Рейсом із RABATA - 7

Мій цифровий код рахунку ПриватБанку виглядає так: 4149 6293 8879 0933

Читайте продовження роману:

Як можна було зрозуміти потім, після завершення зустрічі в Леляках, два румунських майори, щирі й випробувані друзі ще з шкільної парти, випускники одного й того ж військового училища Королівської армії Румунії, домовились зустрітись в селі під Жмеринкою в недільний полудень середини літа 1942 року. Служити їм випало неподалік один від одного керівниками сигуранци — окупаційної спецслужби Бухаресту в українських окупаційних анклавах. Марчелло вирішив похвалитися тим, що віднайшов у придністрянській глибинці. Чарівною, апетитною молодичкою-вдовичкою з агатовими блискучими очима, що були схожі на загадкові вишні в росі. З високими, замало не під бороду тугими і пружними грудьми. З талією під легенький шнурочок, що аж перехоплює дух у багатих пишною уявою чоловіків. Із точеними, немовби для параду красунь заготовлених філігранних ніжок. Із дрібними, запоморочливими кучериками, що розсипаються по подушці — ой же ж, як це бісибатькаказни–як загадково й оригінально виглядає. А ще як обзирне скоса така військова, окупаційна знахідка, то, здається, проймає на півтори-п’ятниці в душу за одну сьогоднішню каденцію, серце від того стрункого і відважного офіцера ховається аж до п’яток. Начебто натерли вояку щойно мила на голову, чи поклали зненацька майору перцю до носа, сипонули жару за халяву…

І, уявіть собі, виходить на подвір’я гарного, ошатного будинку в Леляках інший майор — Мирчо. Підіймає очі до небес, оглядає, як там сонце, обіймає поглядом лазурове безмежжя, що там буде далі з погодою? Опускає очі додолу, і… упирається в капот вогнистого легковика. О, яка радість, яка удача! Це ж ти, друже, Марчелло!? Як завжди педантичний, вельми пунктуальний — до неможливого. А поруч з тобою справжня вродливиця, ідеальна грація. Не дарма ж кажуть, що в українців найкращі жінки, справжні богині вроди. І добре, що вони не цураються рук великих завойовників з-за Дунаю. Це вельми важливо, вважає di (пан— румунською) майор.

А тут відчиняються двері легковика і спершу з’являються, як на замовлення найкращим майстром виточені оригінальні і прегарні ніжки. З сидіння підіймається, як ще одне сонце сходить над селом, чарівна жінка, як тихе літо, привабна, чарівна до чортиків, наче з городнього маку щойно вийшла. Казкова, хоч за раму її клади…

Чоловіки обнялися посеред подвір’я. Мирча на мить із поваги пригорнув подругу товариша. Те, що, сказати б, дозволяє дипломатичний етикет. Тут з’явився і хазяїн домівки Яким Донатович Гребенюк. Старий вояка. 1916 року він несподівано потрапив з підрозділом російської імперської армії на Румунський фронт, який підсилив Антанту. Вже тоді на війні він служив медиком, бо трохи раніше пішов навчатися на фельдшерські курси. Фактично весь час проводив у шпиталі. Брав участь у міжнародних акціях Червоного Хреста. Там і оволодів румунською мовою.

З мовами у нього взагалі ніколи не було проблем. Вільно спілкувався цілим перевеслом кавказьких говірок, бо в тих краях на білий світ знайшовся і провів дитинство в тих краях. Коли через двадцять з лишком років на Поділлі, завдяки німецькій агресії, виникла румунська королівська територія, став у пригоді новій владі Трансністрії, бо вже тривалий час мешкав тут, у Надбужжі. Його мову не можна було відрізнити ні від говору подолянина, ні від гутірки гуцула. Він виконував дрібні доручення сигуранци з встановлення контактів із місцевим населенням. Однією з ліній будучи корінним українцем Гребенюком, чим Яким Донатович надзвичайно гордився, цим і завоював незаперечний авторитет у громадян, як відомий у краї мольфар — його хобі було — ворожити на картах. Читати долю по долоні та очах. Цим, як не дивно, захоплювався і заступник голови Жмеринської контррозвідки окупаційної влади майор Мирча Барбулеску. Ось він і запропонував своєму бухарестському товаришу, котрий служив неподалік, у Рекечинцях, якось приїхати на ворожіння до мольфара Гребенюка, разом із своєю пасією. Котрою той якраз похвалився, як дорогою знахідкою у цих українських краях. Так вони всі несподівано посеред літа і зустрілися у Леляках, у господі колишнього солдата Румунського фронту, який чудово володів мовою окупантів…

