Спасибі лікарю за серце не байдуже

Живе на білому світі добра і світла людина — Валентин Григорович Білоокий. Знаю його уже понад тридцять три роки. І все він переді мною зображується в одній іпостасі — мудрий пан доктор, беззмінний заступник головного лікаря раніше Андрушівської районної лікарні Житомирської області, тепер – міської, вельми порядна і щира людина. Лікар із добрим серцем на всіх. Про себе його величаю Платоном Кречетом. Хто старший пам’ятає, що колись був такий знаменитий і наймодніший у радянськічаси письменник Олександр Корнійчук. Неперевершений адепт будівництва комуністичного суспільства. І всі театри були переповнені його п’єсами. Одна з них, про Платона Кречета, начебто лікаря від Бога, найчастіше транслювалася по українському радіо у виставі театр перед мікрофоном.

Так ось, тридцять три роки тому, коли ми побралися з моєю дружиною Ольгою Іванівною, прийшли у якихось справах до районної поліклініки (у тих краях мешкала моя теща, а ми доволі часто провідували її), вона повела мене знайомитись до друга їхньої сім’ї Валентина Григоровича Білоокого. Зверніть же увагу на те, яке цей чоловік носить прикметне, козацьке прізвище, до речі. Стукаємось до кабінету другого в медичній ієрархії людини тутешнього регіону, прочиняємо двері. За столом, над купою графіків, лікарняних листів, гіркою інших медичних документів сидить ще моложавий, вельми показний, симпатичний чоловік із природною засмаглістю любителя сонця і присадибного загару добродій. Про себе відмічаю: вельми благодушний, чорнобровий, з добрими очима, твердою мозолястою рукою. Не ледар, не гнилий інтелігент. Явно не білоручка. В кабінеті неголосно працює радіо. Добродій підіймається нам назустріч і швидше для моєї Ольги, котру знає від пуп’янка, каже:

—От був же ж такий чоловік, що вислухав сто тисяч людських сердець… Який неперевершений молодчина… А скільки ж то я провів операцій?

Я тільки тепер прислухаюся до ефіру і чую, що по дротах транслюється у запису передача «Театр перед мікрофоном», доктор слухає п’єсу «Платон Кречет». Колись, навчаючись на факультеті журналістики Шевченкового університету, мені трапився цей твір на випускному іспиті. Я міг би, звичайно, на цій аудієнції у пана Білоокого розповісти всі деталі й нюанси цього твору про радянську інтелігенцію, але вітер життя дув уже зовсім в інший бік. І, до слова сказати, після того випадку я більше ніде й ніколи не зустрічав навіть згадки про ту колись модну п’єсу. А сьогодні згадав тому, що у Валентина Григоровича Білоокого великий і славний Ювілей, йому виповнилося всі ВІСІМДЕСЯТ літ! І зустрічає він його на трудовому посту — заступника головного лікаря Андрушівської міської лікарні. Пошукайте ще будь-де такого працелюба і рідкісної щедрості душі людину… Що там, якийсь вигаданий сценічний герой, коли наяву живий козак-неборак, котрий прийшов на поміч у житі чи не кожній тутешній сім’ї?!

Народився і виріс цей благородний чоловік на Хмельниччині. Є там знаменита місцина – колишній Чемеровецький район. Нині він — частка Кам’янець-Подільського краю. Але на Проскурівщині це найбільш благодатний, високоврожайний куточок Поділля. У роки радянської влади там зросло близько двадцяти Героїв Праці, простих, аде завзятих, роботящих людей. Так ось там знайшовся й зростав Валентин Білоокий. Вельми полюбляв свої краї, землю предків. Бо це ж у його рідних краях ходили полки Богдана Хмельницького, билися з гнобителями опришки Олекси Довбуша, Северина Наливайка і Устима Кармелюка. Якщо ж у присутності пана Білоокого хто-коли згадає про славну Настю Лісовську, відому всьому інтелігентному світу, як знаменита Роксолана, привілейована хатун, пізніше законна дружина турецького султана Сулеймана Першого Пишного, одна з найвпливовіших жінок Османської імперії, він може повідати історію цієї знаменитої жінки в деталях. Ні, не як фанат старожитностей і глибокої минувшини, а просто, як високоосвічена, культурна людина, котра до глибини свідомості щиро шанує свій рідний край, малу батьківщину.

Валентин Григорович Білоокий напередодні Ювілею.

Різне пишуть тепер люди, що начебто татари захопили юну вродливицю Настю десь у Рогатині, це край нинішньої Франківщини. Хочете знати достеменне історію цієї історичної особистості, послухайте пана Білоокого. Він переконаний і ґрунтує свої висновки, посилаючись на літописні джерела, місцеві легенди, на свідчення відомого православного священика і краєзнавця Поділля і Галичини Михайла Орловського, він ще 1882 року видав історичну повість «Роксолана, або Анастасія Лісовська», розповів про легендарну жінку. Іменитий дослідник старовини постійно стверджував у своїх знаменитих трактатах, що Анастасія Гаврилівна Лісовська була родом із містечка Чемерівці. Це ж стверджував і відомий польський краєзнавець та поет Маврицій Гославський. Про все це нині вже пише, до речі, і українська Вікіпедія. І в розповіді про саму Роксолану, і про містечко Чемерівці. На догоду, звісно ж, славному подолянину, патріоту своїх рідних країв пану Білоокому. Ці рядки, знаю, йому, як бальзам на душу…

А колишній Чемеровецький район, це берег знаменитої річки Збруч, котра довго слугувала кордоном між східною і західною частинами України. За водною межею розкинувся Гусятинський район Тернопільщини. Якогось далекого вже ранку чемний молодик, випускник середньої школи райцентру подолав водну перепону і повіз документи для вступу до Тернопільського медичного інституту. Для фаху обрав універсальний, лікувальний факультет вишу. Наплив туди бажаючих навчатися був страшенний. Але чи юному Валентину Білоокому було тоді боятися іспитових запитань? Він підготувався так, що, сказати б, буквально пролетів до вступного списку студентів. Яка ж то була велика радість для всіх, перш-наперш, батьків.

