Рейсом із Рабата - 4

Уривки з нового роману

Нині від світанку у Києві штормить ракетами, ''Шахедами'': зрідка чути вибухи. Працює ППО. Десь над Подолом здіймається чорний дим — хтось явно постраждав. Ось тобі й Передноворіччя, якщо за сусідів маєш таких навіжених варварів. У такі хвилини ще більше хочеться жити. Радіти ласкавому сонцю, яке нині геть по-весняному під ялинку ласкає душу. А ще подати вам, друзі, нову порцію чтива із нового роману ’’Квітами до тебе проросту’’.

Вам, напевне, хочеться знати, кому ж і до кого. Нічого, діждетесь.

Моя ж проблема з друком твору залишається і далі напіввідкритою через відсутність коштів на поліграфію. Тому й далі кажу, якщо є можливість, посприяйте виходу роману в світ, переказавши по можливості певну, доступну вам, друзі, суму. Я не прошу ґулю грошей, можна задонатити і 50, і 100, і 200 гривень. Усі мої спонсори обов’язково отримають твір із дарчим підписом.

Моя карта ПриватБанку має цифровий код — 4149 6293 8879 0933.

Читайте продовження роману:

ПІШЛА ЛУНА ГАЄМ

Жора Козинкевич був такий хлопак, що під ним завжди лід танув. Усе життя гарячий як черінь. Дихав здебільшого на людей чортом, дмився, як дирижабль. Словами прискав, наче сукно мочив перед праскою. Повсякчас сердитий, як йому пес ковбасу з’їв. І тільки як угледить лепську молодичку, його мовби попускало. Брови розгладжуються, очі розпогоджуються, а руки пітніють. Бридка, знаєте, повадка, але невиліковна. Зором босяк безцеремонно стріляє по жіночій фігурі, безпардонно зголоднілим позирком ощупує, аж начебто витолочує з усіх м’яких та повабних боків жертву. То сим, то тим боком усі порепини по її тілі прискіпливо поглядом визбирує. Наче й насправді старостів збирається засилати. Мало кому з баришень вдається вберегтися від його нав’язливих залицянь. Хоча сам собою він фігурував рябим, аж конопатим. Немає за що поглядом зачепитися. Мовби крізь решето загоряв на осонні. А до всього ще й віспою подзьобаний і примітно припадав на одну ногу. Це було каліцтво з воєнної пори.

Про Жорині плотські апетити сплели в райцентрі байку. Мовляв, його якось запитали про котрусь там з його ясочок. А рябий перелюбник начебто відповів: ‘’Вона баришня нічого, тільки дуже довго роззувається…’’
Його перша вчителька, як пам’ятав Сергій Загривий, Богдана Тарасівна, що воювала в кіннотних бандах Котовського та Будьонного і за один шкільний урок викурювала не менше двох пачок папірос у шкільну кватирку, а то й дідівських самокруток, по-доброму називала Козинкевича крапчастим. Бо як пильніше придивитися до нього, то він і справді виглядав весь у крапельку з обличчя. А ще іменувала його вигадливим. Позаяк довкруги хлопчака ще з малолітства завжди буяли фонтани різних химерних ідей, задумів, фантастичних історій та побрехеньок. Заколотний був, невгамовної, бунтівливої вдачі молодий чоловік…