Ах, укралася неточність. Окрім усіх названих персон була ще одна примітна особа — рідна сестра мага і віщуна — Манана Донатівна. Вона якось непомітно завітала до головної гостьової зали, пройшла поза спинами чоловіків і злегка торкнулася плеча Теклі: мовляв, нумо, вийдемо. І пішла попереду…

За хвилину-другу жінки опинилися в кімнаті з круглими стінами, завішаними образами. Під кількома із них горіли свічки. В одному місці світилася лампадка…

Підвівши очі догори, Текля аж здригнулася від несподіванки. З півкулі стелі за нею уважно спостерігали Бог-отець і Діва Марія. Але їй здалося, що вони були зображені в чорному піковому інтересі — занадто чорні. Бог-отець походив на пікового короля, а Діва Марія на пікову даму. ’’А чи не краще було б зобразити їх в червоному, бубновому інтересі?» — подумалося Теклі. Чула вона десь, що червовий інтерес несе з собою надію, здійснення планів, приємних побажань. Навіщо ж так чорнити життя?

—А ну, покажіть мені, будь ласка, свою ліву долоню. — звернулася до гості українською, грубуватим чоловічим голосом брюнетка Манана. Довго і прискіпливо розглядала її. Нарешті обізвалася:

—Яким Донатович жінкам нічого не каже з того, що бачить і зчитує з руки. Він тут цілком покладається на мене. Так що нині він займатиметься виключно вашим другом. А я вам скажу, що ді Марчелло весь захоплений, упокорений вами. Ви над ним владарюєте повністю. І знайте, що він завжди все зробить, як ви його попросите, навіть, можливо, накажете. Ви над ним і вища, і проворніша. Навіть хитріша. Він начебто й залізний чоловік, мудрий воїн, непереможний, а перед вами — ванька-встанька. Ви сильніша за його натура. Вольова і настирлива. Але поміж вами є ще третя людина, яка намагається з усіх сил вам… шкодити.

—Ні, здається мені, що немає на світі такої персони, — зніяковіло усміхаючись заперечливо хитала головою Текля. — Я такої особи не знаю. Можливо, мій син? Але він школяр. Він вихований і дії старших публічно не обговорює.

—А ну ще раз дайте мені вашу благородну ліву долоню, — Манана Донатівна уважно й прискіпливо вивчала її ще раз. Заглядала в очі Теклі, молилася на образи. Розкидала карти на столику в чудовому багатому і м’якому покривалі. Текля й собі задивилася на ікони, що наче по колу висіли на стінках, і гейби тільки тепер помітила, що й решта святих на іконах чимсь схожі на тих, котрі зображені на картах, котрими ворожать у цьому домі, і цигани, і молдовани на ринках. Та й, напевне, котрими і Яким Донатович зчитує долю Марчелло-Марселя.

—Ні, ні, чарівна dna (пані — румунською), я не помилилася. Цей чоловік чомусь постійно уважно слідкує за вами і буде цим уперто займатись аж до своєї останньої хвилини…

—У мене був чоловік, але він загинув на фронті у перші години війни, про це я бігме навіть отримала офіційну похоронку…

—Можливо, він так пильно оберігає вас із того світу, — висловила своє припущення сестра мольфара. А через хвильку передала уточнення:

— Але це далебі жива людина. Вона нині здраствує…

—А таке може бути?

—У нашому житті все може бути…

По якійсь паузі, напевне ж, ворожбита грузинка сказала розхвильованій Теклі:

—Одне, що вам чітко і однозначно скажу: щастя у вас із румунським офіцером не очікуватиметься. Ви, так би мовити, ягоди від різних польових культур. Більше того, я би порадила вам, незважаючи на його привабливість і авторитет, подалі триматися від di майора. Поки що ніхто не знає, чий чобіт більше муляє, але у вас на долонях не вказано із ним жодного спільного шляху. Навпаки, є серйозні попередження про можливі горе й нещастя від гуртової діяльності. Моя вам жіноча порада: будьте благорозумною і одійдіть від нього подалі. Навіть над силу. Хоча, по-правді кажучи, це ваша і лише ваша особиста справа. Як і його також…

Гречний господар Яким Донатович припрошав гостей до столу.

—Призволяйтеся, панове, всім, чим Бог послав.

