Що таке "великий жовтень" і як ми його святкували в Сапіжанці

55 років тому
Усе от думаю, якби це так мені бережком оповіді акуратно пройтися, щоб нікого не зневажити, не скривдити і водночас всю істинну правду висвітлити, бо вже свідків тих далеких подій вельми мало в живих залишилося, а я все пам’ятаю мовбито вчора ті справи творилося. Хоч від тієї події нас уже відділяє рівно 55 літ.
Отже, 7 листопада 1967 року в соціалістичному СРСР святкувалася епохальна подія – 50-річчя Великого Жовтня. Так офіційно величалося історична комуністична подія. Відзначався піввіковий ювілей буцімто від пострілу крейсера «Аврори», який базувався навпроти Зимового палацу в Петрограді, що буцімто стало сигналом до революційного повстання в царській Росії. Начебто саме тоді розпочався поділ світу на капіталістичну і комуністичну епохи. Справді грандіозна подія, якщо врахувати, що ленінізм, як людожерна епоха і досі живе та здраствує, знищуючи українські міста і села, майже безкарно вбиває наших людей і навіть обговорює на своїх нарадах ідею застосування ядерної зброї. Живуча ідеологія, вже ж бо нарахувала собі 110 років
Напередодні цього дня у Шаргороді, в райкомі партії зібрали так звану нараду уповноважених. Це тих людей, яких записали до активу, котрому належало 7 листопада виїхати в довколишні села, провести урочисті засідання колгоспників і мешканців населених пунктів, виголосити там здравиці за дальший рух уперед держави по соціалістичному шляху. Вперше до списку районного активу було вписано і моє прізвище. Позаяк мені вже було понад 17 років, а після 16 липня вже пішов другий рік заповзятливих старань на посаді літературного працівника районної газети і я вже вважався у друкованому органі стріляним горобцем. Оскільки іноді вже міг так на сторінках куснути будь-кого, що подеколи не знали й на засіданні бюро райкому партії як розрегулювати ситуацію. Тоді ж наш редактор зумів добитися, аби всі працівники районної газети теж виїхали в села поспіль з партактивом і наступного ранку, повернувшись до редакції привезли свіжі звіти про те, як район святкував грандіозну річницю жовтня. І цьому, зрозуміло, належало присвятити цілий наступний номер газети.
З трибуни вже лилися патьоки словесної меляси від дуже щасливих дядьків і тіток, котрі аж ногами терли від приступу відчуття великого свята, беручи одні з перед інших слово в дебатах напередодні поїздки до людей. Аж тут із бокових дверей зали, казали, що безпосередньо з свого робочого кабінету вийшов до політичного амвону сам товариш перший секретар. Лощений з витонченими руками і модно стрижений, у яскраво червоній краватці, він заговорив неголосно, якщо не сказати, що аж зовсім тихо. Напевне так, аби в залі всі принишкли, хто, власне, його хотів почути. Серед партактиву нарешті вцарювалася мертва тиша. Із того, що я почув і запам’ятав, було одне: на ювілеї не напиватися! Бо… Далі придумайте самі, чим перший міг пригрозити тим, хто їхав у села святкувати ювілей комуністичного режиму, який ніколи не церемонився з людьми і їхніми долями…
Мене розприділили прямувати до віддаленого села Сапіжанка. І вже під вечір наступного дня вся районна делегація проводирів великого ювілею, з якоюсь грамотою від райкому партії та райвиконкому при боці вже терлася біля сцени тісненького сільського клубу, готуючись зайняти там видні місця перед народом. Я теж мостився у першому ряду загальної зали, аби все побачити та почути зблизька. До приміщення набилося багато колгоспників, школярів, які мали виголошувати здравиці на честь великої річниці. В червоних шароварах і вогнистих галстуках моталися юні аматори сцени на чолі з литкатою старшою піонервожатою. Сюди-туди шкутильгав по залу голова колгоспу товариш Марцінко. Я добре знав цього чоловіка, бо він у моєму рідному селі, колишньому райцентрі, за останні роки завершував спорудження, здається, вже третю, вельми примітних масштабів хату, як дзвін — міцну та простору, з великими вікнами. Не рівня, звісно ж, удовиним халупам, що тільки вилазили з-під солом’яних стріх. За ним по Джурину тягнувся цілий шлейф суперечливих переповідок про його походеньки по молодицях. Але тут, у Сапіжанці, він явно був головною козирною особою.
По приїзді в село районних активістів повезли по сапіжанських полях і фермах, де все просто потопало в непрохідній багнюці. До того ж з самого раннього ранку сіявся холодний надокучливий дощ. Під ногами була бридка хляпанина. Зовсім, сказати б, не антуражна пора для торжеств, такого грандіозного ювілею, який заскочив голодну й холодну соціалістичну пору. На фермах несита худоба, замітивши парадних людей, практично невгавала, ледве не людськими голосами у стійлах благала: «Нагодуйте нас!» Я ходив і думав, що під новими будинками голови колгоспу в сусідньому з цим селі, бо то якраз було на моїй рідній вулиці, лежали цілі склади тесаних балків, струганих дошок, купи піску, щебню, ламаного і різаного каміння, а тут не було чим затулити вибиті вікна, виламані двері, розтрощені вози, що валялися всюди, засипати фактично непроїзні баюри та бакаї на господарському дворі. Ось вона радянська влада у повній своїй красі і дії: хто ближче до корита, той користується всіма благами колективу, котрим керує. Ось вони завоювання "великого жовтня" в усій свої красі…
