Служкам КГБ не місце в топонімах столиці

Цими днями, немовби у змові поміж собою, пролунало мені два телефонних дзвоники з різних куточків України. Чудасія: люди вітають з тим, що, мовляв, мої старання нібито не пропали даром — у столиці має з’явитися нарешті вулиця мого політичного і творчого кумира Євгена Чикаленка. Просто по радіо, телебаченню озвучують ідею, що Пушкінська-стріт, яка пролягла паралельно Хрещатику, буквально за кілька сотень метрів від нього, має ось-ось перетворитись у магістраль імені знаменитого громадського діяча столітньої давнини, відомого мецената і публіциста Євгенія Чикаленка. Одначе справа ця все чомусь невиправдано затягується. Аж, зізнаюсь, до появи тривоги в душах українців: якби не зірвалася ця подія. Остаточне рішення ніяк не прийме Київрада.

Що скривати, я надзвичайно радий цьому проекту, тому що доклався чимало зі своїми активними публікаціями впродовж останніх років. Сказати б, тільки в крайній, найсвіжішій моїй книзі під іменем «Не проспімо, браття, ВОЛЮ» про Великого Українця вміщено аж три ґрунтовні статті. Мета цих публікацій єдина — переконати всіх у тому, що Євген Харлампович, як один із засновників Центральної Ради, як претендент №1 на папаху Гетьмана України навесні 1918 року заслуговує не лише на те, щоб його топонім красувався у центрі Києва, але й його пам’ятник було встановлено на бульварі Тараса Шевченка побіля Бессарабського ринку. Цю ідею я беззмінно пропагую від грудня 2014 року…

Радий тому, що мої публікації про Є. Чикаленка найбільший відгук знайшли в середовищі науковців. Бо найбільше учених голосували за мецената і публіциста Є. Чикаленка...

Вельми похвальним для мене є й те, що пан Є. Чикаленко освоювати центр нашої столиці прийде не одинаком, а в оточенні багатьох відомих українців, які життя поклали за те, щоб жила і розвивалася Україна українська. Не зросійщена. Що до прикладу замість проспекту комуністичного трубадура Володимира Маяковського з’явиться проспект Червоної Калини, що милі наші українці мешкатимуть на вулицях Гетьманській, Отамана Зеленого, Гетьмана Скоропадського, Сірожупанників, Павла Полуботка. Що замість вулиці Усурійської (до чого, скажіть, будь ласка, ця назва в Києві?) з’явиться, еге ж, — Зеленого Клину, де мешкають понад сто літ уже мільйони, на жаль, безнадійно зрусачених українців.

Дмитро Іванович Дорошенко, учений-історик, письменник, бібліограф

Дуже радісно моєму серцю, що в київських топонімах з’являться імена світових класиків літератури — Рея Бредбері, Джорджа Орвела. Навіть політика Рональда Рейгана. Що нарешті припожалує в столиці вулиця мого улюбленого історика і письменника Дмитра Івановича Дорошенка. Міністра закордонних справ часів останньої гетьманщини Павла Скоропадського, президента Української академії наук в екзилі, письменника з Божої ласки. Ви, пані й панове, прочитайте бодай один твір пана Дорошенка і вам неодмінно, гадаю, схочеться ознайомитись зі всією його літературною спадщиною. Така неповторна глибина прихована в його багатолітній творчості.

Як не порадіти тому, що в цьому ж ряду засвітяться імена Власа Самчука, Докії Гуменної. Пан Улас чи не найяскравіша зірка українського літературного небосхилу післяреволюційної пори минулого століття. Це був перший українець, котрий всерйоз розглядався на присудження йому Нобелівської премії в галузі літератури за епохальні романи «Марія» та «Волинь». До речі, В. Самчук в перші ж дні окупації 1941 року удвох із красунею поеткою Оленою Телігою, вдвох, вплав перебравшись через карпатські річки, прокрадалися в поневолені міста і села України, до Києва. Найстрашнішим для них було потрапити в лабети не фашистів, а соратників по боротьбі — бандерівців, позаяк мандрівники обоє представляли протилежне націоналістичне крило — мельниківців. Дивно, що вулиці Олени Теліги давно уже є в Україні, а ось Улас Самчук Київ має тільки вперше освоювати.

Як і чудова українська письменниця Докія Гуменна.

