Сестра, яку я завжди пам'ятав

Рідне коріння
Без мало шістдесят років тому в моєму рідному Джурині на Вінниччині жила-була така виняткова дівчина-красуня Світлана Ільченко. Моя близька родичка. А потім виїхала на Харківщину. Її сліди я відшукав лише тепер, після звільнення багатьох населених пунктів області від загарбників. Написав листа до її Ківшарівки, що розкинулася поблизу Куп’янська. Одначе, в цьому найбільшому селищі міського типу в України (за передвоєнними статистичними даними мешкало понад 19 тисяч осіб) поки що жоден поштовий оператор не працює на доставку кореспонденції. «Укрпошта» лише виплачує пенсії. І люди там живуть як за первісно-общинного ладу, до чого їх зрозуміло, довели «московські визволителі»: з електроенергією, водою, теплопостачанням великі проблеми. Їжу люди готують на вогнищах у дворах. Телефони практично не працюють. Часто трапляються вогневі прильоти, позаяк ворог відкотився не так і далеко….
У листі моєму вся наша родинна історія, читайте:
Мила й чарівна, пані Світлано Андріївно!
Я й не можу словами передати моїх радощів і натхнення щодо того, як часто і багато разів хотів вам, неповторна й непереквітна в моїй багатій уяві журналіста і письменника, благоліпна родичко написати цього листа, сказати про те, що я завжди упродовж життя пам’ятав вас, якою ви були у нашому подільському краю вродливицею, ні з ким незрівнянною красунею пори випускного класу Джуринської середньої школи на Вінниччині. Як кружляли над вами настирливі джмелі й шершні залицяльники. Позаяк, Світлана Ільченко, з повабного могутнього роду Зеленюків була справжньою незрівнянною грацією у нашому колишньому райцентрі. З короткою, майже хлопчачою стрижкою, на котру чомусь не відважувався ніхто з тодішніх молодих людей. Мимо вас тоді, чарівнича дівчинонько не проходив ніхто, аби здивовано не озирнутись. Ще раз достойно оцінити. Такою ви насправді була, як місцева Богиня краси і вроди. Їй-право. Все так і було, нічого не вигадав…
«Урвителька», — ніжно й потішно бурчала моя мати і розповідала, що Світлана мені насправді є близька родичка. Оскільки її бабуся і моя бабуся по материнській лінії були рідними сестрами. Моя мати Ликерія Феофанівна і її мати – Дуня, Євдокія Степанівна Зеленюк-Іщенко були двоюрідними сестрами, а ми зі Світланою, зрозуміло ж, вважалися троюрідними.
Мене все це незрівнянно радувало, бо Зеленюки була родина потужних і видних людей, красивих і розвинених фізично. А Світлана на тому буйному кущі вселюдської уваги була, як справжня казкова квітка в бурхливому розквіті сил.
Усе своє життя гордився і горджуся тим, що мої близькі родичі Зеленюки — знаменита сім'я великих людей, котра життям своїм і конкретними справами прославили наш рідний край і державу. Найстарший син мого дядька Степана — Іван, Іван Степанович Зеленюк був бригадним комісаром у знаменитого оборонця, командарма 62-ої армії з-під Сталінграда генерала Родімцева. Коли у Другій Світовій війну було звільнено від фашистської окупації Буковину, його зненацька призначили головою міськвиконкому Чернівців і водночас першим секретарем Чернівецького обкому партії. Існувала така тоді практика поєднувати ці пости для буцімто кращої керованості регіоном. Через якийсь час І.С. Зеленюка було переведено на роботу ректором Кам'янець-Подільського педагогічного інституту, нині знаменитого університету, який саме він розбудував до невпізнанності. Саме так і записано в історії вишу, яку недавно видали в місті над чарівним Смотричем.
Знаю, що цей мій відомий родич був у близьких, приятельських стосунках із Павлом Григоровичем Тичиною, коли той працював міністром народної освіти УРСР. По-справжньому дружив з колишнім головою Президії Верховної Ради УРСР Іваном Грушецьким.
Інший син діда Зеленюка — Михайло Степанович, практично все своє життя провів на Харківщині, тривалий час очолював обласний відділ народної освіти. Кажуть, що побував за час роботи в кожному освітньому закладі області, був навдивовижу уважним до запитів освітян. Цікаво, що його дружина в цей час очолювала Харківський міськВНО. І тодішня керівна партія не вбачала в цьому ніякого конфлікту інтересів. Вважалося, що обидва члени сім'ї просто чесно виконували свій професійний обов'язок… Можливо й так…
Ще один із братів — пан Василь був знаменитим танкістом, фронтовиком-орденоносцем, довго трудився механізатором у рідному колгоспі. А наймолодший із братів – Володимир Степанович усе життя вчителював у Фастові на Київщині. Разом із дружиною своєю Раїсою Іванівною. В одні і тій же школі…

