Відпускаю у вільне плавання новий свій твір, роман крайніх днів моїх — ''Монастирська праля''.
Виникло враз таке нагальне питання: кому знадобилася її обитель? Хто і з якою метою завітав сюди у її відсутність? Потривожив її житло, домівку, сімейне гніздо, прихисток, садибу? Можливо, вперше в житті за останні роки вдовиця по-справжньому острахнулася: десь під серцем поселилося неприязне, дурне, липке почуття страху і не давало їй змоги дихати на повні груди. Наче хто руками стискав її серце і душу. Текля глухим і непізнаваним навіть для себе самої голосом запитала в незваного гостя, якщо такий причаївся в кімнаті Козинкевичів:
— Хто тут є? Одізвіться!
Із дальньої лавки, майже в кутку кімнати, в густих померках хати підвівся хтось невідомий. Дотягнувся до лампи восьмого номера, яка стояла на книжковій полиці Георгія, зняв шкло, і чиркнув сірника. За своєю спиною вмілим жестом в одну мить засмикнув товстий фіранок. Повернувся в бік господині і першим, що вона побачила, була велика, широка, покладиста борода на грудях невідомого гостя. Величезна борода з диким полиском… міді. У Теклі круги побігли перед очима. Вона не могла повірити своїм очам: на неї прискіпливо і сердито дивився її… Федір. Федя Козинкевич. Той, за якого вона колись давно виходила заміж. Котрого НКВС, після арешту маніяка воєнкома, забрила в матроси. Який був 1940 року мобілізований у західні області України на копання окопів, там же атештований на службу в армію. Котрий тільки раз приїздив у відпустку на три доби. Яким так гордився малолітній Жора, бо ж батько у нього був начебто військовим. І по котрому прийшла похоронка буквально в перші дні Другої світової війни. І ніхто ні сном, ні духом не знав у подільських краях, де могила Федора Порфировича Козинкевича, на якого уже в перші місяці бойових дій Німеччини проти СРСР прийшла похоронка….
— О, Боже ж ти мій, Боже, — простогнала Текля і знеможена присіла, як упала на маленький стільчик, на котрому зазвичай чистить картоплю для обіду. — Невже це все реально, хіба таке можливо? — почулося від неї.
Федір тим часом метнувся ще до кількох вікон хати, засмикнув щільні занавіски, охайно виготовлені господинею. Шарахнувся до Теклі і вхопив її за горло, став немилосердно душити. При цьому приказував:
— Ах ти, курва, румунська шлюха, щойно з-під майора виповзла. З-під огидного фашиста. Я на війні помираю, а ти наліво і направо роздаєш?! — Удовиця з кожною миттю чула ці слова все з дальшої й дальшої відстані. Вони ось-ось мали б, здається, уже зникнути за горизонтом, за її затуманеною свідомістю. Але десятиліттями навчена щоденними обов’язками порядкувати в хаті, Текля краєчком свідомості згадала, що десь у неї, на відстані витягнутої руки, як сидиш на маленькому стільчику біля плити, є крючок, яким вона завжди відкриває і закриває піддувала, і саму розпечену грубку, аби підкинути дровенят. Одна мить, і на кордоні втрати свідомості в грубих пальцях бороданя, Текля щосили, з останньої потуги тріснула свого нападника крючком по голові. Заліпила, здається, йому у висок, позаяк він тут-таки зкопитився. Упав, наче мертвий з неї.
Олександр Горобець.
