Цигани і Варварчина коза

"На ловця і звір біжить" - згадалася мені чудернацька поговірка, коли я зненацька якось натрапив на світлину, яку ви бачите нижче.

"Боже ж ти мій, - блискавично подумалося, - так це ж сивобородий циган з моєї молодості, і баский, добряче вгодований, вихолений його кінь з тієї давнешньої пори. Наче вчора їх востанє бачив… І так же ж, зігнувшись у три погибелі позаду візника завжди колись сиділа жіночка у квітчастому одязі. А то й ціла купа циганок і циганчат. Наче оце зараз прямують вони на кутю до своєї родички Варварки Заклевської на нашій Причепилівці, віддаленому кутку села"...

А тепер почитайте, як цей виводок циганів, буквально роздягнувши до гола знайому моєї матері бабку Варварку, поставили дибки все село.

Ця бувальщина вміщена в моїй останній книзі «ПІД РЯСНИМИ ВИШНЯМИ», щоправда, без світлини. Позаяк, знайшлася вона вже в ту пору, коли мій твір друкувався…

...Окрім шептухи баби Лапайки, не менш колоритною фігурою Причепилівки була Варварка Заклевська — худорлява, проворна жіночка з вогнистими, наче щойно від печі нагрітими щічками, з червонястими, як у кролиці, прожилками білків в очах. Навдивовижу говірлива, просторікувата. Чудернацьки людяна і безмірно безхитрісна, простакувата. Жила вона у тому ж таки Голинчинському яру, що й баба Лапайка, але під самою Лисою горою. Хата її стояла якось дивно і розхристано, повернена до дороги, без варти густих і кучматих дерев, які звично обступають господи хазяйновитих селян, а тому була відкрита всім поглядам і вітрам. Наче підкреслюючи тим самим невигадливу, задушевну та навдивовижу щиру душу господині.

Чоловік Варварки, здається, запропав на війні, і двійко дітей вона підіймала сама. На колгоспних роботах та в городі, з якого сім’єю жили та годовувалися. Проворна Варварка все життя тримала козу. І оскільки була жінкою гостроязикою, то найбільше завжди говорила про свою козлицю. Всю розмову вона завжди починала і закінчувала словами: «Ой, Боженко, ой, людоньки, єй-бо — присєйбо правду кажу…».

Приїду, бувало, до матері в гості. Тільки ранок заступить на свою добову варту, чую за вікном пес до когось лащиться, весело брязкотить ланцюгом під бузком. Вигляну з-поза фіранки — так і є: Варварка біля хліва нашого стоїть, склавши скромно руки попереду себе — спозаранку, схоже, прибігла до матері щось позичати.

— Ой, людоньки, ой, Боженко. Єй-бо, присєйбо, Лікоро правду кажу, - звертається до мами. - Ваш Шарик такий розумний як моя коза. Все знає, що не скажи йому. А моя бородата така вже хитра. Даю хліба — в рот не візьме. А капнула на хлібець олійки, аж на груди скаче — дай іще. Єй-бо — присєйбо правду кажу…

Часта на вимові цапиха призвела до того, що по селу пішла примовка — «хитра як Варварчина коза». Не раз чув, як мати, розпікаючи за щось мою молодшу сестру, мову свою притрушувала добродушним саркастичним виразом: «Ти така вже мудра, як Варварчина коза…».

— Доброго ранку! — кажу з вікна до язикатої бабки у дворі.

— Ой, Боженько, ой людоньки, ти приїхав до мами, — здригнувшись від несподіванки, лопоче бідова Варварка. А за хвильку повернувшись до моєї матері каже:

— Ой, який же ж він гарний та розумний у вас, Лікоро. Такі славні статті по газетах пише, люди в селі кажуть. Так любо і гарно по радіо говорить, сама чула… Ото маєте славних дітей, єй-бо — присєйбо… Повезло вам...

У Варварки Заклевської до війни народився син. Звали його Олексою. Ще в голодні роки він виїхав десь у Херсон і зажив там, зовсім не навідуючись у Джурин. Я його ніколи й не бачив. Тільки від Варварки не один раз чував, що мешкає десь у степовому радгоспі, працює комбайнером і дуже добре живе, багато худоби й птиці має в обійсті. І фотографії свої з газет присилав. Люди його «фалять, бо дуже він у мене роботящий…».

А ще була у Варвари Заклевської Марійка, за воєнного лихоліття народжена дочка. Отож, удвох і вікували вони.

