Аж соромно зізнатись, але від правди нікуди не подітись: нині виповнилося 24 роки, як я ні разу не пригубив… спиртного. От сказав колись, як на Біблії поклявся: сушу чару! І вийшло, слава Богу, що назавжди!
У всякого питущого братства, від знаменитого товариства «мочеморд» Тараса Григоровича Шевченка починаючи і для всіх чесних чоловічих компаній таке вважалося однаково неприпустимим: або сволоччю став, або в провокатори продався. Я виявився третім – людиною що понад усе запіклувалася і по нині щонайбільше вболіває за своє дорогоцінне здоров’я. Позаяк, краще мене за це ніхто не поклопочеться. І ніхто тут мені не порадник, ні повелитель...
Тоді ж, у кінці травня 1996-го, лікар-професор із клініки "Феофанія", оглянувши мене співчутливо сказав: «У вас, козаче, є за що боротися… Але треба бодай на три місяці виключити з вжитку три речі: - ні грама спиртного, не вживати хліба і особливо картоплі. Тоді побачите, що з вами буде. Позаяк, бульба, приміром, це абсолютно свиняча їда. Нею відгодовують тварин для набору ваги. А вам навіщо це?»
Через три місяці я прийшов, як домовились, до доктора на оглядини, він не впізнав мене.
-Ого, - зрадів професор, оговтавшись, - мінус чотирнадцять кілограмів ваги тіла у порівнянні з тим, що ви демонстрували при нашій першій зустрічі. А тиск нині, як у космонавта – 120 на 80. Бачите, значить, працює моя схема оздоровлення?
-Ще й як працює! - весело відповідав я, згадуючи той чорний день, коли мені враз вранці стало настільки нестерпно погано, шо здавалося, ще раз пошивелюсь у ліжку і моє натружене серце лусне від жахливо високого кров’яного тиску. А так не хотілося помирати молодим та раннім. Тільки запустив на повну потужність газету. Дочка готувалася йти до першого класу. Кінець травня – такий красивий світ довкруги. Усе пахне духм'яними і непереквітними гаями та левадами. Тільки зозулі за весну розкувалися, солов'ї розспівалися... І це все покидати назавжди...
Бараболю замінити в раціоні різними кашами, звичайно, не важко було. Дещо проблемніше виявилося з хлібом. Чим його заміниш? Але я тоді вже навчився навіть сало їсти без пшеничного чи житнього кусеня, густо посоливши лакомство. Або огірочком затер у роті... Так що й хліба незабаром у моєму добовому раціоні також не виявилося. А ось спиртне…
Я надзвичайно багато походив-поїздив журналістськими стежками-доріжками. Навряд чи хтось інший міг в Україні зі мною помірятись верствами зміряного, зустрічами з самими різними людьми в усіх куточках країни. Працював власкором газети "Сільські вісті" (СВ) по унікальному регіоні - Хмельницькій, Тернопільській областях, по безмежно квітучій, пахучій Буковині. Ви навіть уявити собі не можете, які там хлібосольні, щедрі люди, за поріг не випустять без пригощання! А по тому - завідувачем відділом сільського господарства, себто, хліба, сала й бурячанки СВ. Де в приятелях, вважайте, кожен голова колгоспу, секретар райкому партії. Хлопці, котрі завжди зустрічають і проводжають лише з довгою чаркою у руках...
Весь кайф мого тодішнього газетярського життя-буття якраз полягав у відкритті нових доріг і людей на них. Я з запоєм (вживу тут це спецефічне і оригінальне словечко), писав про різних, навдивовижу цікавих, неповторних людей. А скільки було ж різноманітних і неповторних зустрічей! Навіть випадкові вряди-годи знайомства перетворювались у міцні приятельства і навіть довготривалу і по нині дружбу. Подеколи і з веселими застіллями.
Ледве не в кожному районі республіки/держави були люди з якими свого часу доводилося чаркуватися. І коли на початку дев’яностих я поселився в кабінеті головного редактора газети «Правда України», що на проспекті Перемоги, поблизу станції метро «Більшовик»/»Шулявка» у Києві, багато хто знав, що до мене завжди можна, навіть і без попередження завітати, натрапивши на чарку-другу спиртного, на шмат хліба-сала чи на кільце «кривого м’яса», як у нашому колі величали домашню запашисту, як до прикладу, Зіньківську ковбасу. Цей провіант завжди про всяк випадок зберігався у моєму холодильнику. Він ніколи не закінчувався, як і спиртне у ньому.