Кілька хвилин Текля приходила до пам’яті. Зухвалий нападник важко приклав її ноги своїми кінцівками. Нарешті вона віддихалася, відштовхнула бороданя і вхопивши металеву закарлюку, що лежала поруч, підірвалася на ноги. Знаючи підступну манеру раннього, молодого Козинкевича, з яким перебідувала немало літ життя, обачливо відійшла від його тіла подалі. Їй важливо було тепер не пропустити той момент, коли цей блазень отямиться, прийде до пам’яті, і знову, можливо, кинеться у бій: він же точно таки окаянний. Зовсім без клепки в голові. Злий, як скажений хрін. Зшитий з гадючих спинок. Серце з перцем, а душа з часником. Цей зловісник, звісно ж, ніяк не погодиться на перемогу баби над ним. Бо ж справді намагався задушити її з ревнощів. Ні, тепер він отримає таку разючу відповідь, хоч би вижив. Цей її замашний крючок через плечі знає не один уже сексуальний зловмисник, котрий думав легко поживитись при одинокій апетитній молодичці, що начебто відверто і нафіг не посилає, і швидше буцімто погоджується на спільне ліжко, ніж стає у лапи при початкових словах і діях. Вона вже котрий рік, знав би хто, спить із цим зручним при обороні крючком в обнімку… Така лиха її вдовина доля…
Але цікавість взяла верх над всіма іншими почуттями, і поки несподіваний душитель повертався до пам’яті після удару в висок, Текля обережно випотрошила всі його кишені. Щоб видніше було, одягла скло на ґнотову лампу. В хаті начебто розвиднилося. На столі лежали всі документи пришельця. Відповідно до них під порогом спочивав буцімто не її колишній чоловік Федір Козинкевич, на якого за скляною карткою сімейних фотокарток на стіні Теклиної хати лежала похоронка з військової частини, а якийсь Каламчук Микола Григорович, уродженець Решетилівського району Полтавщини. Тут і військовий квиток його був, і паспорт. Хоча Текля точно знала, що на неї накинувся її колишній співмешканець, рижий безалаберник, шелихвіст і гультіпака Федька Замниборщ, як його іще називають поза очі. Позаяк, хтось із його давнього роду колись буцімто носив таке екзотичне козацьке прізвище. Бо он же з-під сорочки на місці вирваного, як кажуть, із ’’м’ясом’’ ґудзика видно напис на грудях ’’Сєвєр’’, а над тими крижаними словами викочується холодне мурманське сонце. Ще вона побачила на пальцях лівої руки чіткий напис: ’’Текля’’. Що їй іще треба доказувати, хто цей бородань? А ця мідна осоружна шерсть на грудях, яка їй огидла вже, ой, як давно…
Хотіла господиня вже брати до рук металевий крючок, щоб привести до пам’яті злостивця, викинути з домівки, коли побіля шафи на виході із кімнати примітила речовий мішок, напевне ж, візитера. Двома руками ледве піднесла його, поставила на стіл. Який же ж важенний, їдріо-мать! Ага, якась незрозуміла для сільської жінки ребриста зброя в ньому, кілька наганів. О, Матко-Бозка, а це, здається, гранати. Порахувала: шість. Одну забрала собі, сховала тут же, у складках одіяла на ліжку. Як користуватися знає: навчали на медичних курсах. І кидати практикували. Тут же примітила гаманець. Розкрила. Ось фотографія. Її Федь сидить у військовій формі. Поруч із ним стоять маленька дівчинка і її мати, напевне, з немовлям на руках.
—Ось весь ти тут, весь, ревнивець-паскудник, котрий хотів мене задушити. Начебто, через мою невірність. Хоча сам мене кинув. Повіявся за якоюсь худою, як засушений опеньок довгоносою сучкою… Аж двох байстрюків зробив їй, заховавшись від власної сім’ї. Об’їбула, перелюбник рижий…А корчить із себе целку…
Ці колючі слова зло і немилосердно шепотіла Текля, відволікши речовий мішок аж за поріг, у сіни. На порозі положила його свіжий, фальшивий паспорт і фото з новою дружиною та двома малолітніми дітьми. Набрала повну кружку води з відра біля припічка. Жбурнула її на бридку, зарослу мордяку ненависника. А потім ледве не щосили з’їздила Козинкевича крючком по м’якому місці, ще раз дала по ребрах і він на ’’раз-два!’’ уже геть вискочив у сіни. Ще й крикнула щосили, як його бабця колись лупцюючи онука, приповідала: ’’Прийми, Хведьку, що хрін, що редьку!’’