Якоїсь пори на пригірку, неподалік сільської церкви та школи оселилася в Джурині зграя циган. Були це веселі і хваткі люди. Мешкали вони спершу в одній скособоченій хатині. А згодом прикупили ще й іншу оселю. Їздили циганчуки по селу та по всій окрузі кіньми: і верхи, і легкими гримучими на кам’янистих джуринських дорогах возами, граючи на нервах лайливих вуличних псів. Циганки із виводками дитинчат волочилися по селу, гадаючи на картах і по руці бажаючим, прихоплюючи з дворів селян усе, що в кого легко лежить. Бажаючи розгадати для себе, що ж то воно за люди такі — цигани — смугляві, чубаті, вусаті, ще й по своєму щось лопочуть, а жінки в довгополих спідницях, у квітчастих хустках-накидках розгулюють — пішов я якось до сільської бібліотеки і почав розшукувати відповідну літературу. Вельми кортіло зрозуміти, що ж то вони за люди такі…

Не знаю звідки я те хлопчаком списав, чи може то тітка моя Сандра таке розповіла, бо вона була мастаком на оповіді таких історій, але у мене вже років із п’ятдесят у благенькому зжовклому від часу шкільному зошиту в клітинку, на манер масного сільського суржику, зберігається колись записане:

«Коли Ісуса Христа розпинали, то зробили 5 цвяхів. П’ять! І от забили в руки його і ноги по гвоздеві. І зостався ще один. І от там був такий чорний чоловік, которий мав і волосся, і шкіру темну. І от той чоловік украв же ж того п’ятого цв'яха, у кишеню приховав. То Ісус Христос і сказав: «Як ти так зробив, то ви будете легко по світу жить. І робити не будете все життя, тільки будете ходити по хатах і просити. І будуть вам люди давати і хліб, і гроші, й усе для наїдку та напитку. І от з того часу пійшли цигани світами поміж люди. Вони чорні саме тому. Як той чоловік був чорний, так і вони стали чорними...».

Колись цю притичину про циган із шкільного зошита я показав своєму колишньому першому заступнику по редакторських справах у газеті «Правда України», толковому журналістові, досліднику Володимиру Малахову. Він почитав цей абзац і нічого не сказав, лише покрутив головою. А наступного ранку, переступивши поріг мого кабінету, весело заявив:

- Слухай, шеф, - заявив. - Так я хочу дещо сказати про цв'яхи. Порився у своїх толмудах і знайшов: у католицькій церкві традиційно прийнято вважати, що Спаситель був розіп'ятий не чотирма і не п'ятьма цвяхами, як там у тебе записано, а всього лише трьома! Чуєш - трьома! Так що або той циган вкрав два цвяхи, або є ще хтось, кого всі годують на халяву і хто весело подорожує по містах і селах від хати до хати ...

Не знаю, як то все було насправді при сотворінні світу, але наші джуринські цигани були веселими і компанійськими людьми. Один із моїх майже ровесників навіть пішов було до школи, і я пригадую, що ми якось навіть приставали до його, вимагали, аби він заговорив по-циганськи.

— А що вам сказати? — запитував хлопчина, зиркаючи своїми чорними блискучими очима на нас, однолітків.

— От скажи «прийди сюди», — загадав йому мій шкільний друг Петя Горчук.

— Ав орде, — відповідає хлопчина.

— Ого, — каже мій сусіда Мішка Герасимчук, з яким ми щодня разом ходили до школи, бо мешкали поруч. — Тоді як буде по-вашому слово «добре»? — негайно справляється він.

— А добре — це мішто.

— Місто? — перепитує забіякуватий переросток Ваня Гоцуляк, який котрогось року приєднався до нашого шкільного гурту, залишившись вдруге на повторне навчання у сьомому класі.

— Не місто, а просто — мішто! — пояснює циганчук. — Значить — добрий. Мішто мануш — добрий чоловік…

Цю дивну фразу я згодом почую від Варварки Заклевської, котра розказуватиме моїй матері, які ж то є славні люди цигани і, передусім, їх головний поводир. Він просто «мішто мануш», а син його — «дуже саншукар», себто надзвичайно гарний, вродливий, доладний. Спромоглася на інтелектуальний прорив босонога колгоспниця.

Сердешній Варварці довелося обзавестися цими циганськими вишуканими фразами, оскільки так сталося, що її Марійку сподобав син головного джуринського цигана. І що бабка спершу не робила, яким зіллям не поїла дочку, а та бігала на зустрічі лише до чорночубого парубійка з темними, глибокими, як криниця, очима.

Чорновусий циган Володя був для неї одразу і мішто мануш, і саншукар. Ті протести Варварки тривали аж до тих пір, поки якось цигани усім галасливим виводком на одному возі — і старі, і малі, не приїхали під Заклевської ворота зі своїм красенем женихом Володею, який збивши набакир картуза, поважно сидів за віжками. Сипонули гості і в город по огірочки, чкурнули в курники по кури та яйця, заглянули до хліва, де лементувало переполохане порося.

