевне, аби купити щось для харчу.

От якось я виїхав на ринок велосипедом, щоб привезти щось придбане матір'ю, як вона враз мені каже:

— Ти все допитувався, хто це такий Микола Іллінський, який сторожує на Будах. Он він – високий та худий дядько, що розмовляє з якоюсь жіночкою у квітчастій хустині…

Я тут же пристав до матері:

—Давай разом підійдемо до нього, ти познайомиш мене із ним…

Ми наблизились. Це був далеко вже не молодий, високої статури чоловік з дещо дивною будовою тіла. Груди в нього були немовби приплюснуті. І дихав він з якимсьаж нібито присвистом. Можливо, у нього були проблеми з легенями.

— Миколо! — сказала мати. — Оце мій синок усе дуже хоче познайомитись із вами. Бо й він пише вірші і друкується поруч із вами в газеті.

— Та невже?! – похопився щиро здивований чоловік. — Це ти, мабуть, будеш зватися Сашком Горобцем, бо тільки він пише вірші і їх друкує районна газета. Он який ти козарлюга… мамин помічник…

Ми залишилися розмовляти. Микола Андрійович запросив мене до себе в гості на Буди, в лісову сторожку. Приходь, мовляв, там і порозмовляємо про поезію і все інше. При цьому попередив, що двічі на місяць, по неділях, він буває в селі, навідується за провізією. Отож, до нього на гостину треба вибиратися якогось іншого дня. Бо йти далеко…

Через кілька днів, я раніше звичного примчав із школи, взяв на довгого шнура свого круглохвостого песика Шаріка і ми удвох вирушили навпростець через Козацьку могилу, мимо Ґришиного горба на Буда. Свого часу батько мій працював у райсанепідемстанції, мав у розпорядженні службову підводу, об’їжджаючи довколишні села і дезінфікуючи всі питні джерел та сільські криниці. Ми якось із ним проїжджали мимо Буд і він показував мені сад серед лісу, який був під охороною колгоспного сторожа. Я запам’ятав ту дорогу і тепер без труднощів з песиком добився до лісового дивака, який мешкав у гарно впорядкованій землянці серед саду. В приміщенні при вході стояла пічка, як на теплу пору року охайно застелена давньою домотканною скатертиною з вишитими півнями. Поруч із лежанкою стояло два дубових столи. Один геть завалений книгами, журналами, газетами. На вільній його частині стояла чорнильниця, поруч лежала ручка і стосик машинописного паперу. Справжня толстовська картина. Ось-ось відчиняться двері і сюди загляне дружина письменника, Льва Миколайовича, яка вже сімнадцять разів перечитала, поправила "Війну і мир" услід за письменником...

А це є колишній Міністр охорони здоров'я України (1994 рік) Володимир Іванович Мальцев, рятівник, захисник і помічник сільського доктора Кутаф'єва...

Ми говорили про поезію, улюблених авторів. Про старовинні книги, які він виписує в бібліотеках і читає. Я вперше доторкався книг, яким було по сто і більше років. Микола Андрійович досліджував історію рідного краю.

Не знаю в котрийсь із своїх візитів я вперше від Миколи Іллінського почув, що існує версія, буцімто, наш Джурин походить із середньовічної фортеці Чурилів, яка існувала десь у цих краях. Ніде в межах існуючого населеного пункту залишків фортифікацій ніде не видно, тому Микола Андрійович припустив, що фортеця могла існувати не на нинішньому розташуванні села. Пошуки його привели в інше місце.

Якось, прощаючись у саду зі мною і Шариком, М. Іллінський сказав:

—Ось давай за тиждень приходь не сюди. А до хати лісника Панчака. Думаю, ти знаєш, де вона знаходиться: ти прямуючи до мене сюди, мимо неї проходиш. Я тебе очікуватиму там по обіді. Спробую показати тобі, де могла бути старовинна фортеця Чурилів… Як я вирахував за історичними джерелами…

І ось ми з Віктором Борисовичем Кутаф’євим та Іллею Езрайовичем Рудяком через років так із п’ятдесят із лишком під’їздимо саме до того місця, де на мене колись очікував садовий сторож. До Джурина звідсіля кілометрів 7-8. Якщо навпрошки через дрімучий ліс, хоча дороги такої і не існує — розташоване село Голинченці, в третій бік — за км 5-6 — розкинулася Велика Русава, але це вже село сусіднього району.

