Церква над Бугом-рікою

Якщо, можливо, комусь може видатись, що мій крайній у видавничому процесі роман, озаглавлений «Монастирська праля» і виданий у світ цьогорічного березня десь загубився поміж людьми, то це зовсім не так. Він успішно живе і здрастує, опановує все ширшу читацьку аудиторію і за ним навіть не легко встигнути, хоч якби я за цим усім не поспішав. Позаяк учора, 10 липня 2024 р., до прикладу, його, поспіль із іншими моїми творами щирі друзі, в присутності керівництва старостинського округу вручили бібліотекарю книгозбірні села Печера Тульчинського району Вінницької області, а нині щойно потелефонував Віктор Іванович Курінний із містечка Кагарлик Київщини.

Він, колишній голова колгоспу звик рано вставати і тому сьогодні першим був, як отримувач моєї бандеролі з бірюзовим томиком роману під дверима відділення №2 Нової пошти Кагарлика. А вже о восьмій годині 20 хвилин ранку постукався до читальної зали публічній бібліотеці містечка. Я тепер, відправляючи людям свій твір на домашню адресу, кладу туди ще один-два примірники свіжоспеченої книги, старанно підписую для читачів певного регіону і прошу моїх замовників окрім їхнього твору передати примірники книгдо книгозбірні міста, селища, села, як мій презент…

—У публічній бібліотеці Кагарлика, — розповів мені пан Курінний, — приємно здивувалися і були любо вражені свіжим поповненням читацьких творів… Кажуть, що подібного в них іще не траплялося…

А в кінці минулого тижня мені прилетів теплий лист із Жмеринки. Написали мені його працівники комунального закладу «Бібліотека імені В.П. Вовкодава».. Читайте їх послання:

«Висловлюємо вам щиру вдячність, шановний Олександре Олександровичу, за подаровані нашій бібліотеці книги власного авторства. Вони стануть невідємною частиною нашого світоглядного фонду книгозбірні, будуть важливою часткою творів для формування переконання справжніх патріотів з числа добрих і милих читачів бібліотеки імені В.П. Вовкодава, фундаментом для відродження рідної нашої культури, мови, духовного зростання нації. Ваші яскраві і глибоко ідейні твори обов’язково, сподіваємось, знайдуть серед наших відвідувачів своїх читачів. Для багатьох ваші книги, віримо в це, стануть улюбленими творами. А ваша творча новинка — роман «Монастирська праля», як бачимо, розповідає про події, у Трансністрії, як величалася за Другої світової війни і Жмеринка, і все мальовниче міжріччя Південного Бугу та Дністра, починаючи від річечки Рів і аж до Чорного моря та Тирасполя і Бендер. Що вельми пізнавально.

Коли їдеш із боку Києва, Вінниці, Немирова в бік Шпикова, мого Джурина, Могилева-Подільського, Кишинеу заїжджеєш на міст через Південний Буг, обов'язково, хоч би мимоволі, скинеш погляд праворуг і трохи вгору. Там на крутезній вершині скалистиго пагорба ви неодмінно побачите казкову церквицю. Вгледівши її, я завжди думав про те, що мені конче потрібно зупинитися, піднятися до того Божого дому, вклонитися молитвам моїх земляків, які тут слав'ять Хреста уже століттями. А мене чомусь завжди у дорогу гнав нестримний час. Завжди думалось: ось уже наступного разу обов'язково зупинюся, оглянуся і собі помолюся під небесами, прости мене, Господи.... Аж поки друзі нині прислали цю світлину, в якій церкву навершині видно і знизу, і в воді. Зверніть увагу... Справді вражає...

Кожна подарована книга для нас, працівників книгозбірні, це завжди велика радість. Що вже казати, коли твори надійшли до нашого фонду від самого автора творів. Велике і щире спасибі вам за це. Бажаємо міцного здоров’я, миру і добробуту вашій родині.

Ось як церква виглядає зблизька

Водночас із нами щиру подяку складають вам і працівники бібліотек Северинівської і Станіславчиської територіальних громад Жмеринського району.»

Опублікувавши цього листа вдячності я маю, напевне розкрити весь власний секрет розповсюдження свіжого роману серед читацькому загалу. Спершу я розіслав по п’ять-шість томиків твору до обласних універсальних наукових бібліотек (поки що їх не отримали дві чи три області, але з цим я не забарюся, будьте певні).

Двоє моїх друзів, київських професорів виїздили на Паску в свої рідні Вінницькі краї і я до їхнього авто примостив більше семи десятків книг, серед них найбільше свіжоспечених охайних, чепурненьких томиків «Монастирської пралі», передавши мої книги до Жмеринки і до книгозбірень дальніх і ближніх сільських громад цього тепер величезного як Варшава району, передав також твори через керівника культурного сектора Шаргородської міської громади пані Тетяну Василівну Янчурську майже в кожне село колишнього Шаргородського району. Десятки моїх односельчан у Джурині на Вінниччині отримали мою нову книгу з дарчими підписами. Тут просто неймовірно велику допомогу надав мені Сергій Данилович Гончарук, колишній голова сільської ради. Він фактично власноручно, від імені автора твору кожному, кому призначалася книга, вручив їх. А також передав книги та рекламні матеріали до них в сільські бібліотеки довкруги Джурина. Пан Гончарук долучив до цієї роботи щиру і світлу людину, великого громадського активіста Володимира Пастушенка, який особисто доставив мої книги до бібліотек— Стрільників, Рахнів-Лісових, Шпикова.

