Подаю, милі пані й панове, чергову порцію свіжого чтива із мого нового роману ’’Квітами до тебе проросту’’. Щоб ви, що називається, взяли на зуба, що тут та до чого, який кому пошанівок роздається, до кого яка чарка п’ється. Як яка сюжетна лініє розвивається.
Сергій Іванович просто таки з немислимого дива став газетярем, перетворився на редактора самостійного видання. На фронті він вступив до лав комуністичної партії, котра давно вже захопила всі командні висоти у суспільстві. А потім виявилося, що саме цей партквиток для нього обернувся на жирну продуктову картку. Бо повернувшись пораненим з війни до рідних своїх Рекечинців в останні дні війни, пішов ставати на партійний облік і зустрів там у райкомі партії свого давнього і найближчого друга й приятеля зі шкільної парти Жору Козинкевича. Той, будучи інвалідом з часів румунської окупації і партизанщини, фактично обминув тотальний призов зі звільнених від окупації районів на службу в армію, якраз працював уже завідуючим загальним відділом райкому. Як же ж зрадів появі Загривого Георгій! З ним же ж пройшли ґарт протиборства з боярською сигуранцою, у котрій загинули і батько, і мати Козинкевича. ’’Тепер хоч буде з ким по гранчаку за комір увечері вкинути. А то все одні жінки та жінки на завершення доби трапляються, — басив він весело Сергію на вухо. — Я вже на них дивитися не можу…’’
Зачинившись у своєму тісненькому кабінетику разом з односельчанином, Козинкевич казав:
—Зараз я намалюю план наших дій по впровадженню тебе до нашої районної влади… Поки з фронту, замічу, не повернулися хитріші за нас. Отже, ти зараз ідеш і шукаєш у селі пляшку добротного самогону. Казьонки не бери, то все одно, що позавчорашній борщ посьорбати. Краще всього віднайди первака. Захопи кільце ’’кривого м’яса’’. Що робиш великі очі? ’’Криве м’ясо’’, щоб знав, мій милий друже, це — смаковита кільцева ковбаса. І щоб рівно о 18-ій нуль-нуль з цим шухером був під моїм кабінетом. Вирушаємо на аудієнцію до самого Парфена Соловейовича.
—Ах, — з доброзичливою усмішкою на устах казав придністрянський партієць Жора Козинкевич, хитрий як лис у казці, — ти не знаєш, хто такий Парфен Соловейович? Це наш тутешній Бог і цар, він же — перший секретар райкому партії товариш Кирпа. Не з наших країв родом, присланий ЦК, походить з Проскурівщини, десь із-під Шепетівки – Ізяслава, але, як кажуть, свій у дошку. Фронтовик, майор, у недавньому бойовий комбат, інвалід. Головне, що мені довіряє, як самому собі. В нашій з тобою справі, Сергію, важливо, щоб нині він з нами першу чарку махнув, а далі ми здійснимо чітко і без затримки весь план дій по твоїй прописці у районі. Тоді будеш і ситий, і вкритий. Бо ми теж хлопці не з лопуцька…
Те, що Жора був такий повороткий і ладний хлопець, котрий із крашанки живе курча вилупить, це Загривий знав давно… Ще зі школи. Вони крізь таке удвох пройшли, що в одну мить не передаси…
—Який іще план, Георгію? —заблагав, як баран замекав перед своєю стратою Сергій. — Що ти там іще задумав? У мене, знай, слабке серце. Я вже три операції по ламанню і правильному зрощуванню кісток у простреленому суглобі ледве витримав. Не можна мені зайве хвилюватися…
—Не пісяй, Сергійцю, гарячим, — сказав враз Георгій, звертаючись до приятеля на манер, як у рідкісні години родинної ніжності колись було величала його мати. — Усе добре продумано. План на ’’ять’’. Зробимо тебе редактором районної газети. Позаяк, не все те літає, що хвостом махає, а ти хлопець мудрий і сміливий, — сказати б, хоч куди…
—Та ти що, я ж не писар. І зовсім не полюбляю марудитись над словами. Як ти міг придумати таке докучливе діло для мене?
—Нічого, навчишся, козаче, — був переконаний Георгій Козинкевич. — Ти ж чув, що слово найгостріша зброя. А вона має бути у наших з тобою руках. Тим паче, що в районі якраз вакантна посада редактора газети. Спершу рішенням Парфена Соловейовича зробимо тебе виконуючим обов’язки головного районного інформатора та літописця. Ти ж середню освіту маєш? Знаю, маєш, ми з тобою разом ледве не одержали атестати зрілості, видані в нашій окупованій румунській Трансністрії, виготовлені російською та румунською мовами. Мене це щастя поминуло. Тому довелося після звільнення району від ворогів довчатися. Я до вечора підготую записку від імені райкому партії ректору Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, щоб тебе, фронтовика, виконуючого обов’язки редактора районної газети зарахували одразу хоч би на 2-3 курс вузу, в зв’язку з, так би сказати, гострою виробничою необхідністю. Перший секретар, Парфен Соловейович, думає, таку чолобитну підпише. А привезеш документ, що ти студент-заочник, на бюро райкому партії повноправно затвердимо на посаді редактора. На найближчому ж пленумі райкому підтвердимо твої повноваження. А далі, брате, рости, хоч до самого головного редактора московської ’’Правди’’. Попутного вітру тобі у спину, козаче!