На узліссі перед нами стояла чепурненька, наче з картинки списана хатина лісника. Город і все довколишнє буяло густою зеленню. Кувала запізніла зозуля. Дрімучий ліс, який починався за одвірком будівлі і господарських споруд був вщерть наповнений голосистим співом птахів. Виглядало все тут, немовби у казці. Бо від хати стежка вела праворуч у густий сосняк. А у ньому стояла чудово розмальована цямрина криниці. Ми зачерпнули із неї води. Боже Всевишній, яка ж чарівна, жива прохолода!

Але засиджуватись ми не могли. Від хатини спустилися вниз до примітного виярку і я невдовзі заглушив двигуна.

— І де ж тут древня фортеця Чурилів? — весело запитав Ілля Рудяк. — Бачу поки що тільки з трьох сторін густу лісову облогу…

— Потерпіть трішечки, — кажу з легким усміхом на устах.

Проходимо метрів із сто поміж диких заростей ожини, шипшини, терну. Тут Віктор Борисович спіткнувся об щось і ледве втримався на ногах.

— Хлопці! — каже. — Тут і справді якісь дивні фундаменти. І цегляні, і з нашого дикого вапняково каміння, яке валяється всюди…

І. Рудяк теж, бачу, міняється в обличчі, йде в протилежний від Віктора Борисовича край майже навприсядки. А я й і не горблюся. Знаю вже цю примітну місцинку, як свої п’ять пальців, а тому мені тут нічого шукати. Якщо мої гості справді топчуться по кладці древнього фундаменту давнішньої фортеці Чурилова, то вона містилася саме тут, за кілометрів сім на південний-схід від нинішнього центру нашого села. Зараз я поведу своїх друзів трохи нижче. Там розташоване природнє глинисько. Тобто, місце, де люди середньовіччя, напевне, копали глину для випалювання цегли. Колись, років із 55 тому, Микола Андрійович Іллінський показував мені можливі місця печей, де, можливо, виготовлялася цегла для фортеці.

Зі своїми приятелями ми знаходимо ті місця.

—Звичайно, - розмірковував пан Рудяк, — для того, щоб підтвердити чи спростувати ваші твердження про те, що наше село походить саме звідси, як записано в древньому Літописі, котрий відшукав Михайло Грушевський в аналах історії, треба провести детальні розкопки на цій місцевості. Але це просто не реально за суцільної нашої бідності. Та й встановлення істини не матиме будь-якого історичного, економічного значення. Мур, схожий на офорт фортеці, який ви нам показали, напевне, має опоясовувати весь цей вибалок. Але не дивина, що через віки все, що залишилося від колишніх стін пішло глибоко під землю, геть зникло. Бо не секрет, що цегла і каміння, з яких мурувалися і стіни, і фундаменти стали легкою здобиччю наших потомків, котрі мешкали в нових і нових поколіннях на цій благородній землі. Швидше саме з них будували свої оселі наші предки на новому місці, там, де розкинулося нинішнє село.

Ми сідаємо до авто, виїздимо з можливого місця колишньої фортеці. Упираємось у дорогу за якою стоїть повабний будинок лісника. Поворот на дев’яносто градусів і ми вже на польовій дорозі до Джурина. Звідси можна взяти прямий курс на ‘’шпиталь Кутаф’єва’’, який розташований на протилежній стороні далекого пагорба, під якими розкинулося село.

— Ось тут, панове, — кажу, — хочу привернути вашу увагу до розлогих полів, які починаються справа і зліва. Це урочище називається Файфурин.

— Як, як? — нашорошується Ілля Рудяк.

— Файфурин, — повторюю чітко…

— О, це вже щось зовсім рідне для нас із тобою Вікторе Борисовичу, — каже наш заокеанський гість. Чуєш, яка єврейська фонетика звучить.

Тим часом ми піднімаємось на маківку цієї ниви і нам відкриваються чудовий краєвид. Я зупиняю авто. Ми заходимо в посіви, посіви сягають нам вище колін.

— А що це росте? — якось вкрай обережно і здивовано запитує мене пан Рудяк.

