Я давно хотів віднайти це фото у своїх архівах, Десь воно запропастилося поміж моїми нескінченними паперами, блокнотами, книжками, курсовими роботами студентів факультету журналістики, яких я свого часу наполегливо навчав нашому відчайдушному ремеслу. А вчора просто зненацька потрапило воно до рук, неначе сам Бог подав. Ой, як же ж я зрадів цьому. Простий і вельми показний знімок, надзвичайно значущий для мене.
По-перше, я на своїй рідній землі. Та ще й у такому куточку славного Поділля, де, напевне, ніхто й ніколи світлин не робив. Поле біля затрапезного, але багатого на легенди, перекази, вигадки села Голинченці Шаргородського, нині – Жмеринського району Вінниччини. Ми прямуємо з фотокором газети «Правда України» Петром Приходьком ще трохи далі за цей населений пункт, до села Ярового. Це крайнє поселення району, яке все життя стояло на роздоріжжі. То воно належало до групи тульчинських населених пунктів, то до шпиківських, тривалий час до шаргородських, нині з нового року знову одійшло до Тульчина.
Там того дня мали відбутися звітно-виборні колгоспні збори. Я планував за будь-яку ціну потрапити туди, виступити перед людьми, адже я був тут не просто в ранзі головного редактора центрального видання, але й кандидатом у народні депутати по Шаргородському виборчому округу. Вибори мали відбутися в березні 1994 року. Зараз же самий що не є кінець зими.
Петро Олексійович враз кричить Василеві, водію редакційної «Мазди», голубоокому «Наполеончику», як ми люб’язно його величали. Через те, що був він невисокого росточку, але надміру живий і рішучий:
Під час виборів до Верховної Ради України 1994 року. Фото Петра Приходька.
-Стій, стій! А-ну, Сан Санич, трохи далі пройди в поле і рухайся начебто паралельно дорозі. На фоні ось того дальнього пригірка, що має над собою чубик лісосмуги… Ні, ні… не так. Скинь, будь ласка, шапку і пальто розстібни. Як господар… Та не бійся, не замерзнеш. Це на одну хвилинку…
Петрові легко говорити. Але хоч зими залишилося, як кіт наплакав, але зранку такий вдарив мороз, що все аж тріщить і забиває дихання. І це він на такому скипені, смертельній голодризі хоче зробити мій доладний портрет для пропагандистського плакату. Але Петро є Петро, фотомайстер найвищого класу, такого рівня фотокора немає жодна київська газета, а попри все - рішучий і відчайдушний хлопець. Колись ми з ним поїхали на Черкащину ще в радянські часи. Здається, у Драбівський район. Нас супрводжував перший секретар райкому партії. Приходько тут же перебрав на себе всі обов’язки керівника. Почав із кількох колгоспів зганяти комбайни в одне поле ще не зібраної пшениці. Вилаштовувати всю техніку так, що нібито вона за одним проходом може все вирощене зерно з обширного лану зібрати на зерносклад. І голосно кричав до когось там:
-Вишку, швидко мені вишку подавайте. Я ж з землі всю технічну атаку об’єктивом не обійму. Ну, хоч би ту, що електрики з неї гілля на дорогах розчищає.
Підігнали таку, як Приходько побажав. Щоправда, стару, зачухану. Вона зі скреготінням підняли його над полем. Почав наш фотокор комбайни і зерновози переставляти місцями:
-Другий комбайн, що від мене, - кричав, заглянувши в камеру, - подайте вперед, п’ятий на пів корпуса – назад… Шостий за моїм помахом руки має починати вивантажувати хліб до зерновоза… А трактори, передайте, як піде зерно, нехай тягнуть на ожеред волокушу. І щоб линву, щоб линву мені було видно…
За цією епічною побудовою титанічного жнивного комплексу, ніхто й не помітив, як із-за пагорбу викотилося спершу невеличка хмаринка, згодом вона почала швидко розростатися, чорніти, потім уже зайняла частину видноколу. Повіяло прохолодою. Всі враз забігали, зрозуміли, що ось-ось густо-жирно прол’ється з неба небувала гроза. На обрії вже намалювалися змієподібні блискавки. А Петро ще на вишці.