Письменник Олександр Горобець

Коли боярські румуни, співумисники нелюдей гітлерівців, варіювалися в Трансністрії, Жорі стукнуло шістнадцять. Мати його Текля Романюк-Козинкевич була лише вдвоє старшою за сина, бо з самого малолітства, сказати б, злигалася з мідночубим Федьком Козинкевичем і саме тепер, нарешті увібравшись в тіло, перебувала в самому розквіті своїх жіночих приваб. Чоловіка її забрали в армію 1940-го року і поки війна, звідкілясь із заходу брала розгін у глиб СРСР, то чорноока красуня вже встигла отримати й похоронку з фронту, що тільки накочувався на їхні краї. Відголосила ту втрату на все село й містечко. ‘’Ой, на кого ж ти залишив нас, мій любчику ясноокий!?’’ І невдовзі буцімто геть заспокоїлася, бо як же ж мала оживити Федора…
Мешкала удвох із сином підлітком. А мужики, здебільшого старшого віку, що залишилися після мобілізації в селі, звісно ж, бувалі і вправні самці невгамовні, яких обійшов призив на військову службу, від якої або банально відкупилися, чи з яким ґанчем у стройовому здоров’ї були, як, даруйте, показилися, всі, мовби навіжені, один в один липнуть до неї, все під спідницю зазирнути норовлять, наче раніше й не бачили цієї Теклі. Усі чогось від неї лоскітного жадають. Бо якраз достигла та розквітла своїми чарами, як калина при долині. ‘’Гарна ця Текля, — як казали язикаті баби на колодках, — аж за очі хапає…’’
Сама з себе Текля Романючка невеличка, зате метка, весела, з живою усмішкою на щоках у ямочках. Так і принаджувала чолов’яг до себе. Замало не щотижня через пліт до вдовиці з залицяннями, а дехто навіть із старостами потикається. Буцімто показилися, кобелі нещасні. Які женихання? На дворі війна, їй треба сина годувати й виховувати. Рудим забіякою зростає невгомонний…
Хоча якось, коли у Теклиної подруги Галини були іменини на Покрову і винуватиця торжества зарубала нарешті свого голосистого півня, зварила апетитне холодне, подала на стіл свої смачнючі опеньки, пироги ще якісь там делікатеси, під завісу вечірки згорьовані солдатки заспівали. Навіть пробували танцювати. А Текля вивела своїм ніжно прегарним голосом:
Козак їде в чисте поле,
Зостаюся я сама —
Ні дівчина, ні вдова…
Як у селі, у колишній попівській хаті поселилася окупаційна сигуранца, політична румунська поліція, очолював її примітний з виду молодик у зміїній шкірі завойовника на помітне, прикметне ймення Марчелло. Майор Марчелло Попеску. Ще його поза очі називали на французький манер Марсель. Їздив він м’якою на кручених ресорах бричкою, запряженою в лошака солової масті. В нього був золотаво-жовтий окрас голови, тулуба, кінцівок та сніжно-білий колір гриви і довгого хвоста. Дивний витвір природи! Сам же румун — циганкуватий, із золотим зубом у роті, з перстнями на руках… Помпезний, як циганський барон… Його й називали позаочі бароном.
Якось Текля з самого ранку проходила мимо тієї карної установи, яку вперше за багато років нарешті побілили. Коли саме тоді на тротуар вийшов з офісу пан офіцер. Доволі показний, і насамперед своїми червоними погонами. На них у нього була одна товста повздовжня зміїста в обрамлені паралельних жовтавих пасм смужка, а під шиєю виділялася яскраво жовта личка старшого офіцера. Довкруги пана барона на проході стали ще якісь люди, про щось голосно гелготіли і московською, і румунською мовами. Порівнявшись із ними молода жінка підвела погляд і натрапила на сині-сині з нахабинкою очі домнуле (румунською пана) майора.
’’Ой, лишенько’’, — аж здригнулася, прошепотіла ледве чутно сама про себе Текля, здається і не пошевеливши міцно стисненими губами: їй було страшно від цих чужинців. Не знаєш чого від них можна очікувати. І тут же відвернулася. Але тієї миті стачило на те, щоб окупант уловив голодний позирк розпашілої в охоті самиці, притаєний голод у її великих чорних, мовби вишні в росі, очах. Простеньке її біле плаття було звабливо підперезане червоною повабною поворозкою. Для похабного румуна вона була, як вогниста ганчірка для стійлового бика. Він і далі буцімто буденно джеркотав зі своїми знайомими, підлеглими, а погляд був спрямований на молоду особу, що понесла вподовж вулиці своє гарне, виплекане тіло. Він хоч дивився на неї зі спини, а начебто бачив, як під сорочкою у неї випинаються розкішні, мовби дві великі приховані головки капусти, груди. У конкістадора аж слина перетворилася на клей у роті, ноги стали ватними. Якби Марсель мав хвоста, то він би, либонь, тут же став у нього трубою, посталився б, мабуть. І бив би офіцер-загарбник копитами об землю. Напружено і прискіпливо спостерігав, як чарівлива незнайомка вигойдує своїми оманливими тілесами, здоровими, як грім, над принадною тонкою, як у оси талії. Це був достойний товар для іменитого завойовника… ’’Грім-козир молодичка!’’ — подумав про себе шеф сигуранци.
