Уся ця журлива і безрадісна історія могла б очевидно закінчитися ось так напівгірко — лише хлопчачим каліцтвом, позаяк румунський гестапівець Марчелло виявився не зовсім викінченим варваром і троглодитом. А, ймовірно, йому таки і справді до душі прилащилася мила українка Текля, що він не до самої глибини окупантської стервозности розсердився на її підлітка-ревнивця, коли той влаштував справжній замах на нього самого, главу спецслужби окупованого повіту. Загарбник там, під ворітьми, одним ударом револьвера забив памороки пацану, з відвертою огидою кинув його на дно брички і погнав щодуху свого білохвостого лошака до сигуранци. Учинивши тривогу в головному кублі загарбників, позвав на вулицю свого заступника, маленького, опецькуватого молодшого офіцера, що був корч заввишки, зовні — не вартого й торби січки, але з погонами капітана, і в кількох словах переповівши історію бранця, що сумирне прибитим лежав без свідомості у його виїзній одноколці, наказав служивому брати до рук віжки та притьмом вести хлоп'ягу до румунської медсанчастини. Рятувати, як висловився, ’’його ратицю’’. І вкмнути там під охорону. Мовляв, із ним доведеться ще розбираися, дещо з’ясовувати…
—Май на увазі, — казав di майор сигуранци окоренкуватиму, підсадкуватому підлеглому, який носив також червоні погони з трьома капітанськими личками упоперек плечової відзнаки, — він, хай йому Грець, дуже норовистий і гордий салага. З ґедзиком у голові. Наїжачений крамольник. Конфліктний, особливо до нас, румунів. Твердий, як мурований. Але йому перш-на-перш обов’язково треба надати кваліфіковану медичну допомогу. Він буде опиратися, бо повсякчас грає свою дудку, — тому варто взяти під жорстку варту, поселити в буцегарні. Нікого до нього не допускати. Буде буянити — ’’подарувати’’ з десяток швагких нагайок, втихомирити, але не більше. Обов’язково врятувати йому понівечену бричкою ногу, будь воно тричі неладне це моє сьогоднішнє залицяння до його мами! І в усі очі стерегти його, стерегти, як чорта волохатого… Щоб не вийшов пшик із бульбочкою…
Карапузистий коротун на прізвище Думітру Сербул взяв чітко під козирок, стрибнув на крило брички і підняв батога над головою. Білогрива конячина легко побігла тінистою вулицею у бік районної лікарні, де у найкращому приміщені влаштувався й румунський шпиталь. У його підвалі сигуранца уже в війну добудувала декілька заґратованих камер. Здебільшого їх використовували, як катівні. Але бувало й саджали туди буйних чи п’яних пацієнтів. Був там обладнаний і жандармський пост. Жору Козинкевича повезли туди… До своєрідного СІЗО.
Хлопцю поталанило, що коли його доставили до лічниці в Рекечинцях, тут якраз перебував фаховий румунський доктор, котрий прибув із Могилева-Подільського оглянути кількох своїх пацієнтів із числа окупантів. До того ж був досвідченим фронтовим хірургом і за наполяганням капітана сигуранци саме він проводив операцію на ушкодженій нозі доставленого сюди школяра. Георгій, очунявшись у військовій лікарні загарбників, тут же бурхливо запротестував, намагався з усіх сил зіпнутись на здорову ногу, бігти начебто додому. Тут же отримав кілька гарячих нагайок через плечі. З непокорою бранців тут явно не церемонились. Особливо лютував маленький капітан Сербул. Його канчук виявився найболючішим, бо в його сириці було вшито, мабуть, сталеве осередя. Жора дещо збавив газ, притишився. Коли нікого не було поруч ледве чутно скавучав, як підранений пес і крадькома витирав сльози… Із легковажністю беззастережної юнацької відваги намагався щось перечити маленькому капітану і через те заслужив ще дві гарячі нагайки через спину.
—Лєжі, пацан, пока нє отламалі тєбє втароє копито, — горланив на весь каземат черговий румунський гестапівець. — Отсюда вийдеш, когда петух на луну прігнєт… Понял?
