Стихла Муза співця Козаччини і Коліївщини Миколи Рябого

Слово про відомого письменника

Не стало мого старшого друга і навчителя, письменника Миколи Рябого. Неабиякого майстра слова, глибокого знавця Козаччини, Коліївщини і доби Богдана Хмельницького, часів Директорії і УНР, автора багатьох і багатьох повістей та романів. Автора знаменитої епопеї «Ще не вмерла Україна», яка була написана і вперше у журнальному варіанті видрукувана на межі відновлення української Незалежності, за що комуністичні пропагандисти ще встигли за сам лише заголовок твору познущатися над ним.

Для мене він був дорогим і близький тим, насамперед, що в кінці п’ятдесятих років минулого століття, закінчивши Київський технологічний технікум, гірниче відділення, за направленням прибув на роботу до Джуринського шахтоуправління, яке розробляло вапнякові кар’єри у нас за городами, на Лисій горі. Працював майстром, начальником зміни підземного видобутку породи. Коли по закінченні школи я почав трудитися у редакції районної газети, у Миколи Рябого вийшов роман «Берег», якраз про штольні, гірничі видобутки вапняка у селищі Сад-гора.
Я скільки не читав цей твір, то наче бачив свій Джурин, і звивисту нашу річечку у верболозі, і Голинчинський та Русавський яри, пізнавав людей, які у письменника були названі по своєму. Я так занурився у перипетії роману, що написав хвилюючу розповідь про колишніх робітників зміни Миколи Рябого – машиністів каменерізальних машин Михайла Горобця, Михайла Зеленюка, інших джуринян (прізвища їх уже забув, на жаль), опублікував статтю у районній газеті.
Мені зателефонував письменник Микола Рябий із Вінниці, щиро дякував за таку оригінальну рецензію. Через декілька днів приїхав у Джурин, в шахтоуправління. Його зустрічали хлібом-сіллю як героя: з кам’яноріза ж виріс до письменника! Тут ми з ним провели читацьку конференцію поспіль із презентацією його твору. Він обнімався з хлопцями із своєї колишньої зміни, підписував і вручав їм книгу. Тут ми з ним і познайомились, з тих пір, кінця шістдесятих років минулого століття, дружили аж по сьогодні. Він для мене став і старшим другом, і навчителем у журналістиці та в краснописьменстві.
Микола Олександрович на літературній ниві трудився особливо завзято. Що не рік, то у нього виходили друком повісті, романи. Іноді він працював одразу над кількома творами. І, диво, навіть у скрутну пору всенародного зубожіння вмів віднаходити варіанти виходу книг у світ. Тому творів у Миколи Рябого залишилося, як білих гусей на осінь у кмітливих і хазяйновитих господарів… Гергочуть нині сиротливо на окраїні Вінниці, у вуличці, яка чомусь зветься Осінній проїзд…
Письменник М. Рябий надзвичайно уміло володів словом. Хочете відчути особливий запах нашої рідної мови – візьміть до рук томик славного подолянина. Хіба не визнанням словесної майтерності є, до прикладу, те, що коли одне з видавництв, котре свого часу прицілилося на переклад з української на російську знаменитого «Вічника» Мирослава Дочинця, то відомий закарпатець, поміркувавши дещо, заявив, що хотів би побачити свою «сповідь на перевалі духу» лише в обробці Миколи Рябого. І той здійснив такий переклад.
Колись я трішки служив власкором газети «Вінницька правда» у Жмеринці. Навідався, сталося, в гості Микола Рябий із Вінниці. Пішли вечеряти до залізничного вокзалу. Це величезний, завжди урочистий зал. Тут колись приймали самого царя Миколу Другого, частували Симона Петлюру і Михайла Грушевського…
Тільки випили по чарці, у протилежному кінці ресторації група чоловіків у шикарній формі літунів цивільної авіації все поривається заспівати пісню і з напів куплета вона у них глохне. Вдруге, вп’яте, десяте…
Випили ми з Миколою по другій і по третій чарчині, він швиденько закусив, витер старанно вуса, підвівся і каже:
- Ану пішли до них… З’ясуємо, чого в них пісня не виходить…