Коли Текля повернула за ріг вулиці, позаду почувся дзвінкий стукіт кінських копит об шосейку, що невідворотно наближався. Молода жінка, не оглядаючись, здається, і без того бачила третім своїм чуттєвим жіночим оком усе, що творилося позаду неї. Вона якомога швидше відкрила свою рідну хвіртку і ледве не бігцем заскочила на власне подвір’я, але до неї обізвалися з брички, котра якраз зупинилася навпроти двору. Її лукаво гукав ловець двоногих овець. Зміряла його поглядом і в одну мить оцінила: знать по очах, що гуляє по ночах:
—Дєвушка, ¬ — вимовив румунський офіцер корявою російською до зніяковілої, розгубленої Теклі, котра враз спалахнула принадним вогнем на все обличчя, — ві здєсь жівйоте? Как інтєрєсно, как любознатєльно… — Слова якось дивно і трішки начебто незграбно перекочувалися в роті домнуле офіцера.
У відповідь вона тільки широко силувано усміхнулася, не знаючи, що їй у відповідь сказати… Глянула на чубатого румуна і на знак згоди лише ствердно кивнула головою… Він легко та пружно зістрибнув з брички і високий, широкоплечий, у глянсовому кашкеті з лискучим козирком зайшов теж на її обійстя. Майор Попеску по-господарськи оглянувся. Вона лише подумала, що такого дорідного лося їй самотужки не зупинити, якщо він зважиться на лихе щодо її честі…
Текля враз відчула себе маленькою і загнаною до глухого кута… Так одиноко і страшно їй було колись лише раз у житті. Коли на ставку несподівано навесні відірвалася від берега крижина, на якій знаходилась вона, і чорна глибинна вода стрімко все більше й більше заповнювала простір поміж нею і берегом. А плавати дівчинка ще не вміла… І не відала вона тоді, чи їй стрибати до холодної купелі, чи кричати, сподіватись на якийсь несподіваний порятунок… Тут теж його, здається, не було: ніде ні душі не видно.
—Ві с кєм жівьоте?
—З сином, — ледве чутно вимовила, її смачні калинові губи дещо пов’яли від непередбачуваного хвилювання, в горлі враз пересохло… голос ламається від хвилювання.
— А гдє син? — справився румун.
—Мій Ґеоргій у школі…
—А муж, гдє твой?
—Загинув на війні… Я й похоронку можу вам показати…
—О, — аж начебто зрадів загарбник, — ти значіт ждала меня. Очень харашо! Покажі тогда свой дом, сосєдка… Сосєдка, знаєш, по-румунскі будєт — вечіна. Красівая вечіна, соблазнітєльниє глаза… Ти же знаєш песню вашего Петра Лещенка, которий пойот єйо в моєї Румініі — «Чорниє глаза»… І свой знаменітий «Чубчик» пойот… Он всєх нас своім ‘’Чубчиком’’ заєзділ уже, кстаті…
Офіцер легенько підштовхнув свою жертву у бік будинку і, опинившись в незрозумілому сум’ятті, Текля на зімлілих із переляку ногах слухняно пішла до хати, на призьбі під камінчиком взяла дротяний примітивний ключ і неспішно відчинила ним через дірку в дверях внутрішній засов. Здається, уже сам Марчелло штовхнув поперед Теклею вхідні двері. У сінях вона направилась не в ту кімнату, де вони мешкали з Ґеоргієм, а до світлиці — протилежної, прибраної для візитів гостей кімнати. Офіцеру, схоже на те, було зовсім байдуже, куди саме вони зайшли. Бо лиш переступили поріг кімнати, як він легко підхопив на руки свою чарівну полонянку і поніс на ліжко. Упав у нього з голови і покотився під стіл кашкет. Ловкий румун одним порухом руки розстебнув портупею… Зброя тут же слухняно послалася біля постелі… на відстані витягнутої руки. Пан майор із ліжка розстібнув кобуру… Напевне, про всяк випадок…
Текля не встигла й отямитись, як лежала перед ним навзнак, горілиць уже вся гола-голісінька. Серед білого дня. При відкритих дверях. Ой, лишенько! Боже, який страм! А як хтось ненароком загляне!? Але він усміхнувшись їй, виразно приклав пальця до губ, мовляв: ‘’ш-ш-ша!’’
Від офіцера на неї начебто повіяло його вгодованим лошаком і тому молодій жінці котроїсь тієї навіженої миті, коли почався несамовитий галоп двох у ліжку, навіть помарилося, що це на неї стрибнув не осатанілий завойовник з волохатими чорними грудьми в дивних кучериках, кам’яними біцепсами, а його баский кінь солової масті з білою звабливою гривою і таким же начебто зимовим у паморозі хвостом. Бо все було в цьому несподіваному герці так тісно, цупко, щільно, що вона чула, як з тріскотом розходиться у тріщинах її молоде, скнаре до грубої чоловічої сили тіло. Це був схарапуджений скажений несамовитий танець застоялого жеребця на смачній, апетитній кобилці, котра хіба-що лишень не попукувала… А так усе виглядало начебто був це акт голодної самиці з диким лошаком…