Отож, четверо хлопців і двоє дівчат — Юстина та Євдокія, у роду Зеленюків були. Усі як перемиті. Показні, примітні, розважливі і авторитетні. З будь-якого гурту вирізняться пригожістю, осанкою, думками та судженнями. А головне — добротними вчинками...

Як тепер розумію, я був, напевне, малолітнім ревнивцем, бо спостерігаючи за тим, як довкруги моєї знаменитої родички з ранку до вечора польку-бабочку тупотять найдостойніші кавалери села —сам «американець», насправді уругваєць, який з батьками приїхав у Джурин на постійне помешкання з-за океану, він же Юлій Санін, напевне, найкращий спортсмен району, а ще синок голови райвиконкому Олег Журавльов, знаний дівчатолюб, а авторитетний хлопчина в рогових примітних окулярах — Костя Новосельський. Здається, ваш, пані Світлано, однокласник. Завжди злився на них і нечувано переживав за вас. Не розумів, що то все був поклик життя, у якому вам було весело і привільно.

Аби на цьому й завершити тему, так би мовити, «кавалерів», скажу, що з усіх трьох названих вище парубійків уже немає нікого в живих. Рік тому, коли у мене друком вийшла крайня книга, озаглавлена «Не проспімо, браття, волю», мені несподівано прийшов лист від Ніни Гончарук, колишньої односельчанки, навчалися ми з нею у паралельних класах. Свого часу була вона вельми примітною дівчиною в Джурині, а особливо тим, що стала першою дружиною уругвайця Юлія Саніна. Ровесниця написала, що дуже хоче мати мій роман у новелах із життя. Відсилаючи їй твір, я набрав Ніни Михайлівни телефон і ми залюбки поговорили, мабуть, із годинку, позаяк не спілкувалися до цього ніколи: було про що обмовитись...

Виявляється, мешкала вона перед нападом орків саме в Бучі під Києвом. Мала будинок у самому центрі міста. Була знана всім тим, що професійно займалася розведенням, реалізацією і розсилкою по всій Україні квітів. Старшою в її родині була спільна дочка із паном Саніним. Про Юлія взагалі будь-що відмовилася говорити, оскільки його вже не було в живих. Шкодувала за тим, що не міг він вгамувати своєї розбуялої пристрасті до спиртного, яка й звела його до могили. Олег Журавльов знаю, чомусь опинився у затрапезному селищі Погребище, що знаходиться поза Вінницею. А Костя Новосєльський був умілим педагогом, виріс до директора школи у Чортківському районі на Тернопільщині. Давно вже його не стало…

(Тут, у дужках, спробую пояснити, звідкіля у Джурині шістдесятих років минулого століття з’явилися уругвайці. Тієї пори у цій південно американській країні вкрай погіршилася ситуація. Інфляція, масове безробіття призвели до нестабільності і в країні з'явилася партизанська марксистська організація «Тупамарос» (Tupamaros), яка дестабілізувала ситуацію ще більше. В справу втрутився СРСР. І відтак, в подільський Джурин прибуло чотири чи п’ять сімей робітників, прихильників комуністичного режиму. Їх влаштували на роботу в ремонтно-механічних майстернях села, в кар’єрах. Надали сяке-таке житло з туалетами на вулиці у 30-градусний мороз. Але стикнувшись з фактично фізичною працею повсюдно, нікчемною платнею, позбавленням будь-яких прав робітників, відсутності профспілок на виробництві, «американці» тут же зажадали повернення на американський континент. І поволеньки виїхали всі, за винятком однієї сім’ї — Саніних. Глава родини яких був фанатично відданим комуністичному режиму. За це йому було надано житло у Жмеринці…)

