Слово від доброго серця

Волинь вшановує Святослава Крещука

Сьогодні уже в сороковий раз заходить у вогнистих чорнобривцях цей день – 6 вересня і я сороковий раз поспіль хвилююся: які такі благосні і теплі слова віднайти, розшукати їх у нашій солов’їній мові, щоб привселюдно виголосити притчу про доброго побратима і яскравого журналіста, далеко не рядового фахівця словесного нашого ремесла Святослава Крещука. Позаяк прямодушний волинянин Славко, як ніхто інший, заслуговує на неї.

Напередодні нового навчального року далекого-далекого вже 1979-го, волею долі нас удвох поселили в одній кімнаті гуртожитку для дворічного навчання із здобуттям ще однієї вищої журналістської освіти на стаціонарі київської «бурси». І я завжди дякуватиму Богу, що він подарував мені особливо мудрого, модерного друга, людину неперевершено потужних людських якостей. Котру поважали і любили всі. А я в одну мить став біля нього найближче.

Святослав приїхав до столиці у ранг слухача навчальних дисциплін з посади головного редактора Волинської обласної газети. Дуже цікавого і неординарного видання. Волиняни, з краю заквітчаних льонів і ожин, треба віддати належне їм, взагалі ж бо завжди славилися своїми цікавими і оригінальними газетами. На чолі головного обласного видання у Луцьку стояв тоді такий відомий журналістський вовк як Полікарп Гервасійович Шафета. Журналіст і письменник. А Славко, у своїх тридцять років, був другою після Шафети знаною журналістською особистістю. А, можливо, і першою, якщо врахувати ту важливу прикмету, що до добродушного, простосердого і розсміяного Крещука, надзвичайно горнулися всі, тому був він, можливо, й першою міжлюдською особистістю.

На все життя запам’яталося, як Святослав Васильович із Києва мирив у Луцьку двох великих українських поетів Петра Маха і Олександра Богачука. Були вони майже однолітками, ледве не вдвоє старші за Славка, щиро від Бога обдарованими поетами. Їхні пісні співала вся Україна. Хто жив у ті часи, либонь, та й пізніше, пам’ятає незабутні мрійливі «Ожини» Петра Маха, які звучали з кожного вікна, або ж «Троянди на пероні» Олександра Богачука, котрі співали на кожній оказії.

Приміром, Петро Петрович напише:

Бродить нині туман за моїми плечима,
А я прагну води, я спішу на ріку…
Скільки лиха стерпів і наруги отримав,
Але підлим ніколи не був на віку!

Богачук, як продовжить це правдомовне зізнання колеги своїми гострими й пекучими строфами, вся Волинь стає зі сміху дибки. Іншого разу вже Петро Мах саркастично доточить поетичний ряд Богачука. Просто два таланти-самородки щиро заздрили один одному у творчості і публічно раз по раз брали один одного на кпини. А мировим суддею у них завжди виступав мудрий і дотепний Святослав Крещук. Як же ж він за них переживав! Замало не до сліз...

Буваючи у Києві, завжди навідувався до мого товариша, у наш гуртожиток уже тоді вельми знаний співак з Волині Василь Зінкевич. З усього було видно, що в Луцьку колишній редактор обласної молодіжної газети, а згодом мій колега по гуртожитку, був своєрідним творчим магнітом. Милою, добродушною людиною до якої тягнулися, горнулися всі. З ним завжди поспішали поділитися люди творчими планами, отримати підтримку перед якоюсь оказією чи здобутком.

Зовні Святослав не виглядав показною, імпозантною особистістю, фактурним чоловіком. Був він худорлявим з вигляду аж начебто хлопчиною, з меткими, розумними очима за примітними роговими окулярами, з привабливим і добродушним поглядом. М’який у повадках та висловах і лагідний у звичках. Такий ніколи й нікого не підведе, не образить. Але найяскравішою прикметою Святослава Васильовича була, напевне, його творча вдача. По-праву вважався справжнім чаклуном пошуку факту, майстерної обробки його, подачі на газетній полосі.

Крещук до безмежності любив свій рідний край – квітучу і співучу Волинь. Пригадую, що на навчання привіз із собою цілий талмуд завдань самому собі на період навчання. Врізалося у пам’ять, що одним із першим там значилося – «написати про історію станції Пост Волинський» на під’їзді до залізничного вокзалу. З часом він такі перли порозкопував, що сам потім не знав, як це все подати у колишній партійних виданнях. Адже історія навіть того «околотка» була написана кров’ю Українських Січових Стрільців, воїнів Галицької Армії, які звільняли Київ від московської зарази. А на дворі ж стояла льодяна пора... радянської влади...

Якось Славко проснувся вранці, почав прасувати штани і сорочку, одягатися.

-Ти ж куди? – запитую з-під ковдри. – У нас нині за розкладом день самопідготовки. Можна довше поспати, щось почитати. В бібліотеку сходити...