Найбільше моя насолода - посьорбати гарячого кулішу, супчику виробництва дружини Ольги Іванівни, іноді, як зарз оце поспіль із моїм сільським ще другом, нині київським професором Анатолієм Салюком. Звичайно ж, і картопельки ми можемо молодої іноді вкусити і гречаного хліба, такий же ж він запашний і смачний. Зась назавжди лише спиртному. Так надійніше живеться...
О, ви навіть не можете собі уявити, як було переконати моїх колишніх друзів по застіллям у тому, що все, я більше будь-чого під градусом, (навіть безалкогольного пива!) не вживаю. Ні краплі. Зась! Табу! Як собі хочете те все пояснюйте, а тут - стоп-шлагбаум! Навіть тоді, коли ви, любі друзі, для нашої нинішньої чарчини добиралися і всі тисячу кілометрів до мене. Нехай і не бачились ми багато літ. Даруйте, пані й панове! Таке життя! Його нові ґрані! Вам з радістю наллю, а сам і не пригублю. Зрозумійте і підтримайте, будь ласка, мене…
Ви б бачили, як загрозливо стало звужуватись колись безмежно обширне коло моїх приятелів і телефонних дзвонарів, не кажучи вже про відвідувачів. Мовляв, що про його скзати - пісний став чоловік. Ми ж до тебе не на чарку набиваємось, а на задушевну бесіду, спогад. А що, під чай чи каву таке не лягає. Нє-є-є, казали, дух не той, щирість не та. Я їм у відповідь: хлопці, я жити хочу, зі словом і фактом працювати, а не під чарку померти...
Якраз тієї пори прем’єр-міністром України працював Павло Іванович Лазаренко. Одного разу він летів на відкриття нового шовкового шляху до Ірану. В подорож запросив і мене. Злетіли над Борисполем, взяли курс на Тегеран. Тут почали роздавати обіди. Мене охорона позвала до столу прем'єра у передньому, особому салоні літерного літака. Стюардеси наливали в стакани з льодом віскі. Павло Іванович виголосив проникливий тост. Я відмовився і брати алкогольне, до напою не доторкнувся, пояснюючи: "спиртного не вживаю взагалі..." Відбувався водою і соками. Передали ту новину Лазаренку, мовляв, «Правда України» хоче вийти сухою з води
Пояснив: не вживаю взагалі. Павло Іванович наказав старшому стюарду: знайди, мовляв, найбільшу і найдорожчу пляшку спиртного, принести редактору. Дав розпорядження і охороні: не випускати мене з літака, поки я не висушу той «подарунок»…
Я розсміявся, думаючи, що це звичайний компанійський жарт. Тут принесли велику і барилкувату пляшку дорогого віскі. Поставили переді мною. По прильоту нашого лайнера до столиці Ірану, всі поспішили на вихід до авто, які подали для урядової делегації і преси, а мене охорона прем’єра і справді не випускає з літака. Тут, на щастя, за чимсь із трапа літака повернувся помічник П.І. Лазаренка Михайло Борисович Голишев. Він мене і визволив. А пляшку ту пузату я привіз, звичайно, додому і вона збереглася аж до якогось важливого сімейного торжества…
Я, звичайно, добре розумію, що всім абсолютно до лампочки, якість там мої тверезі роковини. А ось для мене особисто це вкрай важливо. Позаяк це не що інше, як перемога себе самого над сутністю власного життя. Над образом буття. Притомності, свідомого розмислу над тілесною жадобою. Над хіттю...
Коли мене запитують, як я почуваюся на двадцять п’ятому році тверезості, відповідаю: шкодую, що не розлучився із Вахком (Богом вина) значно раніше. Оскільки це зовсім не вірно, коли людина ставиться до свого здоров’я, як браконьєр до природи. Життя в людини одне і треба берегти кожну його хвильку…