Так ось ви із тими хлопчаками повсякчас і у всьому були на короткій нозі. А ось у мій бік від вас, хоч я і близький родич, не було жодного погляду, жодного слова уваги. Начебто ми і не знайомі. Геть чужі. А як же ж мені тоді кортіло перед друзями-пастушками похвалитися, що найперша красуня Джурина, сама Богиня вроди Світлана Ільченко, то моя близька-близька родичка. Але як же ж я то міг довести подібне їм? Якщо з вашого боку до мене не було найменшої уваги…
Як те не важко тепер пояснити, причиною насамперед була чимала вікова різниця. Ви, пані Світлано, якщо не помиляюся, 1946 року народження. Я ж на світ Божий з’явився в останній день осені, себто, 30 листопада 1949 року. На додачу до цього мій батько пішов до сільської ради і записав мене уродженцем… 25 січня 1950 року.
Коли я згодом підріс, запитував у батька, навіщо він так учинив. Той пояснював, що на війні він служив санінструктором і членом похоронної команди роти автоматників і на власні очі бачив, як практично щоденно стикаються із смертями молоді фронтовики. Спостеріг, що найбільше на полі бою гине саме зелених, безвусих хлопчаків – гарячих, відчайдушних, які мало думають про те, щоб уберегтися, залишитися живими.
Тому він прийняв таке кардинальне рішення для себе: якщо народиться в нього син — записати його значно пізніше, себто, молодшим. Нехай, мовляв, нагуляє побільше життєвих навиків та кибети в голові перед тим, як піти на службу в армію. А зробити це виявилося доволі просто, оскільки народився я дома, під наглядом бабки-повитухи. Ніде моя з’ява на світ не фіксувалася. Мати моя завжди панічно боялася лікарні. Тому до пологового будинку не ходила. Вона завжди казала: «Якби мені дали укол, я б, мабуть, тут же би й померла». Хоча і без допомоги лікарів прожила, слава Богу, ледве не 87 літ…

Не знаю, друзі, мої читачі, як вам подібне пояснення, така екзотична риторика, але я точно пам’ятаю, що моя мати не раз казала, що замолоду батько найбільшу дружбу водив з Андрієм Ільченком – зятем Зеленюків, і кожна пляшка випитого самогону у них була на двох. Але опублікувавши перший варіант розповіді про Світлану Андріївну, я отримую листа від її дочки Тетяни Михайлівни Ієвлєвої з Полтави. За шість місяців до початку російсько-української війни у неї народжується донька. Її чоловік, харківський хірург, котрий ні на добу не покидає свого поста в операційній вивозить милу дружину й любу доньку до сусіднього обласного центру, позаяк ворог другу українську столицю постійно немилосердно бомбить і обстрілює ракетами. Ось вона й пише мені: «Ви розповідаєте про ваш день народження. В мами теж смішна ситуація з уродинами. Вона з’явилася на світ 14.11.1946 року, а бабуня її записала 07.01.1947 року. Ми весь час святкуємо її два дня народження і сміючись кажемо, що мама в нас везунчик))»

Отож, коли вам, дорога моя родичко-красуне, було незрівнянних 17 літ, і рахувалися ви вже випускницею школи, то мені заледве виповнювалося 13-14-ть… Якими у нас могли тоді бути спільні інтереси? Тому без супроводу матері я ніколи не приходив на ваше обійстя, хіба що зумисне пошлють мене з дому щось віднести-принести до Зеленюків. А враз там будете ви, мила пані? Про що говорити? Невже, запрошувати вас у гості на мою Причепилівку за три кілометри від вас, від центру села, у вічну багнюку? А як я тоді виглядав? Так, як усі джуринські підлітки: кирзові чоботи, зелена фуфайка, шапка-вушанка із куцохвостого кроля. Такого по-щегольськи франтуватого зовнішнього вигляду дотримувалися дрес-коду парубчаки, випускники сільської школи кінця шістдесятих років минулого століття на Поділлі.


Поміж білокорих гіллястих берізок шукаю благодатної втіхи після бурхливих тисячокілометрових журналістських шляхів-доріг. Так долею судилося...