Виявилося, що це екіпаж якогось літака, котрий відганяв кудись там свого лайнера на ремонт, застряг до ранку на вузловій станції, очікуючи потрібного потяга. А пісню вони хочуть заспівати свою, про екіпаж реактивника. Та все не виходить. Кажуть, мовляв, заспівувач дома залишився…
Вислухав те все Рябий, як заспівав тут їхню пісню, аж здається, світло у царському залі померкло:
Первый, второй и третий,
Четвертый, пятый и шестой…
Літуни аж на ноги зірвалися. І ця пісня звучала разів із п’ять підряд у їх спільному виконанні. Закричали весело, як на аеродромі: «Пішло…».
Співав їм того вечора Микола Рябий і стрілецьких пісень, і давніх народних. Не знаю, чи знав їх так багато будь-хто в Україні як мій учитель… У нього був й унікальний співочий дар…
На початку минулого десятиліття видав Микола Олександрович незбагненну книгу, озаглавлену «Золота колиска». Це була раритетна антологія української пісні, стрілецької, зокрема. Скільки ж там зібрано в одежі слова унікальних історій, пов’язаних з пісенною творчістю українського народу… Ту книгу нині не знайти й зі свічкою. Знаю, що Микола Олександрович ставив собі за мету ближчим часом видати нове, доповнене видання тієї «колиски…" Не склалося…
Нині вранці зачувши страшну новину, я кинувся до комп’ютера і одразу наштовхнувся на світлини, які залишилися після єдиного візиту Миколи Рябого до мене в село. Мудра сучасна техніка в кутику записала, що все відбувалося вранці, близько восьмої години ранку, 14 серпня 2014 року. (Знімки нижче).
Мій двоюрідний брат Василь Євдокимович Сайчук із Джурина, якого я вважаю найбільш начитаним вінничанином, дізнавшись про першосічневу втрату Нового року, сказав:
- Якби Микола Рябий написав лише один роман "Коріння", він для мене все одно був би найталановитішим письменником-подолянином. А він же ж мав іще трилогію "Змеледухи", "Калину над Прірвою", "Облаву на озброєного вовка" про ставку Гітлера Вервольф. Найбільше мені шкода, що 24 січня 2021 року він мені не зателефонує і не заспіває на мій 70-літній ювілей знамениту і улюблену свою стрілецьку пісню "Чи то буря, чи то грім..." А торік обіцяв... Як же жв ін чудово виконував її!
Своєрідною вершиною літературного мистецтва письменника М. Рябого є уже декілька разів перевидана книга «Україна – земля козаків». Це опрацьований Миколою Олександровичем подорожній щоденник сина Антіохійського Патріарха Макарія, Павла Алеппського, архидиякона, мандрівника, письменника. Отець Павло двічі з батьком побував в Україні, познайовився з київським митрополитом Сильвестром Косовим. 21 червня 1654 під Богуславом зустрівся з гетьманом Богданом Хмельницьким. Треба, щоб ця книга була в кожній нашій світлиці, тоді Україна точно буде українською.

Народився Микола Рябий 7 грудня 1936 року в селі Чоботарка (нині це с. Заболотне Крижопільського району, яке є й батьківщиною академіка Данила Заболотного, про якого літератор створив блискучу повість «Чутки про смерть перебільшено», помер М. Рябий – 1 січня 01. 01. 2021 р. у Вінниці.

Прощай мій старший друже і навчителю. Ти мені багато допоміг у житті. Земля тобі пухом, царство небесне… Вічна пам'ять!

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Довгі вуха старої стодоли-3

неділя, 24 січень 2021, 22:32

Новела з життя. 3. Луни шаргородської історії на весь світ. (Закінчення. Початок у двох попередніх публікаціях Інтернет видання). Із часом усе поволеньки минулося, сказати б, вляглося. Після невдалих засад безпощадного «смерша», несподіваних обшуків, ж...

Довгі вуха старої стодоли-2

неділя, 24 січень 2021, 19:10

Новела з життя. 2. Алюр три Хрести! (Продовження. Початок опубліковано на цьому ж Інтернет ресурсі 20.01.2021 р.). По обіді редактор відправився на якесь позачергове виїзне засідання у районі, либонь, у селі Мурафа. Було зрозуміло, що навряд чи він до ...