А ви б почули, як виступали перед односельчанами підготовлені комуністами парторганізації промовці — ланкові, доярки, механізатори... Вони всі бравурно і тріскуче переконували самі себе у тому, що були по вінця щасливі саме завдяки "великому жовтню". Які вірші читали, які пісні співали учні школи. Можна й справді було подумати, що в кожній колгоспній сім’ї тут живуть… щастя, достаток.
Коли вже вечір наближався до завершення, до мене пробрався секретар парторганізації, якийсь підтоптаний дідуган. Шепнув на вухо. Ви, мовляв, по завершені торжеств орієнтуйтесь по мені. У нас буде додаткове засідання правління колгоспу і сільського активу. Тільки ж не загубіться, бо в нас ночувати ніде…
До накритих столів довелося пробиратися через таку болотнечу, що туди можна було дістатися або в високих болотних чоботях, або гусеничним трактором. Як це зробили, до речі, товариш Марцінко і керівник районної делегації партактиву, голова народного суду. Маленький, опецькуватий чоловічок з великим черевом поперед собою. Ще трішки і йому, напевне, своє барило доведеться возити на возику. Я плив по багнюці разом з усіма, черпаючи холодну багнюку, то в один, то в інший черевик. Як мені хотілося дременути через поля з Сапіжанки до Джурина, додому. Я вже декілька тижнів не був у матері. Але на вулиці стояла така непроглядна темінь, хоч в око стрельни. По вулицях в селі не виднілося жодної лампочки Ілліча. У 50-річчя "еликого жовтня"… Авжеж… Куди ти відправишся пішки, у таку негідь, сквиру, багнюку. Ще й безконечний дощ не вгаває. Без кінця і краю барабанить по дахах покрівель. Краще вже, мабуть чекати першого ранкового автобуса о 5.00, щоб доїхати до редакції. По дорозі придумаю, як відписатися від цієї «ювілейної» події… Хоча й показники господарювання в колгоспі, як на козячій фермі… Одначе, відсутність фактів завжди якнайкраще окрилює фантазію. Я це вже добре засвоїв за роботи у пресі комуністичної доби…
Частину людей, які мали святкувати великий ювілей держави і влади довезли на висілок возами. Я стояв під накрапистим дашком на вулиці і бачив, як з полудрабків на обереги незабагнюченої тверді спершу стрибали чоловіки, загребесто обіруч обіймаючи, звісно ж, чужих жінок, зсаджували їх обережно з підвід. Один, явно грубіян та нахаба, запустив руку моложавій сусідці, здається, поміж ноги, що вона стрибнувши, зойкнула і аж присіла. Всі вдоволено загиготіли. «Ой, буде тут весело» -- подумав я.
А столи у яскраво освіченій домівці і справді вгиналися від навареного, напареного. Особливо багато стояло карафок із самогоном. Вони виблискували якимсь аж зеленавим відтінком. Наш район тієї пори був одним із найбільших у СРСР щодо розміщення площ під цукровими буряками. І тому в кожній хаті завжди було повно — хоч залийся, — бурячанки. А тут її виставили чимало ще й різних сортів. Казали, що був виріб і з цукру також, і з меляси… На підвіконник люди складали принесені з дому пляшки горілки, закорковані уламками качанів кукурудзи. Робилося все, сказати б, на давній селянський манер: є така на Поділлі традиція — йдеш у гості — принеси свого узвару… Та ще ж умій припросити людей до його…
Мене дідуган партсекретар посадовив у центрі бокового столу і розміщав так усіх через одного, як він казав: «хлопчик – дівчинка, хлопчик – дівчинка». Щоб начебто веселіше було. Просив не цуратись одні одного, припрошувати до страв. Відтак, по лівій руці від мене опинилася кряжиста і загоріла з простакуватого селянського лиця ланкова Меланія у яскравій червонястій хустині. У полі вона була, мабуть, достоту голосиста на всю діброву. Як зопалу загигоче, наче кобилиця в охоті до жеребця. А тут спохвату теж, як вишкіриться, всі на неї очі підіймають. Праворуч мене опинилася, як я зрозумів, та приглядна молодичка, яку щойно, ухопивши з воза за проміжності, знімав долу хитруватий завідувач свинофермою. Червонощокий з бичачою шиєю мужик, з крупними бійцівськими кулаками-молотами. Вони удвох, як не важко було здогадатися, були тут єдиними представниками їхнього свинотоварного виробництва. Бо я чув, як чоловік напарниці казав, показуючи на стіл: «Ти ж поглянь, нашої продукції тут найбільше…»
П’янку замашистим тостом за великий жовтень, за лєніна і партію комуністів почав товариш Марцінко. Секретар комуністів підскакував над столом, жував смачну ковбасу з двох рук і прискіпливо оглядав кожного стакана чи всі до дна випили. Представник райкому, черевоугодний суддя довго говорив про керівну роль комуністичної партії в суспільстві, поки рано захмелілий зав. свинофермою не перехилившись через Віру, так звали мою і його сусідку, сказав мені, але прозвучало це так, що всі почули: «Давай йо**емо…»
Здійнявся веселий шум і гам. Більш нетерпеливі, за одним голодним і тренованим бульком, перехили свої 250-грамові гранчаки до горлянок. Дехто поспіль з представником Феміди волав: «Слава Комуністичній партії Радянського Союзу!»

