Сигнал з Америки через пів століття

Сокровенне

Я давно-давно, ледве не все доросле, свідоме своє життя чекав цього дня. Бо не буває ж таке: зналися люди, симпатизували одне одному, розвело їх життя — і назавжди. Якщо ми, слава Богу, і живі, і здорові!

Цими днями відкриваю Фейсбук і на екран мого ноутбука несподівано випадає американська сторінка ФБ, не вірю своїм очам — самої Тамари Сіньковської. Та невже? Це не марення? Пробую вийти на контакт, ефекту ніякого. Ніхто не відповідає. Що робити? Пишу епістолярію. Можливо, й пані Тамара прочитає.
Здрастуйте, мила пані!
Чи не є ви бува тією чарівною дівчиною із вінницького Джурина на ймення Тамара з родини Сіньковських, що мешкали неподалік цеху безалкогольних напоїв, котра мені надзвичайно подобалася в юні і старші шкільні роки, з якою я начебто й дружив і начебто ні. В неї було двоє старших братів – Віктор та Анатолій, на котрих я завжди з повагою оглядався. Батько, міцної статури симпатичний чоловік служив зв’язківцем. І підростаючи, вона, Тамара, за приватним моїм визначенням, була однією з трьох найкращих дівчат тієї пори в нашому чарівному подільському селі. Носила рябе строкате пальто, на грудях у неї обов’язково красувалася якась дивна пластмасова, здається, брошка. Дружила та Тамара з Наталкою Смалюх і Людмилою Гончарук. Була якась з вигляду відчайдушна і смілива. І саме за це, мабуть, найбільше подобалася серед інших мені.
Хоча, схоже, Тамара була серед цієї трійки наймолодшою. Струнка, вигиниста. З ледве помітними рябинками-веснушками, як кажуть, зозулястими відмітинами на доладному кирпатому носику. Завжди носила коротку зачіску ледве не під хлопчачий бокс. І пальтечка, і спіднички з платячками носила вона короткуваті, на скільки це допустимо було тоді. І вся була якась біленька, світленька, рухлива. І я їй крадькома присвячував невеличкі, ніжні віршики. Не дай Боже, щоб те побачили, прочитали її подружки, котрим хотілося подібної уваги від починаючого сільського поета.
У центрі цієї трійці стояла Наташа Смалюх. За панотців вона мала місцевих сільських аристократів. Батько її, хоч і походив з бідної родини сусіднього села, був головний лікар колишньої районної, а як у нашому селі не стало району, то дільничної лікарні, котрий зажив уже слави відомого в окрузі хірурга, який уже різав та перерізав усього на людях в ім’я збереження життя й здоров’я трудового контингенту. Мати її знаний також лікар, фахівець із порятунку від венеричних захворювань, доктор, котрого боялися всі в окрузі. Наше величезне село знало, якщо когось розшукує російськомовна пані Смалюшка, тому треба на років із десять тікати з Джурина від дурної слави, від якої так просто не відмиєшся.
Донька Смалюхів вдалася в батьків: була видна, вродлива, з милим, добросердечним личиком, вельми примітна і благодушна. Подеколи вельми гамірлива та голосиста і в розмовах завжди виглядала дещо химерною, позаяк завжди десь плавала мріями аж по за хмарами. З’їздивши якось, до прикладу, з батьками на відпочинок до Прибалтики, потім без упину сипала якимись прибалтійськими крутими іменами та прізвищами хлопців і дівчат із закінченнями на примітне ’’с’’, з котрими начебто спілкувалася і переписується. Я знав, що того, про що вона розповідала насправді й половини не було наяву. Дівчина була винятковий беззлобний, благодушний фантазер Але Наталці все прощалося, оскільки вона неформально стояло начебто в центрі цієї примітної трійці.
Люда Гончарук, дочка двох місцевих педагогів із середньої та восьмирічної школи була Наталчина найближча подруга, тому завжди крутилася при ній. Оскільки в Смалюшки кавалерів щовечора була справжня турма, відтак щось з молодих особин завжди перепадало і приятельці. Як і Тамарі Сіньковській, котра у трійці була, здається, наймолодша.
Тієї пори кінця шістдесятих років минулого століття в Джурині було аж два клуби. Один в єврейському містечку, з рижим, зубатим Льонею на брамі, інший за річкою, за мостом, на, сказати б, протилежному березі верболозу і належав місцевому ремонтно-механічному заводу, котрий виготовляв запасні частини для цукрових заводів України. Там контролером владарювала висока і худа, як голодна тюлька рузька тітка Маруся. Під час кінофільмів тут чомусь часто рвалася кіноплівка, чи, можливо, кіномеханік був мало досвідчений. Але коли на стінці кінобудки на найцікавішому місці, зрозуміло ж, спалахувала величезна лампа, малишня у залі влаштовувала такий свист і вереск, так відчайдушно і зло тупотіла ногами, що здавалася зараз упадуть стіни й дах. Тоді від дверей зично в натовп верещала московка Маруська: «Дзеті ціше, нє шумітє, ш-ш-ас будзєт продолженіє… Ц-ціше…’’
Ось ця відстань у неповних два кілометри між клубами з одного подільського пагорба на інший і був своєрідним прикольним сільським бродвеєм для нас , підростаючої молоді, що вбиралася в пір’я, почала заявляти про себе. От я, наприклад, уже писав сякі-такі віршики, які іноді друкувалися в районній газеті. Ще іноді, під час виступів художньої самодіяльності школи в містечковому клубі, куди набивалося без міри глядачів, зі сцени читав свої поезії, іноді навіть збиваючись, бо винятково хвилювався і тоді мені так аплодували, що здавалося ось-ось луснуть стіни тісненького клубу. Ось як починаючий віршомаз я і наблизився до трійці цих знатних містечкових дівчат. Бо ж мешкав я далеко від центру села на Причепилівці, за кілометри три з лишком у бік лісових Голинчинець, і мав би по ідеї заглядатися, тулитися до дівчат свого задрипаного кутка. До того ж, я ходив зодягнений холодної пори в кирзові чоботи, благеньку зелену фуфайку, як і всі сільські парубійки. Сказано ж: пастушок. Я до десятого класу включно пас щоліта корову за селом. А ось інші починаючі кавалери цієї козирної трійці, як білолиций і доглянутий Гриша Х., малорослий, чи не перший у Джурині ще зі школи власник мотоцикла ‘’Ява’’ Вітя К., ходили в пальтечках, теплих капчиках. Виділялися немовби містечкові голохвастови…