—Зрозумів, — нарешті стиха прошепотів хлопець пошерхлими губами, не бажаючи переобтяжувати і без того складну свою ситуацію…
Під операцію Теклиного пацана міцно прив’язали до дубового, грубо тесаного ослона. Ганчіркою заткнули рота. За асистента лікарю став дебелий румун з мускулистими, волосатими руками різника. На той випадок, якщо скалічений бунтівник зумисне плутатиме карти хірургу. Наркоз дали не пацієнту, а лише ескулапам: боярський гестапівець Думітру звідкілясь приніс карафку самогону, шматок поламаної холодної курки, стакан свіжого меду, декілька окрайців хліба. В кутку камери всі троє завойовників весело погелготіли про щось рідною мовою, поки Георгій безсило дриґав, пересіпувався на ослоні. ’’Рятівники’’ махнули за комір по три замащні чарчини пекучого узвару, від якого і мухи кашляють, і Сербул попрощався, з порога застерігши колег-окупантів:
—Не церемоньтесь із ним, якщо бузотерить… — При цьому виразно і демонстративно уперіщив нагайкою по металевих дверях камери слідчого ізолятора, аж, здається, здригнулося все приміщення лікарні:
Тим часом Текля не знаходила собі місця, моталася по хаті, вибігала на подвір’я. Стан у неї був такий, що вона вже двічі підряд годувала курей і кролів. Спам’яталася лише тоді, коли втретє полізла по кукурудзу до мішка у коморі. Самопочуття — хоч на місяць вий. Мулько на душі, тривожно на серці. Стан такий — хоч святих винось…
—Господи, — сказала сама собі в голос, — зупини і оброзум мене. Заступися і поратуй мого синочка…
Олександр Горобець
Усі її думки, звісно ж, були про Жору. Вона не встигла вискочити за ним услід, коли той кинувся наздоганяти оглашенного румуна, після несподіваного і дошкульного удару школяра по його крижах. Заходилася якнайшвидше одягатися. Тут її зупинив і кинув на ліжко несподіваний і розпачливий крик сина біля воріт. Їй здалося, що це все, кінець: Марчел, напевне, убив її Георгія. Замість того, щоб кинутись на вулицю, вона впала в глибоке забуття. До неї, напевне, від потужного стресу повернулася забута з дитинства хвороба, про напасті котрої їй колись неодноразово розповідала розчулена покійна мати. Варто було комусь сильно злякати дівчинку, як вона впадала до самозабуття. А після повернення свідомості дитину якийсь час немилосердно боліла голова. Вона годинами плакала. Її нічим не можна було забавити…
Мати лікувала Теклю тим, що вечорами водила на протилежний кінець села до бабки-шептухи Фросини Медунихи. Солодку їй кличку приліпили в селі, мабуть, через те, що її чоловік Платон, знаний муляр і стельмах, усе життя славився своєю розкішною пасікою. Пройти попри їхню хату з весни по осінь було не так то й просто: все мотористо гуло, махало крилами, зазіхало дати меду і в очі, і в губи, попід голі коліна дівчаткам і жінкам.
Була це маленька згорблена жіночка з єдиним у роті великим і кривим, моторошним з виду зубом, і відтак надзвичайно страхітливим для вразливої дитини. І то було ще однією проблема для матері вмовити свою кровинку відправлятися в черговий раз до примарної бабусі Фросини на викачування яєчком біди з голови тонкослізного дівчурати. Шептуха заявила, що в душі її маленької пацієнтки міцно поселився розпачливий переляк і його треба тільки вимолювати, викачувати яєчком, і ставити примочки.
Усе починалося на канапі. Баба кип’ятила у горнятку воду, Остуджувала той окріп і загартовану у вогні місткість легенько ставила Теклі на животика догори дном. На верх його клала навхрест ножа і веретено від ткацького верстата, що стояв тут же у кімнаті. І довго щось шепотіла над ними, раз-по-разу почергово вимахуючи ними начебто спльовувала в своїх молитвах на різні боки. Після цього садовила хвореньку дівчинку на невеличкого стільчика і починала по її голові катати-викатувати яєчком. З голови переходила на руки і ноги. Знову щось, аж начебто захлинаючись шепотіла, почасти умовно спльовуючи стиха, ледве чутно приказувала: ’’Щезни, бідо! Покинь, лиха, нашу славненьку дівчинку!’’