Високий ’’гість’’ із того світу сів там просто таки під драбину. Козинкевич почав наче побитий пес скавчати, плакати, відверто чухаючи щосили уражені місця. ’’Ох же ж і стерво шолудиве, брехливе, — подумала Текля. — Як тебе можна було полюбити колись? Та мій коханець Марсель, хоч і скажений загарбник, окупант, у сто разів чесніший, благородніший тебе. І завше пахнув найкращими парфумами, а ти смердиш кізяками, виродок, дійсно якийсь по родовій лінії Замниборщ…’’, — тільки подумала і тут же відігнала від себе всі співчуття щодо нічного нападника.
— Я все розкажу… до останнього словечка, — звертався з сіней до неї рижобородий поганець і далі активно шкрябаючи ребра. — Тільки ж ти дай мені можливість усе викласти. Не перебивай, прошу, Лі… — Звернувся до неї на ті ласкаві сигнальні літери з якими на устах він бігав колись за нею з самого малолітства, і випрошував знаки безмежної, грайливої ласки. З якою колись і вкрався в неї, по самі вінця, під плакучою вербою над опустом. Можливо, тому й вона все своє життя ходить тепер така зарюмсана. Нині ледве вирвалася з його пазурів смерті. Сльози ті в долю перейшли. Скільки ж він болю, розпачу, зневаги приніс їй. Навчив ненавидіти. Бо вона прийшла до нього з умінням тільки кохати…
А величалася вона як ’’Лі’’ тому, що колись вони удвох разом читали біографію американського письменника Марка Твена, себто, Семюела Клеменса. Найбільше потішало пару те, як початкуючий письменник ніяк не міг зачарувати дочку багатого капіталіста Олівію, в котру закохався по вуха. Непомітно, обоє читачів захопилися образом вигадливої і романтичної дівчини. Щоб догодити своїй подружці Теклі, Федь іноді став її називати Лівією, Ліві, або скорочено — Лі, на манер милої Олівії.
’’Ач який підлиза, не забув за неповних чотири роки розлуки’’, — зло подумала про рудого нічного гостя Текля. Хоче звабити. Не вийде…
Це напівп’яному Федору здавалося, що його повість про життя-буття, втечу від однієї дружини, нове одруження, нова сім’я і діти, буцімто героїчна смерть на початку війни можуть бути цікавими для когось. Нічого особливого в тій бредливій оповіді гульвіси не було, прийшла невдовзі до такого висновку його колишня дружина. Тільки зайвий раз усе мимохіть довело, що нехороша, криводушна, юродива він людина. Що нічого святого в його серці не було й немає. І час його не вирівняв, не навернув на шлях істинний. Позаяк, поїхавши нібито виконувати священний обов’язок із захисту західних кордонів держави, мать його зна, якої величезної країни, практично не виходив з гауптвахти. І, мабуть, згибів би від того вічного штрафного життя впереміжку з пиятиками-гулянками, якби його не пригорнула геть непоказна з вигляду, легка, як пелюстинка, аж начебто сухоребра Лукія Пахньо.
Була вона родом з гірських прикордонних місць. Мешкала фактично на заставі, де батько її все життя працював їздовим, доглядачем живності у військовій кагебешній частині, котра здебільшого повинна була харчами забезпечуватися, сказати б, з підножного корму. Тільки дочка закінчила десять класів, батько зумів прилаштувати Лукію писарем на заставу. Мати її померла ще раніше. А тут нового командира охоронної зони прислали. Капітана з смолянистими вусиками допотопного гусара. Дрімучого росіянця Валерія Ванькова. Любителя почаркуватися, відпочити у тіньочку. Той перше, чим зайнявся — почав активно приваблювати, обстежувати допоміжний жіночий склад застави — то в гори бричкою прокатається, напнувши чохол сонячної днини з грудастим інтендантом, котра приїхала з перевіркою стану речового довольства підрозділу. А то надвечірком на двох лошаках під сідлом вискочив на прогулянку з писарем Лукією. Як примітили вартові на вишках, повернулися вони з променаду аж на світанку. Хоча в біноклі солдати бачили, як на Веселому плаї коні випасалися поспіль удвох, а двоє голопузих людей бігали одне за одним, поки не смеркло. А що там далі було тільки знає глупа ніч.