Він загадково посміхається:

-А я їду на холодокомбінат… по морозиво. От напишу статтю звідтіля, все зрозумієш.

За кілька діб я й справді уже з насолодою читав про… римського цісаря Нерона. Буцімто, цей вельможа, знаний, як любитель різноманітних "гостроваганцій" тримав при своєму дворі чоту бігунів, єдиним завданням яких було збирання у горах снігу, і блискавична його доставка на кухню Нерона. Сніг кухарі заправляли овочевими соками, медами і подавали до столу високих гостей…

Святослав, зауважу, полюбляв ось такі оригінальні, нікому невідомі «затравки» до своїх цікавих матеріалів. Вишукував їх у бібліотеках, старовинних виданнях. Як далі не прочитаєш про те, а хто ж і коли винайшов справжнє сучасне морозиво?

Чомусь він таким назавжди і запам’ятався: сидить на своєму ліжку і читає мені, розмахуючи руками у такт словам черговий свій блискотливий матеріал, який має відправляти до Луцька чи в котресь із київських видань. (Дуже часто друкувався Славко в газеті, яка виходила на закордон для української діаспори «Вісті з України).

В усіх його творах були добірні, шліфовані слова, гладкий і милозвучний ритм. І хоч була це орнаментальна проза, одначе звучала під стать поезії. М’яка, небесного рівня романтика зашита в стиль викладу автентичних публікацій, переплетена з історичними фактами, розповідями про сучасників. Його тексти завжди мали незрівнянно багаточисельну аудиторію.

Ох, Святославе, друже мій милий, як же ж ти вправно володів пером! Я багато чому навчився у тебе, брате. І, насамперед, серйозного ставлення до його величності Слова!

Святослав умів так філігранно віднайти в буднях життя факт, віртуозно обточити його і подати на полосі, що це запам’ятовувалося назавжди. Ось, приміром, видана ним бувальщина, озаглавлена «Як Петро Мах женив Тарапуньку», десятиліттями вже відома на Волині, вряди-годи повторно друкується в різних виданнях, як зразок високодостойної журналістики. А Тарапунька, розповідають, лише ступав до Луцька, шукав Святослава Васильовича Крещука, щоб його підбадьорити… сітром. Постійно дякуючи за славу, котру він створив йому своєю давньою і чудовою публікацією.

Ось на цьому знімку, який пропоную вам, друзі, і зафіксовано той момент, коли великий артист прибув на Волинь. "Обідати, - сказав, - йдемо тільки з Святославом..." Журналіст явно його покорив… Крещук був чудовим співбесідником. І за чаркою, і без неї...

Тринадцять літ уже немає Славка Крещука, а спитайте будь-якого з культурних, освічених, інтелігентних волинян про такого мудрого чоловіка, одразу вам скажуть: це був журналіст від Бога, неперевершений майстер влучного образу, точної передачі думок і співпереживань. Можете зараз і не повірити мені, але їй-право, це правда, що в багатьох журналістських колективах Волині нині, 6 вересня, у перший тиждень осені святкують день народження неповторного журналіста і блискучого поета Святослава Васильовича Крещука. Світла пам'ять тобі, бояне!

Думаю, що час підтвердив важливу істину: подібного творця таких блискучих оповідей, замальовок, репортажів волинський трудовий край ніколи не знав. Промениста і неповторна творчість журналіста й поета Святослава Крещука вже давно заслуговує на те, щоб тамтешня журналістська організація заснувала обласну премію для творчих людей імені Святослава Крещука. Він цього заслужив…

Олександр Горобець, письменник.

***

На фото: у центрі Луцька (зліва направо) – поет-пісняр Петро Мах, його колега поет Дмитро Луценко, автор неперевершеного славеню Києву, пригадуєте - "Грає море зелене", благородний столичний гуморист (Юрій Тимошенко) Тарапунька, його сценічний партнер маленький (Юхим Березін) Штепсель і Заслужений журналіст України Святослав Крещук у своїх незмінних окулярах і шапці, які я пам'ятаю ще з часів нашого навчального парубкування у столиці....

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Весна не приготувала шведського столу

неділя, 31 травень 2020, 7:13

Картини з природи. Учора надвечір потрапив ненароком на верескливий малий пленум переполоханих і гамірливих… шпаків. Треба було закривати вуха…. Росте у моєму саду рання білоягідна черешня. Щорічно на останні два-три дні травня приходиться старт солодк...

Те, без чого нам краще живеться...

п’ятниця, 29 травень 2020, 19:06

Суворі закони співжиття. Найбільше моя насолода - посьорбати гарячого кулішу, супчику виробництва дружини Ольги Іванівни, іноді, як зарз оце поспіль із моїм сільським ще другом, нині київським професором Анатолієм Салюком. Звичайно ж, і картопельки ми ...