Пані Докія народилася (1904 р.) і виросла в Жашкові Таращанського повіту. Жагучий потяг до літературної творчості у неї проявився в двадцять дівочих літ. Дуже швидко завоювала вона собі місце під сонцем Музи. І все, мабуть, було б у неї гаразд, якби, рано опірившись у літературі, вона, подібно до всіх інших безтурботно співала псаломи і романси антинародній радянській владі і її вождям, літературним, зокрема. Але Гуменна, напевне, була вродженою твердокам'яною особистістю. Одного дня вона у київській пресі, що називається, у пух і прах рознесла такого знатного московського упиря-українофоба як Фьодор Гладков. І цього виявилося досить для того, щоб письменниця фактично назавжди була вигнана з публічного літературного процесу. Її неодноразово своїм могутнім накладом лупцювала московська газета «Правда», називаючи «істінной фанатічной украінской націоналісткой». Що не нарада в українських письменників, з неї завжди починався глумливий стьоб, зубодробна критика: не так пише, не те пропагує, не в той бік дивиться… Так маститий літератор опинилася за кордоном… Життя в Україні їй не давали..

Письменниця Докія Гуменна

А перо Докія Кузьмівна мала, ой, яке ж замашне, мудре, мало хто міг позмагатися з нею в літературній вправності, писучості, таланті. Бог відміряв Гуменній 92 роки віку, впродовж яких вона створила тридцять (!) томів романів і повістей, блискучої публіцистики. Її творчість тільки тепер повертається в Україну.

Коли мені хочеться заглянути, повернутися в сторічну давнину нашого дрімучого селянства, я розкриваю котрийсь із творів пані Докії і насолоджуюсь картинами життя древньої вкраїнської нації. Дивина, знаєте. Від мого східного Поділля до Жашкова — не близька дорога. Але почитаю котрусь із праць Гуменної, наче додому, в Джурин заглянув. До речі, і з одного боку маминої хати, і з іншого колись мешкали саме люди на прізвище Гуменні. А все начиння при оказії, як описує пані Докія Кузьмівна всі носять ті самі назви, що й у нас. Цим і дорогі мені книги Д. Гуменної — наче через них в рідні краї залюбки навідуюсь.

Найбільше мені до смаку її твори «Дар Ердотеї» та «Діти Чумацького шляху». Почитайте, ви закохаєтесь у творчість славної українки… Гарантую…

Я розумію, чому комісія з перейменувань топонімів у Києві ім’я Докії Гуменної пропонує присвоїти вулиці, котра тривалий час носила наймення іншого літератора — Юрія Смолича. Героя, депутата, кандидата в члени ЦК, голови Спілки письменників України і ще там заслуженого і перезаслуженого. Тому, напевне, що соратниця Дмитра Дорошенка, Уласа Самчука, Олени Теліги, Олега Ольжича, Докія Гуменна повна протилежність у ставленні до комуністичної влади, до доносів, які майстерно умів писати Ю. Смолич на колег- письменників. А щонайбільше на чесної душі людину — Олександра Довженка. І відкрилося це порівняно недавно. Я хоч був, м'яко кажучи, майже залюблений у літературні мемуари Смолича, озаглавлені "Розповіді про неспокій", змусив себе переглянути ставлення до автора: нічого не можна прощати безчесним служкам КГБ, які тримали весь народ у покорі...

Пані ж Гуменна — чиста як дитяча сльоза у ставленні до творчості, своїх героїв, до колег. Таких чесних письменників, як мені видається, більше немає…

Приємно, що в нових топонімах багато жіночих імен — Надії Світличної, Михайлини Коцюбинської, Катерини Грушевської, Наталії Лотоцької, Катерини Гандзюк, Ірини Бекешкиної, Катерини Ступницької, Лілії Лобанової, Софії Галечко, Голди Меєр, Антоніни Смереки та багатьох інших. Жіночність в адресі — добра, щаслива ознака. Цінуймо це…

Думаю, що надзвичайно велику роботу здійснила конкурсна комісія Київради, очолювана кандидатом історичних наук Олександром Алфьоровим, вельми трудолюбивою і чесною людиною. Щира дяка за велику працю його умілій команді. Мабуть, це було вельми нелегко відібрати краще й достойніше з того, що запропонували для розгляду кияни і жителі України. І вони справилися з цим завданням… Похвально…

Олександр Горобець,

письменник.