Коли ви вже поїхали з Джурина, а я перейшов до десятого класу, ми якось із ненькою подалися до дядька Степана Зеленюка, вашого дідуся. Знайшли його в парку біля стадіону: косив там траву. Ось мати моя й каже йому, що син ось уже закінчує школу, хотіла б попросити допомоги, аби прилаштувати його десь на навчання. Дід і запитує мене: «А як ти навчаєшся, які в тебе оцінки у табелі?»
Відповідаю, що успіхи в мене гарні. Всі предмети оцінюються на «відмінно», маю лише три «четвірки» — з французької мови, малювання і співів… Що від школи їздив на районні олімпіаду з математики і з фізики. Заслужив там найвищі бали. Мав їхати на обласну олімпіаду від району, але в селі Печора на річці Південний Буг весняна вода знесла міст і дістатися Вінниці у день олімпіади не було змоги…
— О, —пригадую, каже весело дядько Степан, заточуючи косу, — так у тебе справи «гут»… Сьогодні ж увечері напишу листа Іванові про тебе. Нехай припасає тобі місце в своєму інституті. Готуйся, будеш навчатися у Кам’янці-Подільському…
Не судилося мені стати педагогом: дуже дочасно не стало Івана Степановича. Застудився на полюванні і помер зовсім молодим…
Тому я подався на факультет журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. Працював у найпопулярнішій тих часів газеті «Сільські вісті». Неодноразово бував у відрядженях і на Харківщині. У Михайла Сайчука (всі його в Джурині називають Зеленюком, сказати б, по його матері), це син вашої давно покійної тітки Юстини, він багато років мешкав на Причепилівці, практично через річку від моєї матері і завжди здійснював своєрідне шефство зі своєю дружиною Надією над нашою бабусею. Я завжди просив його: знайди адресу, може, бодай телефон Світлани Ільченко. Я буду на Харківщині, спробую розшукати її. Дуже хочу зустрітися, поспілкуватися…
Михайло Васильович весело посміхався:
— От Свєта, правда ж, скажи, була крута дєвка, одна така красуня на весь Джурин? Усі женихи за нею вмирали… А вона на них і уваги не звертала. Ду-уже горда, церемонна була…
Потім пан Михайло нарешті «врубався» в моє конкретне прохання і тут же казав:
— Що там її шукати… Приїдь у Куп’янськ і тобі, такому відомому журналісту зі столиці, її одразу знайдуть…
Я справді бував у доброму десятку районів вашої області, а до Куп’янська не доїхав. Шкодую…
Більше того, 1995 чи 1996 року я заприятелював із головою Харківської обласної державної адміністрації Олександром Масельським. Якось він було заїхав до мене в редакцію у справах. Ми виношували здійснити один спільний видавничий проект. Сиділи, розмовляли і враз згадав я про свою родичку, про котру нічого не знав уже дано, бо з роду Зеленюків у Джурині нікого не залишилося. Кажу про це О.С. Масельському. Він відповідає: «Давай, приїзди. Знайдемо її, якщо вона мешкає в нашій області, разом поїдемо в гості…»
На жаль, не вийшло. На 59-му році життя О.С. Масельський раптово помер.
Тим часом, 25 вересня 1991 року моя доля зробила крутий кульбіт. Журналісти головної газети України «Правда України» обрали мене головним редактором видання. «За» проголосували 66, «проти» - троє. На десять років моє життя змінилося круто. Здав я це ярмо аж 2000 року.

Десять років на робочому посту головного редактора центральної газети України - 1991-2000 роки
Мені вдалося досить швидко газету «Правда України», колишній, сказати б, зашорений бойовий листок ЦК КПУ перетворити на справжнє незалежне демократичне видання. З боєм, але свідомо й успішно переоформив його з затятого і зубатого російськомовного ортодокса на кмітливу та розважливу двомовну газету, яка для багатьох стала справжньою порадницею дома і на роботі, в житті. До неї нарешті вельми поважливо почали ставитися і читачі західних областей України, передплачувати видання. За мого редакторства ПУ вийшла на рекордний в Україні тираж понад 700 000 примірників. Такого показника в умовах незалежності не добивався, і, вже ясно, що ніколи не доможеться жоден журналістський колектив. Для мене ж особисто тут було важливо інше. Я особисто займався не лише редагуванням номерів, але й добуванням коштів, фінансуванням газети. І ось за неповних десять років роботи головним редактором я придбав для журналістів газети десять (!) квартир.
Це було неправильно. Бо ніде в світі, за умов капіталістичного розвитку суспільства редакція не забезпечує журналіста житлом. Але я все не міг позбутися вродженої «родимої плями» соціалізму в своїй душі. Ну, виховувався в товаристві, де частина благ було безкоштовною. І даремне, бо ніхто потім з цих дев’яти колег, що отримали від мене ключі щастя (десятим був я), не сказали мені навіть «Дякую!» Люди забудькуваті і доволі невдячні істоти… Хочете перевірити – проведіть дорогий благодійний експеримент…