Сучасне, як я вважаю фото пані Тамари Сіньковської (день народження якої, за даними американського сайту - 15 липня 1952 року) із нашого рідного Джурина на Вінниччині родом після більш як піввікового перебування у Сполучених Штатах Америки. (Світлина з, напевне ж, її сторінки в Фейсбуці).

Але як же ж тоді несподівано підтримала мене Наталчина мати, строгий, правильний доктор із поліклініки. У якійсь приватній розмові щодо перших кавалерів її дочки, вона щиро висловилась так. Ну, що, мовляв, К. зі своїм мотоциклом. Якщо не скрутить собі голову на тих тріскучих колесах, то виросте, буде горілку пити, жінку бити. А Сашко хоч і пастушок у кирзових чоботях, але як розповідають, за літо всі книги бібліотеки перечитав. Вірші пише, газети його знають, зі сцени виступає. А ще ж кращий математик школи, на всі олімпіади від школи їздить. У такого хлопчини майбутнє проглядається…
Суботньо-недільні вечори це балакучий променаж через два мости по бродвею від клубу до клубу. Належало вибрати, який кінофільм подивитися. Якщо поверталися з заводського клубу, то ми всі начебто підводили до дому Тамару. Десь по дорозі вона непомітно стукала мене боляче або в бік, або в дихало і промовисто показувала кулака. Мовляв, спробуй піти сьогодні проводжати додому Людмилу. Бо ж Г. та К. все ближче обступають Наталку, демонструють свої вербальні здібності перед нею. Метрів за 400 від Сіньковських мешкають доктори Смалюхи в розкішному маєтку на території лікарні. А Людмилі ще треба дряпатись і дряпатись через єврейське містечко на круту гору, та ще там іти темними вулицями. І виходить, що проводжати її доведеться мені. Тому я непомітно показую на мигах Тамарі, що залишуся, мовляв, тут. Тобто, відстанемо від усієї цієї команди, поспілкуємось наодинці. Вона перелякано махає руками. Ні, ні, крокуй далі. Але, показує на Людмилу, і махає в мій бік кулаком. Ось таке важке, друзі, було парубкування… І до неї не йди, і подружку її не чіпай… Сльози капають з моїх очей… так мені шкода себе молодого…
Далі в пам’яті вкарбувався Київ. Я навчаюся на факультеті журналістики Київського державного університеті, приїхав на чергову сесію. Але з номером телефонуТамари Сіньковської в записнику: і не пригадаю, де роздобув його, позаяк вона у столиці. На якомусь навчанні. Навіть швидше після навчань — на виробничій практиці . Я наміняв пригорщу копійок для телефонів автоматів і до отупіння видзвонюю, розшукую її на міжміській телефонній станції. Батько таки пустив її своєю стежиною зв’язківця. І таки за якийсь час віднаходжу пані Тамару.
Ми зустрічаємось на розі біля колишнього кінотеатру імені Ватутіна (давно вже немає його), на Колишній Червоноармійській, теперішній Великій Васильківській, розмовляємо. Що сказати: переді мною чарівна красуня з ніжним звабним голосочком. Від тієї дівчинки-хлопчачка зовні нічого не залишилося — наяву неперевершена вродливиця. Красуня, хоч випускай на міжнародний конкурс. Вона вискочила з роботи лише на кілька хвилин. Домовляємось начебто про зустріч після її зміни. Але