І тут попри все виникла несподівана проблема: механізм опускання робочого майданчика завмер намертво, а ще за кілька хвилин стало ясно – гідравліка не працює. Фотокор у тенісці, з землі видно, аж труситься. Фототехніку може залити злива. Ніде в окрузі подібного механізму, як вияснили, немає. Зняти з висоти газетяра може тільки пожежна машина. Вона одна в районі. Але якщо їй виїжджати не на пожежу, то вона може покинути пожежне депо лише за письмового розпорядженням голови райвиконкому, а той, як і ми десь поїхав до жниварів. Спробуй знайти, якщо оперативного зв’язку ще не було…
Так що Приходько був битою птахою у своїй справі, і я його в знімальному ремеслі слухався. Це був неперевершений професіонал. Його я заявив і керівником мого передвиборчого штабу. Сказати б, толковий, надійний чоловік.
Скінчивши польову фотосесію, у Голинчинцях звернули, здається, ліворуч і направились на хутір Петровського. Це були населенні пункти які стояли частково в лісі і серед розлогих полів. Тут була, начебто, своя якась унікальна цивілізація степового роздолля. Особливо ж у весняно-літню пору, коли все потопало в лугових і дібровних квітах. Навіть тієї різко морозяної пори 1994-го дихалося тут, наче густим духм’яним повітрям. Ми заїхали до якогось там пасічника, котрий щороку тут викачує по тоні і більше меду з трав і лісового квіту. Дуже славний чоловік, грамотний і прогресивний. Ще говорив він за обідом про те, як за переказами його батька, у часи УНР аж до їхнього хутора дійшли від Тульчина, Вапнярки передові загони Української Галицької армії, котра 1919 року просувалася подільським краєм. У їхньому лісовому краї залишили на лікування своїх вояків, і ніхто їх не видав. Такі тут вірні люди жили…
У червні 2016 року Верховна Рада України, здійснюючи вимоги Закону про декомунізацію, прорадянську назву хутора Петровського, поміняла на селище Синьожупанники. 22.07.2020 року я, чимало попрацювавши достатньо в архівах і з публікаціями преси діаспори підготував статтю, яка називається «Синьожупанники заволоділи подільським хутором». Це, власне, достеменний виклад того, що воно таке і хто такі «синьожупанники» - вояки 7 полку 3-ої Стрілецької дивізії УНР, хто їх формував і організовував, чому вони зодягнені саме в Сині жупани, хто ними командував, як сталося, що ці підрозділи потрапили аж до Паланки, Вапнярки, Горишківки, Голинчинець, на хутір Петровського.
Цю статтю я виставив і в посиланнях до статті Вікіпедії. Щоб кожен, хто вирішив дізнатися, що воно таке Синьожупанники, чому, власне, так зветься хутір, віднайшов у публікації відповіді на всі подібні питання. Адже, як може називатися Інтернет енциклопедією такий сайт, котрий пояснює що таке населений пункт Синьожупанники за допомогою рівно одного (!) речення, в якому менше тридцяти слів. Не вірите – переконайтесь наяву. І ось сьогодні відкриваю цю сторінку. Моєї статті у посиланнях вже не має, хоча це був лише один рядок до загального тесту. Малограмотні хлопчики, які самі не вміють нічого путнього написати, викинули її без пояснення будь-яких причин очищення ресурсу. Без попередження автора. Така дивна редакційна політика практикується тут. Як мені далі діяти? Звичайно ж, я відновлюю ту публікацію. Позаяк з таким куцим просвітительством ми й через сто літ не зробимо України української.
Але підемо далі.
На підвечірок потрапили до Ярового. Народ уже збирався до тісненького клубу. Мій якийсь давній знайомий, котрого я, здається, знав, ще в пору раннього свого газетярства. виявилося, на даних зборах є представником райдержадміністрації. Підійшовши до мене впритул, він стиха по-панібратськи заявив. Мовляв, мені слова на зборах не надасть. Бо цього, буцімто, немає в порядку денному. Справляюся, глузливо усміхаючись: а порядок денний вже є? «Є», - відповідає мій візаві. Кажу: «так збори іще ж, здається і не починалися. Чи ви вже їх провели в якомусь іншому місці?» Чую» «Е, е… А що маєму обговорювати зараз - затвердив голова районної адміністрації… І кому слово давати розписав…» «Ох ,який же мудрий він у вас, - кажу з сарказмом. – А він що є членом цього колгоспу?» Вирячився мій давній знайомий, дивиться, як баран на нові ворота.