Баришня, щоправда, аж по обіді з’явилася на роботі. Але всі уже знали, що ніч вона провела у кампанії з капітаном, то ніхто не посмів навіть заїкнутися про трудову дисципліну. Всі зрозуміли: так треба для боєготовності застави. Тільки батько Лукії сердито кошлатив брови…
Капітан знав, чому так поспішав. Бо за кілька деньків на кордон приїхав забрьоханий легковик. Зупинився перед вікнами казарми і двоповерхового будинку, де мешкав офіцерський склад державного кордону, з нього вийшла панянка в розкішному гламурному капелюсі. З такими їздять в Піцунду та Гантіаді на відпочинок. Поруч стояв малолітній хлопчик, і прибула баришня на всю округу не своїм голосом заверещала:
—Валє-єра! Вал-л-є-єра! Ти пачєму нас не встречаєш? Гдє оркестр, гдє цвєти-и?
Тонкогубий капітан тим часом, виструнчивсь у кабінеті, не міг відірватися від телефонної трубки. Там йому полоскання мізків з одночасним пошуком копит під здохлим конем влаштував начальник прикордонного округу: підлеглі застави капітана Ванькова зайняли останнє місце на конкурсному стрільбищі. В очільника охоронного регіону склалося враження начебто підлеглі Ванькова вперше бачили зброю. Комісар третього рангу пообіцяв ближчим часом особисто прибути на Ведмежу гору, провести перевірку бойової готовності підрозділу. І капітан, звісно ж, здрейфив. Він тільки й відповідав у трубку: ’’Так точно! Єсть, товаришу комісар третього рангу!’’
Але високе начальство кинуло трубку, а з надвору невгамовно верещала його баламутна Варя із Вологди, тому капітан побіг щодуху, вхопивши віника квітів, зустрічати ним дружину і сина. Прикордонники понесли речі сім’ї товариша начальника до його щойно відремонтованих хоромів. За шторою писарського кабінету застави, умиваючись гіркими сльозами, за всім цим концертом мовчки, але з неприхованою злобою у погляді, спостерігала приголомшена Лукія Пахньо. Її буквально трясло. Вона, не зважаючи на своє сирітство з юних літ, вперше відчувала таке приниження й образу, душа її клекотіла помстою. Вперше довірилася старшому за віком чоловіку, і так жорстоко обламалася. А він же ж, брехло погане, аж до світанку трепетно шепотів: ’’Ти мая, Лукіюшка, єдіная і родімая’’. А вранці уже все й забув…
’’А казав же ж, що не жонатий… що буде кохати тільки мене’’, — лихо шепотіла про себе писар в/ч. ’’Бач, не поминуло й тижня, як припровадив сюди цю жирну розкаряку. Буде вона тут кричати: ’’Валєрік, іді курочку кушать… Щоб вас обох дорога прибила. А щоб ви на добрий путь не зійшли. Бодай його корінь звівся, що він ним так хвалиться!’’
Про капітана легка на ходу і начебто аж сухоребра Лукія думала одне: легковажний дженджик, гуляка й дженджерун, перелюбник та пройдисвіт, скалозуб і хлюст. Явно, з вітерцем у голові. Треба він був їй, як більмо на оці. Як торішні бублики, як чорту лапоть. Будуть тепер точитися розмови про неї, бо ж вона місцева, всіма знана на всі Карпати… Ой, як не добре скоїлося. І цноти по-доброму шкода. Раз на вік вона дається, а Лукія, бач, так її за місяцем на бистрину пустила. Та й з ким розтерзала, розшарпала свою недоторкану ніжність? Цей росіянець безтолковий навіть у службі не вміє з людьми ладити. Кілька місяців лише в строю у горах, а вже перегризся, здається, з усіма офіцерами, в тому числі і зі старшиною застави Ванькою Варваруком. З цим останнім начебто через те, що той буцімто поклав око на його дружину.