—О. яка радість: справжній домашній індик, — розміщаючись за столом, пробасив майор Мирчо Барбулеску.

—Із дитинства знаю, — заявив у такт колезі Марчелло, — що насправді це найгірше, коли з’являється індик на обідньому столі: одного мало, а двох не з’їси…

Поки обідали, якось мимоволі розмова за столом вигулькнула на поріг стосунків Румунії та України в історичній площині. Марчелло заявив, що у наших народів є спільний корінь — так звана територія Добруджа. Дорогоцінне намисто в самому Придунайї. В Україні її ще називають Задунав’ям. Позаяк, воно й справді з українського боку виглядає, як за Дунаєм.

—То є спільна історична територія турків, болгар і румунів в Європі. До того ж там знаходиться і невеличкий український простір, — розповідав начальник сигуранци із Рекечинців. — Та ваша толока, — звертаючись до господаря-мольфара, казав, — обмежується лише одним українським селом із назвою Верхній Дунавець, та, здається, шістьма фактично безлюдними островами, заселеними здебільшого численним перелітним птаством. Усе це розташовано в самій дельті Дунаю. Але село, до прикладу, має значне історичне значення. Українці його називають останньою столицею Задунайської Січі. Мої тут знання доволі обмежені, — сказав румунський майор, — але як я розумію, що після розгрому Катериною другою Запорізькою Січі, запорозькі козаки перейшли через Дунай і стали підданими Туреччини, заснували Задунайську Січ.

Ви, напевне, можете мене запитати, а звідкіля я це все так гарно знаю, — заявив Марсель. — Та просто моя мати Марія, яка уже покійна два роки, якраз була родом із цієї знаменитої Добруджі. Мій дід Костянтин, як ви кажете — Кость, до останнього свого дня мешкав саме у Верхньому Дунавці, і там похоронений. Мав у селі гарний будинок і добротну садибу. Чи збереглося це все? Думаю, що так. Просто мати свого часу продала все обійстя одному славному жителю Бухареста, котрий захотів на Добруджі, за 239 кілометрів від столиці, мати там літню дачу. Щоб було зрозуміло все до кінця, дід насправді був чистокровним румуном. Але народився і виріс серед українців. І завжди казав, що його найбільше вражав дух козацької вольниці, який тут зберігся. Козаки свято пам'ятали свій рід, свою мову, свої пісні. І …свою історію, яка знайшла відображення у піснях : "Зруйнували Запорожжя, забрали клейноди, наробили козаченькам великі скорботи. Ось тому вони переселилися за Дунай, щоб зберегти свій вічний дук вольниці" зробив висновок Марчелло.

Коли іноді траплялося в родинному застіллі діда в чомусь розпікали, — казав Марсель, — він спересердя перевертав догори дном свого келиха і казав: ''Краще всього не чіпайте мене більше, бо зараз проголошу себе українцем, оскільки я серед них життя своє провів, перейду на їхню мову і тоді будете знати. Я навіть двічі бував у Києві, ночував на Батиєвій горі і на Подолі. Так що помовчіть усі…''

Тут у розмову включився жмеринський dі майор Мирча.

—Ми одного разу разом із Марчелло їздили да дві доби до його діда в Добруджу. Які ж там чудові, просто таки казкові краєвиди. Найяскравіше запам’яталися відвідини на човнах островів Майкан і Лімба.

—Майкан це українська назва, — уточнив Марчелло, — румунська — Бабина…

—Але там справжнє море розлите різноманітних і різноколірних птахів. Боже мій, того видовища не забуду ніколи. Там істинне царство крилатих літунів. Якби не відганяв, то, здається, сідали б на вуха і брови, на носа… Земна казка…

—Ого, — щиро розсміялася Текля. — так незабаром може виявитись, що ми всі рідня…

—Ви ж, можливо, знаєте таку українську пісню, — продовжив румун Марчелло, звертаючись до господаря обійстя у Леляках:

Як приїхав за Дунай,

Як прийшов до хати,

Стара баба, старий дід,

Ще й дівка кирпата.

—Звичайно ж, — бурхливо відгукнувся провидець. — Що за українець, котрий не співає її? Там ще є й такі слова:

Як прийшов я в хату,

Дали мені сісти,

Поставили бараболі,

Не лупленої їсти.

—А найкраще, мабуть, тут, — подала голос Текля з-за столу ще одним жартівливим куплетом:

А я тії бараболі,

По столі качаю,

На полиці паляниці,

Я до них моргаю.