Закінчилося все тим, що збори одноголосно висловилися за те, щоб кандидату в народні депутати України надали слово. І я від душі познущався на такими «уповноваженими» з безграмотними циркулярами від начальства, які беруться диригувати життям цілих сіл і господарств…
Пізно ввечері ми виїхали нашою «Маздою» на Тиврів, до сусіднього райцентру. Бо в тому селищі вранці була запланована зустріч із виборцями. А на вулиці стояв собачий холод. Ще в Яровому нам люди сказали, що градусник уже показує мінус 31 градус морозу. Молоді хлопці підійшли, поцікавилися на якому пальному працює наше авто. А коли почули, що на солярці, якось усі разом тривожно заговорили про те, що на такому транспорті вкрай небезпечно вириватися в ніч. Попри мороз піднявся ще й дошкульний вітер. Він буквально продирався крізь одяг. У полях, на прогонах температура, напевне ж, опуститься да 35-36 градусів. А найстрашніше, що дизельна суміш в одну мить може замерзнути, що тоді? До того ж їхати доводиться переважно полями. У разі зупинки в дорозі, ніякої допомоги ні від кого очікувати не має змоги.
Радимось і якнайшвидше вирушаємо в дорогу. У селі ж все одно ніде переночувати, сховатися від морозу.
Думаю, що, напевне, більше години ми втрьох тривожно вслухалися в напружений гул двигуна. Тільки б він не захлинувся, не допустив збою! Чи молилися ми, хрестилися ми – уже й не пам’ятаю. Але було страшно – це правда. Тому, що це все могло навіть мати і трагічний кінець. До того ж, на трачі жодного авто. Тільки пронизливий вітер, у промені фар, будує снігові барикади на асфальті. Села, мовби, вимерлі. Практично ніде ні вогника.
Нарешті наш шофер Вася каже, що ще пів кілометра, і вже вигулькне Тиврів. Справді, ми долаємо підйом, попереду поворот на 90 градусів на об’їзд райцентру, а коли податися прямо, то через метрів двісті, видно, починається ряд білостінних хат. І в цей час наш двигун тільки бульк і замовк. Водій бере праворуч із траси, і зупиняється на обочині. Стає тихо-тихо, аж до приголомшливого дзвону в вухах. .
Вася, якимсь охриплим голосом, мабуть, із переляку каже:
-Всьо, хана… Трубопровід подачі дизелю замерз. Тепер не реально завезти двигуна… Машину доведеться кидати тут.
Що робити?
І Петро враз вигукує:
-Он попереду… Раз, два, три, у четвертій з початку вулиці хаті світиться вікно. О, бачили, воно щойно згасло… Треба бігти туди, поки люди не заснули… Щоб пустили нас погрітися. Можливо, й переночувати.
Це був, нагадаю, початок бандитських дев’яностих – кінець зими 1994-о. Темної пори ніхто нікому хати не відчинить, на дорозі не підбере. Близько до себе не підпустить…
Справді, поминуло лише хвилини 4-5, як завмер двигун, а з недавно ще теплого салону весь благоліпний затишок уже здимів, тепло зниділо, в авто стало невимовно холодно, зуб уже не попадає на зуб. Тут зараз просто не можна буде всидіти. Якраз цієї миті радіоприймач в авто повідомив: «В Києві опівніч…»
Ми вискочили з «Мазди» і на ногах, що, здається, зовсім і не згиналися, як на костилях, поскакали в напрямку будинку, де щойно горіло світло. Підбігли до хвіртки. Ні, не замкнена. Дивно. Петро Олексійович сміливо пішов уперед, заявляючи, що й пса, здається, немає. Підійшов до ганку. Злегка постукав у шибку. Я залишився на подвір’ї. Водій теж підійшов до веранди. Я добре знав, що кращого переговорника за Приходька, мабуть, і в усій Україні, немає. У нього вроджений талант комунікаційника. Коли він входить у раж, знаходить такі аргументи і факти, до яких спеціальний полк людей не додумається. Скільки ми не працювали з ним, яку б справу я йому не доручав, він завжди в ній верхував. Головне не стояти над ним, над душею. Дати свободу помислу і дії. А результат він неодмінно принесе… Це була людина, котра найкраще вміє боротися за живучість корабля. Це вже я кажу, як колишній головний старшина флоту…
Спершу у хаті, потім і перед нами спалахнуло світло. Навіть не запитуючи, хто ми, моложавого вигляду кріпкий чоловік відчинив двері. Петро привітався і вибачився, почав ледве чутно мені розповідати нашу історію. Ще за кілька хвилин він слідом за господарем пішов у будинок, щільно причиняючи за собою двері. Поки вони були в теплі, я думав, що вже замерз на кістку. Здавалося, ось-ось зупиниться серце. Вася обперся на вхідні двері і буквально лежав на них. Його дрібно бив озноб.