— Звичайне просо…

— Яка неймовірна дивина, - вражено вигукує він. — Я тільки хотів сказати, що таки пригадав звідкіля знаю про це поле з дивною назвою Файфурин. І тут такий дивовижний збіг обставин, що тут нині росте саме просо. Думаю, що то було дуже голодного 1947 року. Мені було лише вісім літ. Їсти просто не було що. І ось мати наша десь там у якогось знайомого дядька виміняла на відріз сатину, який зберігся в неї від нашої бабусі, бітончик проса. І той дядько уночі мав принести те багатство. Він мав його накосити якраз десь тут, на Файфурині, і потайки привезти на возі, начебто траву для коняки, простелену в драбиняку воза, щоб не зупинили його де енкеведисти, та не знайшли самого зерна. Бо то був би чистий кримінал. І ось ми вранці проснулися від того, що мати стиха молотить якийсь сніп. Ось ці верхівки рослин. Це ж не колоски… Як вони називаються, Олександре? — запитує у мене пан Рудяк.

— Звісно, не колосся це. Їх немає у проса. Це — волоття. Просяне волоття. У ньому виростає і достигає зерно…

— Потім, — продовжує пан Люсік, — була смачнюща, на все життя запам’ятав її, просяна каша. Ми сиділи всі гуртом, вилизуючи на ложках кожну зернинку і Сьома, який полюбляв торочити зі слів різні каламбури, став щось рифмувати про те, що, начебто, «залишили всіх ми з носом», «а тепер ось об’їдаємось веселим просом». Батько трісь його легенько ложкою по лобі, з любов’ю, звичайно ж, і показує на стінку, за якою суддя Литвиненко, дуже сурова і могутня мадам із густо напацьканими червоною помадою губами відправляє черговий кримінальний процес. Мовляв, хочеш туди сам потрапити? Чи нас із мамою відпровадити? Ось звідкіля мені відомо це дивне слово ‘’Файфурин’’.

Своїм приятелям тут, серед поля, я розповідаю все що знаю про Файфурин. Ще коли був живий краєзнавець Микола Іллінській, розповідав він мені, що шляхи до розгадки цього імені, буцімто, знаходив у так званому Бердичівському календарі.

Як відомо, у тому місті, сімнадцятого століття, часу найвищої військової та економічної могутності Польщі, за правління короля Сігізмунда III, київський воєвода Януш Тишкевич, виходець із цих місць, на відзнаку визволення краю від татарської неволі заклав і спорудив (1630 року) розкішний монастир-фортецю. І невдовзі подарував її чернецькому ордену ‘’Босих Кармелітів’’. Споруда вражала своєю архітектурною довершеністю, чіткістю будівельних ліній, стала справжньою вершиною стилю готичного бароко в тамтешніх місцях. Одначе, за зовнішнім лиском мешканцям цього палацу була уготована доволі гірка доля, позаяк, часто їх виганяли зі святої обителі. Багато разів руйнували вороги католицизму монастир-фортецю.

Після одного з потужних повстань в українському поліському краї проти поляків, якщо точніше — 1648 року, зокрема, святим отцям довелося тікати світ за очі. Основна маса їх добилася до Львова і там вони, як стверджують історики, впродовж 75 років не наважувалися повернутися до Бердичева. А ступивши до своєї зруйнованої обителі (буцімто, 1723 року), тут же активно бралися до її відновлення, опорядження, додаючи нові елементи архітектурного мистецтва у зовнішній та внутрішній стиль. Саме тоді вони й засновують побіля свого монастиря друкарню.

Цей фактично перший поліграфічний заклад на межі Лісостепу й Полісся прославився тим, що окрім книжок релігійного змісту, він почав видавати продукт, який незабаром став зватися в народі — Бердичівський календар. Що він собою уявляв?

Це був зшиток із 18-20 аркушів. Набирався він польською мовою, але ось 1780 року його треба було читати українською транскрипцією, оскільки тексти набрані літерами польського алфавіту, себто, українськими словами. Розповсюджувався календар у межах, котрі можна назвати кордонами України. Мав він той продукт друкарні шалений успіх. Тому, що був доступний усім верствам населення. Що видавався щорічно практично впродовж століття. Як правило розповсюджувався монахами-кармелітами на ринках у базарні дні. Їх залюбки купляли більш-менш грамотні селяни та містяни. Оскільки в тому виданні були надруковані різноманітні поради того, як вести господарство, що коли сіяти, як збирати, зберігати врожай. Вельми важливо, що календар провіщав погоду на пори роки і цілий рік. Вказував на прикмети, відповідно до яких ця кліматична логістика визначається. Але найбільший попит і цікавість викликали оригінальні новини, подані, як доповнення до погодних прогнозів.

Мені вдалося для ілюстрації змісту календаря знайти один із аркушів того річника, навіть не можу сказати за який це рік, але суть повідомлень, гадаю, зрозуміти не важко. Так ось, тут подано такі нотатки:

— 1788 рік плачевний, дорогий, безхлібний рік;

— 1789 рік. Купили у Пирятині кожуха — 3 карб. 10 копійок. Чоботи — 90 коп. Штани — 60 коп., постоли — 25 коп. Дві сорочки — 1 карб.