Цнотлива і слизька це тема, але вона Лукії для розв’язання найлегша. А ще й тому, що її першого самця безпосередньо стосується. Невдалого кавалера. ’’Ой, промазала ж я в цій мішені. Всі кулі в молоко потрапили’’, — щиросердо зізналася сама собі. Нехай би ще побігав за мною, поволочився, — розмислювала собі. Писар застави просто дуже добре знає, що розведений не так давно Іван Васильович Варварук, котрому на носі вже сорок літ, не пропустить жодної спідниці, щоб не вскочити під неї з інструментом. У всіх його сім’ях саме через це всі скандали й розлучення. Він як у гречку не встрибне — не живе, повірте! Йому перш за все важливо — злукавити, задурманити, підім’яти під себе нову паняночку. Особливо з числа свіженьких. Ось він, володіючи ключами від всіх підземних складів і комор, якось, нібито, запросив цю сміхотливу вологодську пересмішницю Варю, що оформилася на посаду бібліотекаря, до окремого потайного сховища, де Варварук щороку з солдатами вміло закладає на зиму бочонки, роботи гірського майстра Мефодія, білих грибів і мочених яблук та груш.
Того дня, поки капітан, виконуючи завдання командування підтягував особовий склад з кульової стрільби в урочищі Корабельні сосни, старшина з жартами навпіл повів командиршу до свого особливого відсіку, буцімто пригощати сім’ю новачків застави делікатесами. Там за білою ширмою була вже розгорнута розкішна лежанка, котру з позиції раком згризли вже чимало доставлених сюди дівуль. На приставному столику нарізано хлібця, сальця, ковбаски. Виставлено медові соти, вогніла червона ікра. Посередині столу стояла розкоркована пляшка коньяку з двома по вінця наповненими вогненною водою чарчинами. В кількох відерцях красувалися красені білі гриби, квашені помідори, огірки, яблука та груші. Якщо хтось, не приведи Боже, зненацька нагряне, гостя, за сценарієм старшини Варварука, візьме товар і байдуже подасться на вихід.
Старшина, привівши притихлу, волооку капітаншу, яка ступала майже нечутно, навшпиньки, трусилася, як груша у буревій, показуючи тим самим, що в неї такий перший у житті таємний випадок ’’збору білих грибів’’ з дебелим підлеглим чоловіка. Смуглявий Варварук вручив їй чарчину і тихенько прорік:
— Пропоную стоячи, гарна моя мем, і до самого дна, щоб була в нас з вами завше думка одна: як іще раз, і багато разів сходити сюди ж по білі гриби…
Випили раз, випили вдруге. Тут старшина не втрачаючи й зайвої хвилини проковтнув смачні губи молодички. Наполовину засмоктав їх у себе. Тоді зняв кофтину з Варі, негайно заліз до розкішної пазухи. О-го-го, яке неполохане багатство! Звідти випала дорідна білотіла маєтність ка**почки. Оцінив, що витесали всю її доладну статуру і окремі частини тіла — на славу, смачно виглядало з усіх принадних боків, особливо в районі талії. Що за чим було далі — зрозуміти важко. Бурхливі і напористі акти атак пішли один за одним. То на одній нозі, то на боку, з коліна, і обов’язково в галоп! З диким храпом, тоненьким іржанням і ухканням кобилиці, особливо ж із забавної позиції ззаду. Коли самка нарешті остаточно знемоглася, видихалася, вона впала на лежанку, але Варварук вгледівши перед собою, як колись потім про цей момент скаже, ’’шикарне ’’облако’’ в штанах’’… в нього розпочався новий дикий приступ лобової атаки. Варя впала під лежанку головою за фіранки. Щосили вхопилася руками за ніжки дивана, даючи можливість дикуну буковинцю доказати, що хохли все-таки, пані й панове, значно вправніші у цій святій божественній роботі від московитів…
