"Світ тримається на мудрих і майстровитих..." - Горобець

Жила на світі добра душа

Світ тримається на мудрих, хазяйновитих людях. На їхній залюбленості у господарський лад, у порядок. На їхньому вмінні високо і красиво жити на землі. Щоб було це за приклад для інших.

Мені у цьому надзвичайно повезло. 28 років за сусіда мав вельми чемного і порядного чоловіка – Броніслава Карловича Черкавського. Людину розумну, кебетливу. Доброго господаря, з «золотими» руками. Мудреця по життю, Надзвичайно порядну особистість.

Усе умів у житті мій сусід Карлович. Розважливий і добродушний, вимогливий до себе і до інших. Тому я й не дивуються, що в минулі радянські часи він виріс до керівника дирекції районної кіномережі зі звичайного кіномеханіка. Був і головою сільської ради. А ось кінофікація, велике і клопітне господарство з двома десятками лише вантажних авто, майже сотнею кіномеханіків та їхніх помічників, було по-праву одне з кращих в області. План збору по кінопрокату завжди виконувало з перевиконанням. Карлович умів привернути увагу людей до новинок «ілюзіону».

Якось Черкавський розповідав мені, як його раз чи два на тиждень обов’язково викликали в райком партії і ставили завдання: на такий-то кінофільм певні найкращі місця у центрі залу кінотеатру через касу не продавати. А правди ніде діти: тоді доволі часто відбувався справжній бум на певні кінопрем’єри. Місцеве начальство любило переглядати сеанси зі «свого» персонального місця. І що поробиш, доводилося підкорятися…

Потрапивши у зяті поруч із Броніславом Карловичем, я все життя брав із нього приклад. Рівнявся на нього. В хазяйнуванні, зрозуміло ж. Так, як він будь-що змайструє, виплекає – не зробить ніхто. Казати б, справжній, сільський, домашній академік був у мене під боком.

Коли моїй тещі виповнилося вісімдесят літ (нині, Слава Богу має вона всі 93 з лишком!), мила пані трішки попустила віжки в домашньому господарстві. А мені так і сказала: «у своїй половині городу, разом із Ольгою, садіть тепер, що хочете. Я й словом не обізвуся…»

Це все до того, що, либонь, із років десять поспіль я натхненно боровся з нею за те, щоб дозволила в городі посадити сад. «Ні, - сердито казала Лариса Михайлівна, - тут маєте вирощувати лише картоплю. Бо що про мене люди скажуть…»

І якось навесні я привіз декілька десятків розкішних саджанців. Гукнув Карловича, і заходилися ми з ним розбивати площу під сад. Щоб, зрозуміло, певна симетрія в рядах була, Щоб кращі сорти потрапили на вищі позиції приватної ділянки, бо частина городу спускається до очерету і мочарів. А це є загрозою того, що у нижніх дерев коріння можуть пошкодити водяні щурі. Вивести їх практично неможливо.

Броніслав Карлович Черкавський

Отож, висадили ми сад у мене, а частину саджанців забрав собі Карлович. Вони з’явилися у городі сусіда …

Не встиг зійти сніг тієї зими, як телефонує мені до Києва стривожений Черкавський.

- Усе, хана, - каже з тремтінням у голосі мій старший побратим, - пропав сад - і твій, і мій…

- Це ж як? – замало не підстрибнув я.

Наш доморощений академік пояснює:

- Була ж дуже сніжна зима. Снігу насипало по пахви. А від наших городів до лісу і півкілометра не буде. Зайцям не було де брати корм, ось вони й занадилися в наші сади. Надибали солодку як мед поживу з молодих пагонів яблунь, груш, абрикос, черешень. Окремі деревця геть поперегризали. Інші навряд чи врятуємо.

Тієї весни я привіз величезну машину штахет. Закупив до півсотні дубових стовпців у лісництві і вмовив Броніслава Карловича по периметру всього городу поставити дерев’яну огорожу. Знав: краще нього в Україні ніхто з цією справою не впорається. Карлович і справді так усе майстерно опорядив, що краще, як на рекламній картинці виглядає.

Замовив майстер мені прикупити і декілька листів оцинкованого металу. Із нього виготовив захисні від опадів козирочки на штахети і на стовпці також. Скажу вам, друзі, просто таки філігранна робота. От що таке фахівець…

Пообідали чудесно у моїй альтанці за "китайським" столиком, вміло змайстрованим паном Черкавським. До речі, ось він перед вами наш знгаменитий двоповерховий столик.

Ще перед цим я часто літав за кордон. Приїду з відрядження, гукну сільського сусіда, обов’язково розповідаю йому, що там у тих Європах та Азіях, Африках, у Штатах, Канаді бачив. Світлини різноманітні покажу з тих країв.