—На кожному нашому родинному святі дід Кость із українського Добруджа мав заспівати цю забавну і колоритну вашу національну пісню, — казав червонопогонний майор із добродушними синіми очима. — Ми, малеча, особливо чекали тих куплетів, де йшлося про те, як співак розповідає, що діждавшись ночі, він… як там мовиться, підкажіть, а то я, грішним чином призабув?

Текля включилася на поміч офіцеру і забавно продекламувала:

Погасили каганець,

Полягали спати,

Я за тії паляниці,

Та й давай тікати.

—Ось тут було найцікавіше, — похопився всміхнений Марсель. — Малишня напружувалась і починала співати разом із дідом, який до того, закрутивши свого немовби козацького вуса, умовно поправивши при боці свою шаблю, завзято басив:

Не попав у двері я,

А в стовп головою,

Отаке то приключилось,

Лишенько зі мною.

Як тікав я через тин,

Через перелази,

Били мене ціпом, ціпом,

аж чотири рази.

—Ого, — вирвалося у Теклі. — Ви так вправно, майже без найменшого акценту продекламували ці два куплети…

—Мабуть, тому, що проспівав їх за своє життя не один десяток разів. Тим паче, що дід завжди стверджував, що ця українська народна пісня запорізькими козаками була створена у вісімнадцятому столітті саме в його дворі, під старою грушою. А грушу ту знала вся наша рідня і десятиліттями пригощалася її плодами. ..

—А який чудовий приспів у цієї козацької пісні, — виголосила Текля:

А я все дивлюся, |

Де моя Маруся, |

А я все дивлюся, |

Де ж ти моя Маруся.

—Давайте ж не забувати, що матір мою звали саме Марією, — заявив Марчелло. — І, напевне ж, не спроста. А коли дідусь співав за столом, мати підводилася і до кожного приспіву, а їх у пісні сім чи навіть вісім, дуже гарно, на всі боки, з уклонами до гостей, танцювала. Батько тому виразно аплодував і все це виглядало вельми виразно і захоплююче. Мама Марія завжди казала, що найкращі люди на землі, найбільш виховані, порядні, добродушні — українці. Серед яких вона виросла. І користувалася їхньою мовою, співала їхні пісні…

Слухаючи все це, Текля подумала: ’’Що ж ти за син її такий, коли прийшов на землю українців з армією загарбників?’’ Від цієї думки її аж струсонуло. Вона оглянулася. Ніхто на неї не звертав уваги, окрім старого мольфара. Яким Донатович уважно дивився на неї. У самі зіниці. Вдовиця подумала, що він, либонь, уміє читати чужі думки. ’’Ну й що, нехай розгадує мої помисли. Це біль мого народу. Якщо він і справді хоч на половину українець, то повинен усе зрозуміти’’.

Було помітно, що в обох гостей після зустрічі з віщунами геть зіпсувався настрій, якщо не сказати — споганіло їм на душах. Далебі. Завжди усміхнений Марчелло не відривав очей від свого столового прибору, наче мав щось там цікаве прочитати. Текля силувано утримувала на обличчі милу й казкову усмішку і тому й далі друзям майора здавалося, що в того не просто крадена подруга з числа приручених полонянок, а розкішна, чарівна українська ніч у ясирі. Хоча на серці у вдовиці творився суцільний жах. У голові поселився страх після дивних слів ворожбитки. І хоч Текля, як цілком врівноважена і богобоязна людина розуміла, що це в крайньому випадку можуть бути лише якісь там припущення, і ні в якому випадку не чийсь там остаточний, вирішальний присуд. Але, принаймні, до цього триклятого ворожіння на душі не було так гейби пакосно. Якщо не мовити: мерзенно.

Скоса глянувши на похнюпленого Марселя за столом, благодушна Текля аж ніби пройнялася його пригніченим станом. Той виглядав на зім’ялу яєшню. З серйозно пом’ятою пикою. Наче хто пригостив його смачним тришиєм, дав тут таки ласої шкварки-припарки. Полоскотав ребра. Як мудра жінка зрозуміла ситуацію так, ніби все знаючий мольфар, поки жінки були в іншій кімнаті, виклав майору правду про ідіотську загарбницю Румунію, котра відверто стала прислужницею гітлеризму в Другій світовій війні і за його прогнозами вже незабаром опиниться біля розбитого корита. Бо вже навіть у повітрі відчувається, що і в неї, і у великого рейху в цій битві все пішло «не в two step». ’’Я ж не повірю, — промелькнула у вдовиці думка, — що це якось може бути пов’язано з поганими пророцтвами за стінкою мені. Ми ж зовсім різні люди і разом тут просто випадково. У нас же немає нічого спільного.’’