Мабуть, було Богом послано, що саме тієї пори до того ж вишу вступила на навчання і чарівна дівчина, виходець із села Стара Котельня, з-під Андрушівки Житомирської області на ймення Вікторія. Розумна, вродлива. Вони, як зійдуться з Валентином Білооким у студентському ковші — не можна не залюбуватися. Пара, як для журнальної картинки. Юнак доволі швидко зрозумів, що Віта-полісянка, це його душевна і сердечна Роксолана. Та, хто найбільше йому потрібна для життя, благодушного комфорту, позаяк усе в них ладилося і спорилося. Що там казати: двоє розумних і красивих людей зустрілися і покохалися. Молоді, доладні лікарі, котрі все знають, насамперед, як жити, трудитись, відпочивати, будувати сім’ю. Дайте лиш простір для лету!

1971 року, закінчивши медичний інститут, пройшовши всі додаткові інтернатурні муштри, Валентин Білоокий, як нитка за голкою, чарівною своєю дружиною, прибув на посаду лікаря-невропатолога до Андрушівської районної лікарні. А ось красуня Віта Адамівна зайняла пост районного фахівця з кардіології. Про неї швидко заговорили, як про знаючого спеціаліста, котрий уміло читає кардіограми, слухає людські серця, до тонкощів розуміється в сердечних ритмах. А Валентин Григорович усе рвався до основного в своїй професії, до чого готувався роками – до роботи хірургом. Через три роки він зайшов до операційної, взяв до рук скальпель.

Скільки ж потім було несподіваних оказій, завжди до крайнощів тривожних і нагальних, коли доктору довелося проявляти свій професійний максималізм, аби буквально витягувати людей із біди з допомогою скальпеля і шевської нитки. Проявляти свою майстерність справжнього ескулапа. (Ескулап, нехай принагідно стане відомо нашим читачам, це давньогрецький Бог лікування). Для багатьох в колишньому Андрушівському районі саме таким рятівником і був Валентин Григорович Білоокий. І це, гадаю тому, що він виходець із шанованої господарської родини краю роботящих і надійних людей. Перевірена в багатьох бувальцях. Що від природи він така загартована, перевірена людина, котра все вміє обійти, зробити, опорядити. Викохати, прихистити. Загляніть бодай до його господи. У нього на обійсті, в городі, на кухні, в котельному домашньому господарстві не так, як усіх. Охайніше, благородніше, акуратніше, цікавіше. Чим би не займався Валентин Григорович, щоб не порав, робить так, що кожен задивиться. У нього золоті руки майстра до всього. Операційні хірургічні шви від Валентина Білоокого завжди славилися майже унікальною тонкістю, високим рівнем заживання.

Дивина та й годі. Колись у моєї тещі на городі і в садибі пана Білоокого майже одночасноз’явилися однакового сорту смачнющі сливи. Ростуть червонобокі, буквально щороку обліплюють плодами гіляки. Імені-прізвища їх не знаю, але кращих, їй-право, не знайти, повірте. Але нарвемо своїх плодів і передасть вряди-годи зі своїх дерев шикарного врожаю Валентин Григорович, ну, ніяк не можна зрозуміти, як таке виходить. Сливи Білоокого завжди крупніші, смачніші, більше в них соків і цукристості. Такі, хоч на виставку подавай! Теща, як ще жила, добра душа, завжди із легкою заздрістю казала: «Ото вже хазяїн Валентин Григорович, рівних йому в наших краях немає…»

А помідори з грядки пана Валентина, це завжди предмет жвавих розмов. «Як ви такі гарні томати плекаєте, пане-господарю?» — запитують люди. Білоокий добродушно усміхається своїми розумними очима, сердечно каже:

—Щоранку поливаю і ласкаво гладжу, гладжу, приголублюю… Як бачите — допомагає…

Цей знімок десятиліттями беззмінно висів на колишній районній Дошці Пошани.

І ось 14 травня пану Білоокому виповнюється вісімдесят. Мабуть, що далеко не все так склалося, як хотілося б у його житті. Уже декілька років, як Валентин Григорович удівець. Не стало його надії й опори, його, сказати б, чарівної султанші Віти Адамівни. Син також медик уже давно з сім’єю мешкає і працює в Сполучених Штатах. Батько й дідусь у силу можливостей відвідує заокеанську рідню, отримує запрошення залишитись у З’єднаних Стейтах Америки. Але його завжди повертав уже до рідної йому Андрушівки професійний обов’язок. А як же ж облишити його медичні справи? Як забути про друзів, яких так багато надбав у поліському краю?

Як буде далі, бо казав Валентин Григорович, що, мовляв, тільки стукне вісімдесят — піде на відпочинок і не знаю. Знаю, що завжди дане слово тримав, як буде на дев’ятому десятку, звісно ж, життя покаже.

Але я, чесно кажучи, навіть не уявляю собі, як можна вгледіти пана Білоокого в холодочку на відпочинку. Він завжди у русі, активний, моторний, позаяк вважає, що в медицині гріховно бути байдужим…

Олександр Горобець, письменник.