Відома мені вельми досадна історія вашого, пані Світлано, молодшого брата Сергія. Я реально його й не знав, позаяк із шістнадцяти літ, по закінченню школи, вклинився у практичну газетярську роботу: завжди був у дорозі, в пошуках нових цікавих історій життя. А Сергій Ільченко тоді був іще малолітнім школярем. Потім почув, що він уже геть дорослий, набув унікального фаху — лікаря реабілітаційної медицини. Що він доктор футбольної команди «Металіст» Харків. Саме того унікально складу її, який усіх громив під орудою диво тренера Мирона Маркевича. Оригінальна й цікава у нього була робота…

Одного разу ми навіть домовлялися зустрітися на футбольному матчі у столиці України. Одначе, не склалося. Мене зненацька покликали справи в дорогу за кордон. А іншого випадку на стрічу Бог не виділив нам на землі.

Знаю, що перша сім’я у Сергія розпалася через те, що не було потомства, а він яскравий життєлюб понад усе прагнув продовження роду. Це для нього було суттю життя. І коли в другому шлюбі з’явилася донька, то про неї, як вона зростає, знали всі його знайомі і друзі. Навіть важко собі уявити, в що для красеня Ільченка перетворилася доба, коли у нього в автомобільній катастрофі зненацька загинули і дружина, і донька. Його, сказати б, житіє і надія. Сергій зотлів з розпуки. Що ти іноді робиш з людьми, доле-злодійко?