Ситуацію кинувся рятувати друг Марчелло — di Мирча. Він наповнив усім келихи гарним оксамитовим молдавським вином із вишневими та кавовими нотками. Яке й сам замовив, бо вибір напоїв у господаря був далебі шикарний.

— Коли ми з моїм вірним другом навчалися у військовому училищі, — ламаною російською почав майор, — то найбільше мріяли про те, щоб дослужитися до самостійної роботи. Очолювати бойові підрозділи. І от дожилися: він di начальник в Рекечинцях, я гейби владарюю у всій Жмеринці і районі. Ви, мабуть, запитаєте мене: а серце, душа що нині кажуть? Чи багато там радощів від того, що ми стали великою королівською Румунією на багатьох нових територіях. Я відповім на це румунською приказкою і, сподіваюся, що ви ж не напишете на мене донос у німецьке гестапо. Бо наша національна примовка звучить так: ’’Воно б добре, та нікуди не годиться’’. Бо життя в ролі загарбника склалося подібно до того, як у старого румуна, котрий заходився змайструвати фаетона. Теше день, теше два. Глянь, а вийшло — ні тарантас, ні дишло…

Після цих слів Мирча — блись, ковть, і спорожнив свій келих.

Яким Донатович, щоб бодай якось зняти з порядку денного певну напруженість і навіть розгубленість дорогих гостей, тут же запропонував гарний тост за успіхи добрих людей. А тоді враз заявив, звертаючись до своїх клієнтів. Мовляв, маю честь вас, пані Текле і пане Марселю запросити під завісу нинішнього року обов’язково ще раз побувати в Леляках. Тоді, коли до їхньої господи завітають неймовірно високі і рідкісні гості — прославлений танцюрист сучасності, співак, композитор Петро Костянтинович Лещенко і його чарівна дружина-балерина. Хтось, десь за кулісами цієї кімнати саме цієї миті на патефон поставив платівку, і всі почули слова знаменитої пісні ’’Чубчик’’ великого Маестро.

Чубчик, чубчик, чубчик кучерявий

Розвівайся, чубчик за вітром;

Раніше, чубчик, я тебе любила,

А тепер забути ось не можу.

Бувало, шапку закинеш на потилицю

Підеш гуляти ти вдень чи ввечері,

А з-під шапки чубчик так і в'ється,

Ех, так і в'ється, в'ється за вітром.

А що б у Сибірі — Сибіру не боюся,

Адже Сибір теж російська земля.

Так вийся ж, вийся, чубчик кучерявий,

Розвівайся, чубчик за вітром.

За ’’Чубчиком’’ десь за стінкою зазвучав знаменитий український ‘’Комарик’’ — ''Ой, що ж то за шум учинився, що комарик оженився…'' , ''Карії очі''.

—Ви ж розкажіть, будь ласка, дорогий наш пане-хазяїне, що вас зв’язує з Петром Лещенком і як ви з ним життєво пов’язалися, — м’яко втрутився в розмову перший заступник шефа Жмеринської сигуранци.

—О, це ціла історія, — заявив відомий мольфар. Ми познайомились в окопах Першої світової війни. Служили разом в сьомому Донському козачому полку, потім поспіль закінчили школу прапорщиків. А якось нещодавно читаю бухарестську вечірню газету, яку тепер передплачую, і дізнаюся, що мій колишній друг восени 1942 року гастролюватиме в Трансністрії. На моє щастя у видані ще й було вказано театральний заклад, де він працює. Довелося негайно сісти за листа. А за три тижні я вже й отримав відповідь. Написала мені його дружина Жені Закітт, що з виїздом Петро Костянтинович трохи затримується, позаяк, щось там робив у саду і пошкодив руку. А тому і сам відповісти не може. Але дуже добре мене пам’ятає, шле гарячі вітання. Чекає нашої зустрічі у Леляках, куди я його, звичайно ж, запросив…

Мольфар ще раз піднявся з-за столу і з ніжними поклонами почергово до Теклі і Марселя запросив їх на вечерю за участі великого митця. Заявивши при цьому, що про точну дату буде повідомлено додатково.