— 1790 рік. Куплено півфунта чаю. Його почали вживати багато людей…

— Ціна хліб 1793 року були такими: четверик жита – 80 копійок, житнього борошна – 1 карб. 50 копійок, проса, гречки, ячменю – 80 коп.

Так ось мій лісовий навчитель у пошуках історичних істин та краєзнавства Микола Андрійович Іллінський колись на Будах, ловлячи карасів у садовій копанці для нашого обіду, запевняв мене в тому, що в його батька, отця Андрія, древнього джуринського священника був Бердичівський календар, де у зносках до цікавих нотаток вказувалося про те, що неподалік Чурилівської фортеці, з якої походить містечко Джурин, колись мешкали переселенці з Палестини, які мандрували слідом за гунами в бік нинішньої Угорщини. Їхнім вождем і лідером був чоловік на ім’я Файфурин.

Можу лише припустити, що палестинці довго хазяювали на цих полях, якщо довколишні лани й вибалки цього урочища стали зватися Файфурином.

Скільки я не шукав підтвердження цієї ідеї, знайти не міг. Адже Бердичівський календар видався, повторюсь ще раз, упродовж ста років, останній його номер вийшов 1865 року. Видання заборонила тодішня влада, особисто генерал-губернатор Безака. Приводом для цього стало те, що в тексті ось таких нотаток, які я приводив вище, начебто, неправильно було подано події кривавого повстання селян 12 жовтня 1863 року. Як бачисо, уже тоді спрацювала зубаста цензура…

Коли я скінчив свою розповідь про історію Файфурина, Ілля Рудяк важко передихнув.

— Ф-ф-ф-у-у, — почулося від нього. — Я тут, грішним чином захвилювався через те, що ви могли сказати, мовляв, Файфурин походить від назви ‘’фурія’’. Такий же у нього може бути корінь, чи не так?

— О, не приведи, Боже, — вирвалося й у мене. — Фурії це, здається, римські богині помсти та мук совісті… В руках вони тримають батоги…

— Краще з цим не знатися, — вигукнув Віктор Кутаф’єв.

— Найстрашніше те, що у фурій замість кіс — змії, — були слова нашого чиказького гостя. Від живої уяви цієї жахливої картини мене аж зморозило…

… У пошуках історичного коріння свого рідного населеного пункту ми й не зоглянулися, як уже й звечоріло. Перед нами був рівний, мовби, стріла курний польовий путівець. Прямо перед нами, у далині, близилося до обрію гаряче літнє сонце. Ми уже добряче наговорилися, і якийсь час їхали мовчки.

— А у мене, друзі, — враз порушив тишу салону Ілля, — лежить дорога до Москви…

— І що ж там? — якось, буцімто, боком, справився я.

— А там багато різноманітних зустрічей, і, мабуть, головні - — з дочками великого єврейського режисера з світовим іменем Соломона Міхоелса. Його, як відомо, у січні 1948 року, за особистою вказівкою Сталіна, пострілом у потилицю застрелили енкевидисти, а потім, щоб замаскувати цей злочин, тіло митця переїхали вантажівкою. Все видали за нещасний випадок.

Я знаю цю жахливу історію. Чимало читав про неї.

— А це правда, — запитую в Іллі Езрайовича, — що, начебто, Сталін знищив Міхоелса за піднесений йому режисером дорогий подарунок у чорному американському чемодані? А валіза від тієї розкоші, буцімто, вже давно знаходиться у вас в Чикаго?

— І так про вск можна сказати теж, — після хвилинного роздуму відповідає наш односельчанин. — Це ціла історія…

Одне слово, — починає розповідь пан Рудяк, — у складну пору Другої світової війни, в 1943 році, Йосип Сталін відправив за кордон, безпосередньо до Сполучених Штатів Америки двох знаменитих людей із СРСР — Соломона Міхоелса та Іцика Фефера. Останній — поет і одночасно інформатор спецслужб, як стверджує багато людей. Відправилися вони в поїздку на Захід для збору коштів на користь Червоної Армії.

Міхоелса зустрічали тисячні натовпи євреїв.