У мене ж вийшло так, що журналістикою я займався у перших своїх п’ятдесят років — до кінця минулого століття. Добився там усіх мислимих професійних вершин, очоливши зрештою головну газету держави. Ще двічі — 1992 та 1996 років моя кандидатура номінувалася на пост Міністра інформації. Не пропустили радикали. Мовляв, як це ЗМІ нової держави керуватиме редактор, котрий прийшов з російськомовного видання, хоча я все своє життя є глибоко українська, україномовна людина. Але Л. Кравчук і Л. Кучма прислухались до тих брехливих голосів. Відтак, у нинішньому столітті я пишу книги, став членом Національної спілки письменників України.
Тепер моє хобі — створення читабельних і задушевних книг. Ось уже надбав їх аж десять штук. Справжня авторська бібліотека! Якось пришлю чи передам і вам дещо з найцікавішого, Світлано Андріївно,. Бо там і справді є багато цікавого з джуринського життя, розповідей про людей, котрих ви, мабуть, знали чи знаєте.
А це вже про події нинішнього жовтня-2022.
Цими днями лунає у мене телефонний дзвінок. Обізвався мій найближчий приятель — Анатолій Іванович Салюк із Боярки, що під Києвом. Ви точно знали його батьків. Глава роду — Іван Іванович працював директором Джуринської восьмирічної школи, до котрої, можливо, й ходили ви колись. А мати його читала біологію в середній школі — Віра Степанівна.
Пан Анатолій — мікробіолог. Все життя на одній і тій же кафедрі Київського університету харчових технологій читає лекції студентам. І по нині цю роботу покинути не може. Дослужився до професора… Ми з ним ровесники, колись навчалися у паралельних класах у Джурині. Ось він і каже, мовляв, зараз передам слухавку одному нашому спільному знайомому, заїхав до нього в гості. Цікаво, чи ти пізнаєш його по голосу?
Розмовляємо з невідомим мені чоловіком. Він майже одразу каже, що мій голос пізнав, а я ось навіть гадки не маю, хто це може бути. Тут я його запитую, коли ми з ним востаннє розмовляли. Він відповідає: «напевне, тоді, коли нам було по літ … вісімнадцять…»
Ого! Хіба ж можна стільки пам’ятати голос людини?
Я здаюся: явно не вгадаю. І мій візаві представляється:
— Я колишній найближчий сусіда з дитинства пана Салюка. Я – Павло Новосєльський. Толя – 1949 року народження, а я – 1948-го. Ми ж і з тобою колись також приятелювали…
— А твій старший брат Костя Новосєльський? -- заявляю я був високий хлопчина в окулярах.
— Саме так, — відповідає Павло.
І тут я враз запитую нового співбесідника:
— А де ж ти мешкаєш, що я ніколи про тебе нічого не чув?
— У Куп’янську Харківської області, — відповідає. – Закінчив Соснівське ПТУ, що поблизу Шаргорода, Харківський механічний технікум, маю кілька курсів Київського політехнічного інституту, але потрапив-примостився на Куп'янський машинобудівний завод, що був своєрідною копію джуринського. Оскільки саме ці два підприємства колись виготовляли обладнання для 192 цукрових заводів України. Працював я начальником дільниці… Нині в Києві мешкаю у родичів з сім’єю, втік від орків… Вони ж там було у нас окупували край...
— Павле Юліановичу! -- кажу йому. – Ти от скажи мені, будь ласка. Ти виріс у Джурині, ще й на рік навіть старший за мене. Хто на твій чоловічий погляд в нашому селі був найкращою дівчиною тієї пори шістдесятих років? Такою, за якою б всихали всі хлопці нашого населеного пункту… Ми часто тепер із паном Салюком про таке говоримо, бо що ж залишається робити підстаркуватим пенсіонерам?
Він подумав хвильку-другу і відповідає:
— Звичайно, Свєта Ільченко…
Чесно кажучи, я й не підозрював, що відповідь буде саме такою. Їй-Богу. Так вийшло. Але це правда. І це було вельми приємно для мене. Як і повідомити вам цю обставину, мила пані зараз…
Значить я не помилявся. Павло Юліанович розповідає, що в Світлану був до безтями закоханий його старший брат Костянтин, котрий із нею навчався в одному класі, а потім і він — Павло… Ось так, пані колишня джуринська серцеїдко…
— Розумієш, каже Новосєльський мені у слухавку. – Тоді якраз вийшов на кіноекрани нашої імперії знаменитий кінофільм «Кавказька полонянка». А там головну роль грала незрівнянна красуня Наталя Варлєй. Але скажу, що наша Світлана Ільченко була ще краща, виразніша, достойніша. Значно привабливіша. Це точно… Гарантую…
— І що ж ти ніколи не зустрів цю достойницю у Куп’янську, де вона також мешкає…
Павло Юліанович здивувався, знітився, хвильку поміркував і відповідає: якби, мовляв, пані Світлана жила в Куп’янську, він неодмінно б її зустрів за стільки часу. Бодай раз, а хоч би випадково зустрілися... Можливо, була його версія, вона проживає в сусідньому з Куп’янськом крупному населеному пункті – найбільшому селищі міського типу України — Ківшарівці. Бо це селище величезне як Мехіко... Таке, мовляв, допускає. А згодом каже: «Якщо даєш таке завдання, знайду її в Ківшарівці. Тим паче, якщо вона твоя така близька родичка… Поїду додому і привіти завезу. Разом із твоїми книгами…»
— Павле, — вже майже кричу односельчанину: — Книги обов’язково завезеш, як повернешся із Києва, з вимушеного переселення…
Сам же з нетерпінням очікую не відкриття роботи пошти, щоб відправити в Ківшарівку паперового листа. Чекаю на те, щоб сказати родичці:
— Здрастуйте мила і чарівна пані Світлано! Сестрице моя непереквітна. Я з Джурина… Пам'ятаєш?

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Про світло в хаті і чи справді за бідних платять багаті

субота, 19 листопад 2022, 9:47

Не надумані гримаси сьогодення. Напевне, тут нам таки справді повезло. Позаяк, знайшли таку в Україні місцинку (Слава Богу!), похвалюся, де нинішньої осені ще жодного живого разу не вимикалася її величність електрика. Світи скільки хочеш, куди хочеш… Т...

Що таке "великий жовтень" і як ми його святкували в Сапіжанці

понеділок, 7 листопад 2022, 18:58

55 років тому. Я - газетяр Шаргородської на Вінниччині районки.