мені запам’яталося, що я буцімто зустрів не колишню завжди бойову, активну, життєрадісну Тамару Сіньковську, а зламану морально дівчину. З її розмови я зрозумів, що вона мовбито вже сходила заміж, але буцімто вкрай невдало. Що трапився на її дорозі якийсь дурень-нацмен, від якого вона надзвичайно постраждала. Він часто над нею знущався. Тамара-київська мені прямо в очі казала: мовляв, я більше не хочу мати ніяких стосунків із чоловіками. Я хочу жити сама. Щоб ніхто до мене не доторкався. І не ліз у душу. Останнє, мабуть, було сказане і для мене.
Як не намагався я звести всю розмову на жарт, розвеселити її, куди б не запрошував, відповідь була одна – не ображайся, але я не готова до того, щоб хтось із молодих чоловіків був поруч зі мною. Мені треба забути про увагу з боку чоловіків.
Мені це все було важко зрозуміти, але Тамара, пані Сіньковська була непохитна. Ми так і розсталися на розі, біля групи міських автоматів, що притулилися до спини кінотеатру тодішнього кінотеатру імені Ватутіна. Вона просила: дай мені відійти від такого заміжжя…
Потім до мене долетіло: Тамара в Джурин не повернулася, вийшла заміж і виїхала до США.
Так вийшло, що ось уже четвертий десяток мешкаю на вулиці Солом’янській нашої чарівної столиці, а добиратися мені в центр і на авто, і тролейбусом доводиться якраз мимо того місця, де колись (то був, мабуть, 1973 або 1974 рік) ми розлучилися з Тамарою Сіньковською. Я ледве не щоразу гляну на ріг будинку, де колись стояв тут гурт вогнистих телефонів-автоматів і все сподіваюся: а враз там чекає на мене чарівна, мила, непереквітна дівчина з юності — красуня Тамара Сіньковська. Котрої я навіть не взяв ніколи й за руку, не кажучи вже про те, щоб просто поцілувати, обняти… Юний дикун…
Невже це ти, дівчина з далекої джуринської юності? Напиши.
Олександр Горобець,
журналіст, письменник.
м. Київ.
***
ДО РЕЧІ: Із тієї трійки дівчат Тамара Сіньковська вже понад пів віку мешкає в США, це, сказати б, несподіваний перший дзвоник; Наталя Смалюх володіє невеличкою офтальмологічною клінікою в центрі Відня, колись в Одеському Інституті очних хвороб носила звання кандидата медичних наук, віднедавна вдова; Люда Гончарук, здається, бухгалтер у Новоросійську, одинока, але з нацменським прізвищем з закінченням на ‘’ова’’.

Олександр Горобець, письменник.


Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Обдиралівка з електроосвітленням

субота, 18 травень 2024, 18:36

Відверто з болем. Якби мене хтось запитав, як життя-буття цієї весняної воєнної пори у центрі столиці, де мешкаю вже понад тридцять літ, то я би на це питання відповів словами героїв відеосюжетного анекдоту про хлопчика і його розважливого кота. Там м...

Якою мовою пишуть свої твори сучасні письменники

середа, 15 травень 2024, 21:00

...або Авто для директора Інституту української мови НАН України. Що тут скривати: після багатомісячної напруги з написання нового претензійного роману, майже безуспішному пошуку коштів на видання його в народі, позаяк, люд через війну, страждання й г...