Там, «за бугром», мені найбільше подобалося те, що хто б не запросив до ресторану, то йти доводиться до китайського закладу. Позаяк у них дійсно найсмачніша кухня. А офіціанти садять гостей обов’язково за той стіл, верхня частина якого… крутиться.

Дуже мені сподобалася ця «машинерія», коли на стіл подали з десяток блюд, тут же розмістилися хліб, різні спеції, напої, фрукти, а щоб дотягнутися до них не треба нікого просити: «передай, будь ласка!» Легенько повертаєш у свій бік верхню частину столу і тут таки зупиняється перед тобою необхідне начення з продуктом. Їй-право, все, як у казці…

Догоджали знаменитому майстрові, як могли.

Я декілька разів розповідав Карловичу про такий чудернацький стіл, і казав, що дуже хочу мати такий у власній альтанці. Просив його відважитись на те, щоб взятися за справу і змайструвати таку меблю. Всі необідні матеріали привезу.

Не знаю, як би ще довго тривав цей процес переконування, якби якось я не привіз із Києва точно такого підшипника, якого бачив у столі, за яким нас частували в японському місті Кіото. Знайшов там російськомовного офіціанта, і він мені все до деталей розповів про китайський стіл, якого верхня частина крутиться…

Карлович покрутив залізяку в руках. «Так я такий міг би і у себе дома знайти» - почув від нього скептичне. «Ну, давайте ж, починаємо…» - заохочував я.

Карлович трудився сам, я був зайнятий на роботі і тому приїжджав над Гуйву-ріку лише на вихідні. Він забетонував майданчик під альтанку. І почав збивати… верх.

На мене ж, прицілившись небесно голубими своїми очима, лиш я став перед ним, запитував:

- А ти не дивуєшся, чому твоя бесідка будується буцімто згори вниз? – запитував мене Черкавський. – Я, знаєш, цей тиждень практично не спав. День і ніч думав над тим: як же ж мені припасувати верх. Невже залізати старому діду на стояки, на бантини і на висоті монтувати верхатуру? А якщо нога підвернеться, чи рука? Впаду – розсиплюся на порох. Ні, з цього нічого не вийде: просто небезпечно. Одначе, якось на світанку стрельнула думка, я аж у ліжку підскочив: так на землі потрібно змонтувати дах, а потім його підняти на стовпці. Так усе, виявляється, просто, тільки, як і у кожній серйозній справі, думати треба, план роботи попередньо накреслити…

Поміркував мій добрий сусіда і над монтажем «китайського» столика. Вийшло, краще не придумаєш. Місцевий коваль заковав підшипника в окови, їх прикрутили до нижнього столу. На верхньому, хоч сам катайся…

Фото у пору, коли ще тільки споруджували альтанку зусиллями майстра-сусіда. Тепер тут зелений рай...

Випробували ми альтанку з кружляннями верхнього столика під різними пареними і смаженими стравами, набором різноманітних зелених салатів типу руколи, якої насіяли досхочу, аж врешті-решт заспівали.

Далі був монтаж штахетника, про що вище починав я розмову, і тут також просто таки чудова робота Карловича проявилася. Відтак, від зайців я відгородився парканом, а пан Черкавський і тут виявив свою господарську кмітливість. Він на кожен саджанець зварив своєрідні металеві чохли, які одягав восени на зиму. Узяв, казати б, молоді деревця під броньований захист...

А ще, приїжджаю я якось у п’ятницю одразу по обіді зі столиці до райцентру. Поспішав у дорозі, думав, треба ж, Черкавському хоч трішки допомогти. Бодай дірки посвердлю під стовпці для огорожі. А літо того року випало сухе, спекотне, вже кілька місяців дощу – ні краплини з неба. Вхопився я за свердло. Ого, і не покрутиш. Земля, як бетон. Налягаю всією масою тіла, ледве провертаю інструмент…

- Е. ні, ні, - кричить Карлович. – Допомагати мені не потрібно. Я сам все зроблю…

А ще через якусь паузу каже:

- Знаєш, кілька днів тому пристали до мене два тутешні приятелі: поїхали, мовляв. із нами, щось цікаве покажемо. Ти такого не чув і не бачив. Собі таке зробиш. Що саме – відмовляються пояснити, запевняють, що тільки на місці відкриють новину. Добре, поїхали. Виходимо з авто. До одного із знайомих в двір прямуємо. До альтанки. А там знаєш, що?