У Нью-Йорку з імпровізованої дерев'яної трибуни він виголосив запальну промову. Люди хлинули до нього ближче, трибуна не витримала напору, і Міхоелс з мером міста Ла Гвардіа, єврейським емігрантом з Італії, впали з постаментом. Міхоелс пошкодив ногу. Її взяли в гіпс. Вперше за довгі роки він цілий тиждень провів у госпіталі і ... відпочив.

В Америці Соломон Михайлович зустрічався з Ейнштейном, Чапліним, старим другом Марком Шагалом, його дочкою ... З Полем Робсоном ...

Ілля Рудяк розповідав далі:

—У шкіро-галантерейному магазині сталася цікава сценка. Міхоелс шукав містку валізу на зворотну дорогу. Коли господар, старий одесит, дізнався, що перед ним єврейської актор з Москви, та ще й спілкується таким красивим, виразним єврейським акцентом мамелушн, він покликав свого онука Ігоря і попросив знайти найкращий чемодан для іменитого гостя.

Онук пізнав Міхоелса за численними портретами в газетах і запропонував артистові, що сам занесе валізу в готель завтра вранці.

На ранок валіза була в Соломона Михайловича. На шкірі, біля ручки з замком, було витеснено:

To M. Mikhoels

From Igor. U.S.A.

1943

А ось вона крупним планом, валіза, в якій Соломон Міхоелс доставив із Нью-Йорка до Москви скарб для В. Молота і Й. Сталіна -- американське безцінне хутро, через яке, буцімто, і поплатився життям головний режисер Єврейського театру Москви...

Повернувся Соломон Михайлович до Росії з валізою, в якій були упаковані дві дорогі, шикарні чоловічі шуби - подарунок Йосипу Сталіну і В’ячеславу Молотову від хутровиків Брукліна.

Молотову подарунок надзвичайно сподобався. Він навіть його приміряв у себе в кабінеті, щиро дякував головному режисеру єврейського театру. А ось вусатий вождь так розсердився, що клявся: ніколи не простити Міхоелсу цю ‘’підлу єврейську провокацію’’. Розцінив це, як хабар і дешевий трюк, за допомогою якого, нібито, той хотів завоювати симпатію і лояльність учителя народів.

Другою дружиною Соломона Міхоелса була росіянка Анастасія Павлівна Потоцька. Як розповідав нам того вечора пан Рудяк, була це жінка особливої вроди і постави, не зважаючи на вже солідний вік, коли Ілля познайовися з нею. Особливий аристократизм вчувався у рисах обличчя, гордій осанці, манері розмови. Вона ж побачила в режисерові з Одеси справжнього прихильника таланту її покійного чоловіка. Тому в усьому йому допомагала. Особливо тоді, коли за «відлиги», в кінці шістдесятих, пан Рудяк влаштував у місті над теплим морем вечір пам’яті великого митця. Вперше, в країні після розстрільного дня 1948 року…

Коли пан Рудяк збирався від’їздити за кордон і приїхав попрощатися з своїми друзями-москвичами, він заглянув і до Анастасії Павлівни. Вона ще була жива, навіть бадьоро себе почувала.

— Що ж би вам подарувати на пам’ять? - крутилася вона по квартирі. — Щоб на добру згадку і від Соломона Михайловича, і від мене одразу вручити? — На мить зупинилася, і мило усміхнувшись, промовила: — А от уже знаю що. Звичайно ж, — валізу з Америки. Щоб ви всім новим своїм друзям, а ви, здається, комунікабельний чоловік, розповідали про великого московського режисера і його люблячу дружину…

— До речі, — багатозначно підкреслив Ілля, — я одного разу приїздив з тією валізою навіть у Джурин…

Останні слова нашого оповідача прозвучали уже в дворі під високими, тінистими акаціями ‘’шпиталю Кутаф’єва’’. Віктора Борисовича вже чекали медсестри і пацієнти. Мені теж уже пролунало декілька дзвінків. Телефонували мої родичі, які зібралися в господі моєї матері. Чекають на мене…

Ми обнялися з паном Рудяком. Розпрощалися, виявилося, що навічно: 1 травня 2020 року мого земляка не стало… На 82-му році життя...

Перед тим ми простилися з Кутаф’євим, якого бюрократи від медицини просто таки розтерзали, буквально вирвали з нього добре і чуйне серце. За те, що прагнув добросердя для людей. І не було його вже кому захистити, бо ще раніше рак з’їв толкового і мудрого Міністра Володимира Івановича Мальцева. А рівного йому бійця в Україні більше не виявилось… Ось така гірка правда життя...…

Олексанжр Горобець, письменник.