Нарешті перемовники вийшли з хати.
-Сан Саничу, - гукнув Петро. – Заходьте на ганок, а то там замерзнете… - Коли я ступив за поріг, він продовжив: - Знайомтесь…
Як звали того чоловіка я, на жаль, не запам’ятав. Але Приходько розповів. Що це водій Тиврівського райвоєнкома. Коли ми підіймалися на гору, щоб під’їхати з боку Шпикова до Тивроаа, господар бачив наше світло. А поставивши авто ло свого домашнього теплого гаража і направлявся до хати, з подвір’я побачив, що авто, котре йшло шляхом, на самому під’їзді до райцентру буцімто звернуло на обочину і світло згасло. Він так і подумав, що виникли якісь неполадки з двигуном, бо в таку погоду ніхто не зупиниться в полі, та ще й на прогоні. Тому й відчинив нам одразу, будучи переконаним у тому, що до нього, либонь, добиваються люди з транзитного транспорту, котрий зупинився серед поля, на самому під’їзді до райцентру. І не помилився.
Мудрий Петро Олексійович, скориставшись тим, що в хаті є телефон, додзвонився до чергового райвідділу внутрішніх справ. Попросив його з’єднати з начальником райвідділу, який, зрозуміло, в цей час давно уже відпочивав. а тоді й із районним військовим комісаром. Одне слово, домовились, що господар нашого приюту зараз бере нашу «Мазду» на абордаж і тягне її до міліції. Там наше авто ставлять до теплого гаража, і, напевне, до ранку розмерзнуться трубопроводи його подачі пального, додавши ще в солярку певну кількість бензину. Інше авто, яке очікуватиме нас у міліції, доставить нас з Петром Приходьком до Вінниці (а це менше півсотні км), де з райвідділу нам замовили місця.
Як важливо поруч із собою мати таку мудру, практичну людину, якою завжди був у спільній роьботі на благо газети мій друг, чудовий журналіст Петро Приходько. Як ми проводили вибори в моєму рідному вибочому окрузі я якось іще розкажу. Там було багато цікавого…
***
Тільки поставивши останню крапку в цій незвичній історії, я упіймав себе на тій провокативній думці, що так учиняють, мабуть, лише телепні. Поминуло від тієї загрозливої ночі понад двадцять п’ять років, над нами пролетіло тисячі погожих, теплих, світлих, сонячних днів. Чому ж я, нібито інтелігент, аж із двома вищими освітами людина, жодного разу не проїжджаючи мимо (коли жива була мати до 2004 року), я щонайменше двічі на місяць пролітав на авто майже мимо воріт), а не зайшов до того чоловіка, що в бандитську пору 1994-го широко вночі відкрив нам двері своєї хати, своєї широкої, щирої і теплої душі, щоб поклонитися, подякувати йому. Це ж так небагато. Повірте, їй-право, мені соромно за цю бездушність, я каюся. І неодмінно виправлюсь. Такими ми, на жаль, іноді не вдячними, не гречними, правильно буде сказати, - п****ватими буваємо, коли нам більше нічого не загрожує. Першого ж разу, як понесе мене попутній вітер у рідні краї, спробую знайти того водія-добродія, вклонитися йому, розповісти про нього. Перепрошую за цю відвертість
Олександр Горобець, письменник.
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.