Я - газетяр Шаргородської на Вінниччині районки.

Я зрозумів, що найцікавіші події розгортаються безпосередньо поруч зі мною і мені хоч дещо й соромно, але все-таки весело було спостерігати за, сказати б, публічним захмелінням товариша директора свиноферми. Він став геть бурячковий, очі скаламутились. Одну свою руку під столом він запустив, мабуть, Вірі туди, де вона була при розвантаженні підводи. Бо бідна Віра, з щедро наваксованими губами і дрібними золотистими кучериками на скронях, сидячи зі мною плече-в-плече, то обома руками хваталася за стіл, відсовуючи подалі від себе свого начальника, то під його ненаситними ласками враз дрібно тремтіла, йорзаючи в екстазі всім тілом. І шепотіла:
— Хватіт, Міша. Ти ж не на роботі. Зараз підемо додому… Люди дивляться…
Ці непристойності помітив товариш Марцінко. Він змигнув хлопцям-бригадирам і механізаторам. В одну мить піднявся ряд людей і старшого свинопаса буквально поволоком потягли до виходу. І коли вже всі, напевне, думали, що його вже здихалися, той двожильний Міша, Вірин кавалер, враз випростався і на виході з великої кімнати з усього розмаху своїм величезним кулаком заїхав в кирпатого носа котрогось із посіпак голови колгоспу. Іншому чолов'язі заледве не одірвав вухо. Вся голова останнього, як і тавро попереднього чоловіка обагрилися кров'ю. Хтось із гринадерів Марцінка встиг чимсь важким заїхати свиначу по голові і він, мовби підкошений завалився до сусідньої кімнати. Було чутно, як посипалося скло…
Товариш суддя, що з головою колгоспу поруч сиділи за центральним столом, зірвалися на ноги. Очільник районного правосуддя заволав, що треба негайно викликати наряд міліції, нехай ув’язнить хулігана. Що він цьому дурноватому Міші з величезним задоволенням приліпить всі п’ятнадцять діб за зрив святкування "великого жовтня". Нехай попідмітає Шаргород і його нужники…
Віра враз вискочила з-за столу, кинулася до маленького судді, стала посеред кімнати навколішки.
— Не губіть його, — закричала майже щосили. — Він хороший, тільки йому горілки пити не можна…
До свинарки кинулися жіночки. Підвели її. Повели кудись на іншу половину домівки.
Святкова урочиста вечеря, трішки зіжмакана несподіваним мордобоєм, продовжилася. Стало дещо вільніше за столом. Але тут немовби прокинулася моя сусідка зліва, ланкова Меланія. Вона пристала до мене, що це зовсім не гоже навіть не пригубити сапіжанського самогону. За ним, мовляв, гінці із Вінниці спеціально приїздять, такий він у пошані. Вона якось сама три відра того узвару гнала на весілля до обласного центру. Що ж це я за кавалер такий непутьовий, що її навіть до чарки за весь вечір не припросив. У ланкової на ґрунті оковитої, як мені здалося, почався легенький зсув услід за Мішою свинопасом, бо вона під столом почала ненароком шарити по моїх штанах дещо вище колін. Я уважно подивився на неї і тільки тепер помітив, що то була жінка у якої на верхній губі проросли вже справжні патики – чорні вуса.