Одне слово, чортбатьказна-що та як скоїлося. Чого вже, звісно, не виправиш, не порихтуєш…
Усе продовжувалося надзвичайно довго і до нестями з головокружіннями і солодкими запамороченнями. Здається, аж до втрати свідомості, до екстазу і самозабуття. Вона вже забувши про все на світі, обіймала й цілувала в губи і очі свого ненаситного ґвалтівника. Бо такого високого грубого чоловічого щастя від осатанілих пестощів ще не спізнавала. Аж поки враз її начебто хтось підштовхнув. Текля згадала, що десь ось-ось зі школи має прийти її синок Жора. Почала проситися:
—Ти загляни іще завтра, якщо хочеш…. Тільки зранку. І не залишай коня з бричкою під ворітьми. Нехай тебе привезуть, а потім заберуть… Щоб люди не говорили. Бо мене у селі заклюють…
Марсель тільки встигав погоджуватись із її пропозиціями, без перепочинку мовчки і далі, сказати б, ненаситно прицвяхуючи її до зручного ліжка-лежанки. Наперсниця тільки змогла видавити з себе:
—Від вашої такої глибокої і проникливої ласки можна просто збожеволіти… мій вайлуватий і дужий, ведмедю, — все-таки відважилася нарешті господиня на високу оцінку партнерських старань Марчелло… якого вона про себе називала Марселем… Сказати б, на паризький манер…
Пирснувши сміхом, дужий як дикорослий і кудлатий ведмідь, румун згорда піжонисто відповів:
—Нас спеціально готовят професіонально ублажать женщін Трансністрії… Такіх красівих, как ти… Текля… Что за ім’я странноє такоє у тєбя?
І сам відповів на нього ж:
—Божественноє…
…Важко й сказати скільки тяглася ця напів публічна осоружна амурна поволока, коли старшокласник Жора побіжить із вузликом до школи, а румун під мамину ковдру — шусть і гайда перелюбствувати. Гріховодити. І товче її окупант по пів дня без угаву. Закохався, як чорт у суху вербу. Та й Текля не краща: і собі зохотилась до окупанта лоскітливо іржати, підпускати баранчика до своєї гречки. Доходило до того, що старшому офіцеру сигуранци навіть сюди, сказати б, на кавалерку, привозили папери для термінового автографа. Якщо це, звісно ж, диктувала ситуація. Черговий румун із сигуранци зі своєю довжелезною рушницею-люшнею, частенько слухняно чекав на призьбі під хатою, поки голосиста хазяйка скінчить ненаситно полюбовно горланити від задоволення в обіймах її начальника. Щоб бува не помішати пану очільнику в отриманні чергової насолоди. Тільки коли за вікном під стріхою усе нарешті начебто стихало, угавало, вояк, сидячи на призьбі, небавом легенько знизу-вгору ковзав штиком по віконниці… Мовляв, де ви там, пане комендант, чи не загризла вас бува ця навіжена ненаситниця фігуриста вкраїнка-подолянка? Треба ж документи завізувати, конвой давно вже очікувати затомився…
Текля від тих дбайливих і регулярних старань di (пана – румунською скорочено) майора помітно проквітнула-розбрунькувалася, стала яскраво губи намазувати дарованою румуном помадою, полум'яніти духм’яними чужоземними ароматами, заповзялася коротші звичного спіднички носити, привезені Марчелем аж з самого Бухареста чи з Одеси. Якою ж вона стала ця Текля Козинкевичка? Ви не повірите: явно загордилася свиня, що об сільський тин терлася…
***
Якщо комусь, чого доброго, може видатись, що тут частково описано буцімто епізоди з його приватного життя, то це, швидше за все вас провідало психологічне дежав'ю… Або трапилися банальні збіги випадковостей, до яких я не маю ніякого відношення…

Олександр Горобець, письменник.

(Продовження буде)
Зауваженні і пропозиції надсилайте, будь ласка, сюди — 33jyra@ukr.net

Інші публікації автора

Тепер "Новачком" Путін маститиме двері Білого Дому

неділя, 18 лютий 2024, 8:42

Смерть Навального. Росіянці, люди з дияволом у голові, знову своїми карколомними, безсердечними подіями заполонили перші шпальти всіх світових агентств, як завжди з непереквітною безглуздістю і чортівнею. Вони знищили сподівання багатьох своїх людей,...

Захотілося Маланці побувати в Касабланці

середа, 14 лютий 2024, 23:29

З приводу нового роману. Цими днями в одній із друкарень Луцька готується до виходу в світ приголомшливий роман київського письменника Олександра Горобця «Монастирська праля». Сьогодні вранці написав я листа до редакції Волинської обласної газети «Воли...