Не забарилися цигани, розкладаючи в дворі багаття, відрубували голови крикливим курям, патрали їх, поливаючи окропом. Сіромашна Варварка сполохано бігала сюди-туди, галасливо бідкаючись, «ой, Боженько, ой, людоньки, які ж ви мої дорогі гості. Беріть до столу все що вам бажається…».

Відкопувала зі схованки за хатою сивушного бутля, широко і гостинно відкорковувала перед гостювальниками. А вони пили чарку за чаркою до свахи, до щасливої Марійки, а коли осушили всю горілку, достали з воза баяна, і над Голинчинським яром, на всю Причепилівку попливли така музика й співи, які лише можуть народжуватися при безберегому гулянні циган.

Скільки ж того скарбу у фронтової вдовиці? Виїли цигани всіх курей, зарізали під оказію підсвинка. А якось і відрубали голову Варвариній хитрій козі. Замало не через день-другий через весь Джурин — від центру на Причепилівку їздили пригощатися цигани. Уже не одним, а двома-трьома возами поспіль. Проте неодмінно з веселим баяном. А оскільки чимось особливим пригоститися у вдовиці і дівиці вже не було змоги, тому цигани по дорозі вміло ловили курей, гусей, віртуозно скручували їм голови і ховали скривавлених птахів під крислаті, широкополі спідниці своїх жінок. У Варварки в дворі общипували здобич, варили в казанах, і знову бенкетували.

Люди по селі аж зашипіли з гніву і на Марійку, і на Варварку. Мовляв, принадили циганське лихо на куток, немає тепер від її гостей порятунку, спасіння. То одна, то інша господа недораховується в обійсті птиці.

Мати моя теж сердилася на бідову, затравлену сільськими пересудами жінку, яка шукала в неї бодай якогось захисту від людської огуди.

— Ой, Боженько, ой, людоньки, що ж це за біда така на мою хату напала, — ремствувала якось Заклевська у нашому дворі. — Проходу мені на вулиці не дають. Такі славні мішто люди приїжджають, так ладно співають, веселяться. А мене перепинила Лікорія Самарка і таке вже мені, людоньки, витворяє. Каже, що це мої гості у неї півня вкрали. А ви запитайте, чи мала вона колись когута в обійсті…

— Ой, Варваро, ти зі своїми циганами на кутку таке риковисько зробила, що вони скоро всіх індиків на печеню з села повиносять, а вас із Марією люди проклянуть, -- казала моя мати. -- Дивись, аби зобижені хазяї тобі хати не підпалили… Бо і Марія Олійничка казала, що в неї цигани гусакові голову скрутили, і Дуня Гончаручка плакала, що квочку від курчат твої гостювальники вкрали… Он і в Фіврони Мишатової зозулястої курки вже два дні немає. Дивись, як вгледить що ти тут, у мене, з коромислом прибіжить. Хто-хто, а Фіврона свого не попустить, вона й циганського воза на ходу переверне…

— Та вони такі, що нікого не зобидять, — уже дещо тихіше і менш упевнено відбивалася Варварка. — А курей та гусей лиси повиносили. Єй-бо присєйбо! Їх стільки тепер на кар’єрах розвелося… Дирки в штольні мужики повідкривали, каміння вивозять… А там лисів - видимо-невидимо...

— Еге ж, якраз лиси повиносили, — з сарказмом у голосі каже моя мати. — І порося твоє лиси з хліва вкрали, і козу твою дуже хитру виволокли та голову вілрубали. Де вони, скажи, поділися з твого хліва? Цигани на балі пустили, чи лисиці вкрали?

— Ой, Боженько, ой, людоньки, єй-бо присєйбо ви, Лікоро, правду кажете. Я вже не знаю як дальше бути і що кому казати. По світу пустять мене цигани, Я вже тій Марії кажу, що нажени його, зроби так, щоб не їхали до нас вони всією гирилицею…

— Як він так її хоче, — розсудливо мовить моя мати, — нехай сватає, забирає до себе її, а то тільки позорить між людьми… І на тебе таку погану славу напускає… Люди тільки про це й говорять… Ніхто ж не похвалив вас, Варваро…

— Я вже не можу справитися з нею, Лікоро, нічого не слухає, — тихенько плаче Варварка. — Тільки Володя для неї існує, і все. Хоч кола на голові теши їй, єй-бо, присєйбо… І тяжка вже вона, Лікоро. Ой, Боженько, ой, людоньки, що ж це воно буде…

— А що буде? — перепитує мати і сама тут же відповідає на це питання, — діти будуть, Варваро. Циганські діти…

Олександр ГОРОБЕЦЬ, письменник.