Парфеном Соловейовичем виявився чоловіком середнього зросту, зодягнений у добре випрасувану військову гімнастерку, сині командирські галіфе, ходив у до блиску начищених командирського пошиву чоботях. Від самого плеча порожній правий рукав було по-хвацьки заправлено під широкий бойовий пояс. По лисій, блискучій голові майже від самого лоба аж до затилку простелилося пасмо ріденького світлого аж золотистого волосся. Під носом сріблилися добродушні вусики а-ля Ворошилов.
Ще Жора встиг Сергію Загривому розповісти, що цей безрукий інвалід є справжньою грозою для гарних молодичок та дівчат району. За окремими з них він вряди-годи влаштовує справжнє полювання, дай йому лишень будь-де зафіксувати звабливу, фігуристу в соку жертву. А для амурних виїздів в нього є відповідний транспорт — м’яка на ресорах шкіряна бричка та швидка одноколка, які залишилися в райцентрі після втечі звідси румунських окупантів. Їздили ними претор і бургомістр. Перший секретар райкому підім’яв це все під себе, одночасно з трійком породистих лошаків і двома їздовими. А радянська влада прислала сюди ще й зеленаве авто ’’Победа’’, щоб мав партійний вождь чим з дівчатами виїжджати на Дністер з весни до пізньої осені. І все це було в твердій руці однокрилого, носатого Парфена Соловейовича.
—Однорукий сексуальний розбійник, — спробував було зло позубоскалити Загривий. — Хоча, гадаю, міцна і дужа баришня йому в бричці може й роги скрутити…
—Не скажи, Сергію, — поспішив запевнити Козинкевич. — Ти знаєш взагалі ж бо, що означає його прізвище Кирпа? — А помітивши, що Загривий здивовано й байдуже стенув плечима, продовжив: — Кирпа, це ж синонім слова ніс. Сам собою наш Парфен Соловейович зовні начебто й фізично нікчемний, як гречаний бублик, а в корінь, кажуть наші молодиці, пішов о-йо-йой — брате мой... Ти ж поглянь, який у нього шнобель. А ніс, щоб ти знав, це справжній агітпункт достоїнств матні хлопа Є поголосок, що ніхто з місцевих баришень у ліжку його натиск витримати не може, окрім буцімто Яни, райкомівської секретарки. Але та була почергово заміжня аж за двома кавказцями, сексуальними чемпіонами нашого Подністров’я. Після них їй тепер буцімто все одно, хто в постіль трапиться… Так що тут у нас така цікава і не ординарна історія виходить, друже Сергію…
—Де ви воювали, козаче? — перевів керівник району одразу мову з офіціозу на панібратську говірку, тільки зустрівшись з Козинкевичем і Загривим того вечора. Дуже швидко було виявлено, що обидва фронтовики брали участь в Яссько-Кишинівській операції і їхні дивізії наступали пліч-о-пліч.
Олександр Горобець.
—За таке братство, — спішно знайшовся зі своєю доладною пропозицією однокласник Загривого Жора Козинкевич, — їй-Богу, і грішно не випити, скажу вам товариші. — При цих словах він широко відчинив двері головного кабінету району і з приймальної, до опочивальні першого гордо прошпацірувала, несучи високо поперед себе накриту білосніжною серветкою тацю зі стравами і напоями грудаста Яна. У кінці вечері, розімлілий, почервонілий від влитого в себе спиртного, Парфен Соловейович казав Сергію Загривому:
—Ти ж там завтра в інституті по ходу ситуації зорієнтуйся. Бозна-який коверкот статись може. Допускаю, що після нашого листа вони й добровільно погодяться тебе зарахувати не на перший, а на другий чи ще краще на третій навчальний курс, з додатковим складанням іспитів. Якщо ні, телефонуй Жорі. Я підключуся. Справа в тому, що з ректором інституту Іваном Зеленюком ми разом воювали у 62-ій бригаді генерала Родімцева у Сталінграді. Він тоді був бригадним комісаром, а я командував стрілецькою роти. Товариш Зеленюк приїздив у нас ’’з’ясовувати польоти’’, коли ми впродовж тижня не могли взяти штурмом один міський універмаг. Я йому нагадаю тодішню нашу розмову, думаю, він мені допоможе підготувати гарного редактора районки… Я йому нагадаю золоту його примовку про те, що в умілого навіть долото вміє рибу ловити. Ось і скажу, Сергію, що ти наше районне долото… Готуйся…
Посміливішавши за столом, Загривий хотів було оспорити вибрану його приятелем для нього професію газетяра, але тут же отримав міцного, прихованого стусана від Георгія під столом. Соловейович, вловивши, що кандидат на папаху редактора засумнівався у своїх високих творчих здібностях, сам налив усім із нової пляшки самогону, і сказав:
—Ви, Сергію Івановичу, запам’ятайте, що ніхто й ніколи, якщо ви редактор газети, не вимагатиме від вас вправності видавати у наших краях літературні шедеври для селян. Це нахер нікому не треба. Нам в істинно партійній пресі потрібні зовсім не письменники. Не визначні майстри слова. Редактор, це той серйозний і мудрий чоловік, котрий у редакції вміло організовує виробничий процес. І головне його завдання — завжди правильно дотримуватися газетою правильного курсу партії. Всякчас утримувати її на рейках соціалістичної колії. Для цього він і поставлений нами на свій пост. А вже його талант і вміння й полягають у тому, аби завжди мати під руками таких людей, котрі все необхідне напишуть за нього.
Цією житейською мудрістю і сподобався Парфен Соловейович Сергію Загривому. ''