От лише не знаю чи доїхала на сьогодні книги до цікавого села Юліямпіль. Справа в тому, що цей закуток нашого благоліпного Поділля мені завжди надзвичайно подобався. Можливо навіть своєю напів пусткою, обмеженістю людських ресурсів, дикою ожиною, інших лісових ягід на кожному кроці. Тому пишучи свій роман «Монастирська праля» я частково поселив у невеличкому сільці на ймення Юліямпіль свої героїв. Мені нині конче хочеться дізнатися, як зреагували на прославляння в художньому творі їхнього рідного краю ті небагато мешканців Юліямполя, котрі досі мешкають у тих чистопородних краях голубливого нашого Поділля. Книги для них взявся доставити пан В. Пастушенко. Чекаю повідомлень, Володимире…

А тим часом, запанувало спекотне літо і мої київські друзі відправилися на відпочинок у новий закуток нашого рідного краю. Першу зупинку зробили вони в мальовничій, казковій Печері, яка розкинулася на скалистих берегах річки Південний Буг, котру колись наші земляки величали просто і зрозуміло — Бог. Ближчими днями я розкажу про те, як мої гінці завезуть мої книги, «Монастирську пралю», в ролі презенту письменника своїм читачам, насамперед, до бібліотек доброго десятка нових населених пунктів ще одного чарівного краю Вінниччини. Але з цим поспішати не буду: зачекаю з оголошенням подій тоді, коли все звершиться, тоді я все й подам публічно…

Знаючи, що мої приятелі завітають до благословенної Печери, я окрім того, щоб передати кілька книг до тамтешньої книгозбірні переконливо просив їх зробити світлину мосту через Буг, і прислати її мені. Позаяк ця місцина має для мене важливе життєве, сказати б, сакральне значення…

Коли я був уже на виході з середньої школи, не на жарт окрім літератури, віршописання закохався у математику, точні науки. Я їздив кілька років підряд від школи на районні олімпіади з математики і фізики. І навіть на котрихось турнірах визначався переможцем. Одного разу і від району їздив на котрийсь конкурс до обласного центру. А ось уже, напевне, у випускному класі я знову став переможцем, і ще раз на турнір зібрався їхати до Вінниці.

Ось він теперешній з бетону й металу міст через Буг-ріку, який перекрив мені колись давно шлях-дорогу до точних наук, зробив літератором...Еге ж...

Мене, пам’ятаю, розбудив на світанку батько, годині о четвертій. Він стояв наді мною у своєму дощовику візниці. За вікном, було чутно, хляпала густа хвища. Мати на кухні розпалювала для нас у дорогу ліхтар «Летюча миша» з яким батьки завжди ходили плекати малих телят у хліву. Мене збиралися проводжати на автобус до Вінниці. А це за три кілометри з нашої Причепилівки. По безпросвітному болоту. Тоді, у центр села, на п’яту годину ранку прибував транзитний автобус до обласного центру. Завжди існувала загадка: чи візьме водій кого із нашого села…

Мені повезло і за якимось селом я навіть втрапив до м’якого автобусного крісла. Але мої хлопчачі радощі тривали лише до Печери. Ми якось несподівано вперлися у хвіст колони вантажівок і автобусів, підвід із коней й волів. Салоном авто пронеслося приголомшливе повідомлення: на Бугу почався весняний льодохід, крижини збили міст і він уже поплив до Чорного моря. Переправи на лівий берег більше немає. Її відновлять за місяців півтора-два, так що всі хто хотів дістатися Вінниці спокійно повертайтеся додому…

Я до самого вечора добирався назад додому, стоячи в кузовах попутних автівок. А за місяць – півтора моїм батькам із Вінницького педагогічного інституту прийшов лист. Керівництво вузу писало, що проаналізувавши мої декілька виступів на районних і обласних фізико-математичних учнівських олімпіадах вирішило запросити мене без іспитів, за співбесідою вступати на навчання до їхнього інституті. Але до того я уже жив лише віршами і літературними образами. З’явилося навіть кому писати поезії — яка там, люди добрі,математика й фізика?!

Тому приятелів, які прямували до надбужанської Печери я просив: пришліть мені світлину мосту через Бога. Це завдяки льдоходу я не став математиком. А тим, ким є насправді зараз…

Сьогодні мені прилетіло це фото. Он який ти маєш (вигляд збоку), Печерський міст! Поміж феєричною Печерою, колишньою столицею гетьмана Юрія Хмельницького і епічним Сокільцем. Я десятки, а то й сотні разів прокотився нимсвоїм авто, їдучи з Києва до матері в Джурин чи повертаючись до столиці, але ці маршрути пролягали, як правило, або пізно вночі, а то на світанку. Мені чомусь ніколи не вистачало часу зупинитися, огледіти цей дивовижний край, вибрати вдалий ракурс для світлини. Аж допомогли нарешті друзі. Щира подяка їм.

Олександр Горобець, письменник.