- Дирижабль! – гукаю весело…

- Та ні, бери вище, – в тон мені весело відповідає Карлович, - наш із тобою… столик з верхньою лядою на підшипнику. Ох, же ж я від душі сміявся над їхньою «новиною». Кажу їм: хлопці, кого ви вирішили подивувати подібним виробом, якщо це я перший у райцентрі виготовив два таких «китайських» столики: один сусіду, а інший собі… Саме від мене пішли ці вироби в люди…

- Ну й, Слава Богу, - мовлю. – Добре, що все це послужить людям…

Був Карлович веселою, живою, вельми колективістською душею. Вхопить гармошку, чи навіть на губній справжнє весілля влаштує. Добродушний, вірний у дружбі.

Десятків із півтора років тому приходить до мене, і каже:

- От служив я колись у війську. І був у мене там друг – кращого не знайти. З-під Маріуполя. Жартівник, гуморист. З таким весело жити. А що вже музикант управний – на словах не передати. Навчив мене на різних інструментах грати. Ти ось скажи, а з допомогою вашого Інтернету, не можна його розшукати? Так би хотілося поспілкуватися. Я стільки історій з життя у пам’яті своїй відклав, приберіг, щоб йому розповісти…

Узявся я до пошуків. Спершу добряче розпитав Черкавського, про його товариша. Виявляється, у перші роки після армії вони навіть якийсь час переписувалися. Як друг женився, навіть запрошував мого сусіда на весілля. А потім усе стерлося, згубилося, поросло забуттям.

Одне слово, вийшла добротна «об’єктивка» на друга Черкавського. Зв’язався я з моїм добрим знайомим, головним редактором популярної в Маріуполі газети «Приазовский рабочий». Виставили вони мою статейку раз і вдруге на лобному місці свого дуже популярного в тому краї видання. І якось, ледве не серед ночі, прибіг захеканий Карлович зі словами:

-Знайшовся мій друг, знайшовся, щойно зателефонував! – Радів, сміявся, як дитина. І я поруч із ним...

А згодом почав сусіда збиратися до візиту у Приазов’я. Попросив я його взяти в дорогу і подарунок від мене – пляшку «Немирова» з перцем.

Майже тиждень гостював Броніслав Карлович у Маріуполі. Розповідей стільки було потім – і про рибалку у морі, і про походи по родичах друга. І про їхні пісні…

Броніслав Карлович так тоді і не допустив мене до свердла при монтажу огорожі саду. Всі дірки у ґрунті пробив сам, і стовпці міцно прикопав. Готуючись до цієї розповіді, я підрахував, що було це дев’ять років тому.

Не високого зросту, коренастий Черкавський, звичний до важкої фізичної праці, здається, не відчував втоми.

Поминуло декілька літ і я не пізнав свого сусіда. Схуднув¸ ледве ноги переставляє, ще й шаркає підошвами, коли йде.

-Не дивуйся, - каже. – У мене батько помер в 76 років. І один брат стільки ж прожив, і інший. Тепер ось я сягнув цього віку. Це, мабуть, наш родинний рубіж: буду, либонь, помирати.

-Та ви що, - сміюсь через пліт. – Ви забули, як мені ще недавно отвір у ґрунті під стовпець забороняли просвердлити?

- Я справді був на диво кріпкий. Активний. Нещодавно брав участь у художній самодіяльності. Міг на сцені виконати соло на ложках. На косі зіграти. Тепер цього не зроблю: чую, як життя витікає із мене...

Справді, Карлович перетворився на дідуся з паличкою. З часом геть здав, і ніякі вже ліки йому не допомагали. На вісімдесят третьому його нестало… У середу, 15 травня, похоронили…

Ще минулого травня він водив мене на долину, де посадив горіха. Дерево пішло в активний ріст. Нині воно вбралося уже в нове листя. Думаю, що стане гарним пам’ятником славному трудівникові. Як і моя альтанка з «китайським» столиком, штахетник довкруги мого саду. А ще діти, внуки, правнуки, багато добрих справ, які пам’ятають роботящі руки Броніслава Карловича Черкавського… Спочивайте, дідусю… Ви були ближчі мені, ніж просто добрий сусіда...

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Дуби не помітили втрати хазяїна...

вівторок, 3 грудень 2019, 6:27

Люди і долі. Учора ввечері, вже пізньої пори, коли час лягати спати, а мене, начебто, хто у плечі штовхнув. Було зрозуміло: десь у душі моїй стрепнувся птах пам'яті... Я враз згадав, що саме цими днями – числа 26, 27-го листопада, день народження у мог...

Велике щастя бачити білий світ - 2

четвер, 28 листопад 2019, 11:44

Очі серцевина душі. Задосить трагедійна доля тітки Сандри Сайчук, практично другої моєї матері, про котру я, сказати б, у рум'янцях і відтінках переповів у попередній своїй публікації. Для тих, хто не читав цієї оповіді, повідомлю: вона розміщена за та...