«Якщо вона вусата, це, знай, не баба, — повчав колись мене старший мій товариш Вася Г., — а справжній кінь із килатими яйцями. Попадешся такій під гарячу руку, обірве тобі геть медевейцили…»(Останнє слово походить з нашого джуринсько-єврейського жаргону).
Меланія тим часом присунувшись тісно до мене і постукуючи своїм гранчаком об мій на столі, стиха, майже на вухо шепотіла:
— Давай втечемо звідси… Я тут недалечко живу. У мене в іншій кімнаті спить мати… глуха як пень… Вона нас і не почує… Пішли…
Як же ж довго і нудно мені довелося відбиватися від розпашілої ланкової. Гарячої, як розпечена піч. Нарешті вона переключилася на якогось Васю, що він сидів з нею поруч, і той, здається, клюнув. Цих двох на вечорниці згодом не стало.
Я полегшено зітхнув, і коли вже почалися другі за той вечір танці, я підійшов до вікна, взяв пляшку горілки з кукурудзяним чопиком, вийшов на двір. Там біля воріт стояли дві колгоспні підводи приготовлені для гостей на розгін. Троє їздових у брезентових балахонах, хоча дощу уже не було, грали в карти на возі. Коні мирно дрімали стоячи.
— Хлопці, - сказав я, червоніючи від своєї фамілярності дядькам-візникам. — Ось вам пляшка найсмачнішого самогону, підвезіть мене в Джурин на автостанцію. Годинку туди, годинку звідти…
Чоловіки покрутили носами.
— От якби іще одна така пляшечка опинилася перед нами, то вже б понеслися джуринським трактом, — сказав веселоокий чоловік із чубиком, що по-залихвацьки визирав у нього з-під кашкета.
Я повернувся до хати за додатковим пійлом. Аби ніхто не побачив, прихопив ще дві пляшки узвару з підвіконника. Хіба ж мені шкода чужого добра… Ще я взяв і шматок гусака, котрий апетитно затримався на столі…
Коли прийшов до їздових, вони вже опорожняли мій перший вогневий внесок. Весело гоготіли. Побачивши ще дві пляшки самогону і печеного гуся, враз весело заявили:
— А капелюха в тебе немає?
— Ні, не ношу… А навіщо?
— А ми б тебе за таку гостину двома підводами повезли б. На передній їхав би твій капелюх, а позаду ти… А хто ти такий насправді будеш, звідки у нас взявся такий щедрий?
— Кореспондент районної газети…
— Коли б раніше знав, я б тебе галопом би вже і без самогону відпровадив, — заявив один із чоловіків із батогом. — Поважаю грамотних людей…
Уперше за весь вечір мені справді було радісно і весело…
Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Про світло в хаті і чи справді за бідних платять багаті

субота, 19 листопад 2022, 9:47

Не надумані гримаси сьогодення. Напевне, тут нам таки справді повезло. Позаяк, знайшли таку в Україні місцинку (Слава Богу!), похвалюся, де нинішньої осені ще жодного живого разу не вимикалася її величність електрика. Світи скільки хочеш, куди хочеш… Т...

Що таке "великий жовтень" і як ми його святкували в Сапіжанці

понеділок, 7 листопад 2022, 18:58

55 років тому. Я - газетяр Шаргородської на Вінниччині районки.