У кінці своїх процедур водіння яєчком по дитині з читанням молитов, вона підходила до столу, де стояв тонкостінний прозорий стакан. Стукала об його стінку молитовне яєчко і виливала його вміст до посудини. Дивно, але розкачане по голові дівчинки яєчко, ще якийсь час крутилося рідиною в склянці. І в ньому утворювався від верху аж до днища склянки білявий тоненький начебто жировий стовп…
—О, о, — шипіла однозубим щербатим ротом вдвоє зігнута чаклунка баба Фросина. — Ви погляньте, подивіться, який ще кріпкий цей стовбур страху сидить у бідній дитині. Після кожної моєї примови він буде ставати все меншим і меншим, аж поки не зникне зовсім, тоді болячка переляку зовсім відступить від нашої гарненької Теклі… Її геть перестане боліти голівка…
Знахарка підходила до дівчинки, зсаджувала її з маленької табуретки і легенько підштовхувала:
—Стрибай здоровенька. Біжи, славненька, щосили з мамою додому. В дорозі додому ні з ким не здоровайтесь, не розмовляйте. Занімійте до самого вашого дому. І ні в якому разі назад не оглядайтесь.: хоч би вас хто гукав, хоч би пси за вами гавкали. Щоб анахтемська відьма нашу нинішню молитву у вас не відібрала. Не споганила її. Гарно за собою зачиняйте сінешні двері і нікого не впускайте вночі до хати. Прийдете до мене зі свіжим яєчком рівно через три доби…
Справа в тому, що батько дівчинки був лихий п’яниця й непоборний сімейний дебошир. Який фактично регулярно після чергової пиятики влаштовував у хаті погроми в стані білої гарячки. Бігав з ножем за матір’ю Теклі. Саме дитя якось у стані буйства викинув через розчинене вікно у палісадник, заявляючи при цьому, що цю малечу начебто не він ’’робив’’…
Лише отямившись після важкого очманіння, перемагаючи жахливі головні болі, Текля, тримаючись за одвірки, фактично виповзла на поріг її старенької домівки. Вдихнула свіжого повітря з озера та лісу, котрі виднілися неподалік. Опустилася на гарно потиньковану призьбу, підставивши обличчя ласкавим сонячним променям. Яскраве денне світило віддавна любило молоду вдовицю. Накинулося її обціловувати. І Текля відчула, як від неї відстають болі, як з її очей спадає дика обмара, як до неї поволеньки повертаються молоді ще сили. І першою здоровою думкою було питання до самої себе: ’’А де ж синок?’’ Він, здається, закричав он там, біля воріт. Але зараз там, віддавна вже, зрозуміло, не було нікого. Текля подумала, що їй треба, напевне, виглянути на вулицю. Можливо, там хтось із сільських прошкує. Щось бачив і чув про події в її дворі, бодай щось знає про її сина: де він, що сталося з Георгієм? Невже майор арештував його, забрав до катівень сигуранци? А, мо’, самій піти до Марселя? Вона ж бо знає, куди необхідно прямувати, до якого направлятися приміщення карної установи, оскільки одного нічного разу була в його робочому кабінеті. Він якось буквально силоміць затягнув її туди. Пригощав різноманітними молдавськими винами…
Але прийшла до висновку, що куди – не куди, а ось до сигуранци їй зовсім не можна потикатися. Це може долити злості на її сина в середовищі цих анафемських, іродових румунів, які ж, напевне, його заарештували. Він же ж учинив замах на їхнього чубатого очільника.
Не вгледівши на вулиці жодної живої душі, геть спантеличена вдовиця подалася годувати домашню живність. Але коли спам’яталася, що вже втретє розв’язує мішок із зерном кукурудзи, присіла під клунею, де Жора завше рубав дрова, знічена своїм відкриттям про стан власного запоморочення. Ось тоді і скрипнула хвіртка. До Теклиного двору, сторожко оглядаючись на два боки вулиці, заходила бідова сусідка Ксенька Поперечна. Худенька, маленька, спрацьована жіночка, з довгим, як верста, язиком. Жила відлюдкуватою одиначкою, як без лою каганець, нікому не потрібна, бо ніколи й ніхто до неї і в гості не приходив, і празникувати. Текля згадала, що варто було Марселю будь-коли, і вночі ж, напевне теж, підкотити до її воріт своєю бричкою, а Ксеньчине прісне, воскувате обличчя вже світилося неприхованою цікавістю у причілковому вікні. Сказати б, всевидюща мила сусідонька. Як надійна сторожова сучка у своїй окастій, вухатій хаті. Шо все бачить, усе фіксує, чує, тільки голосу не подає до пори, до часу. Аж поки брудна чутка не прилетить до Теклі з вулиці. Не накинеш же їй платок на роток…
А причілкове вікно приземкуватої хати Поперечної, то її був стратегічний наглядовий пункт. Ось і тепер, лише ступила до сусідського обійстя, хитро язиката Ксенька водить очима, крутить головою, як злодій по ринку. Аби чого не пропустити увагою, все примітити, все вивідати. А вгледівши господиню під стодолою, каракатисто, на коротеньких ніжках задріботіла до неї по споришу.
—Ой, як же ж ти тут, голубонько, побиваєшся? — засокотіла суха, як опеньок гостя. Присіла й собі поруч із Теклею на колоду. — Бачила я, все бачила, як у кіно дивилася, запали мене блискавко, якщо вигадую. Хай язик відсохне, якщо неправду кажу, — активно поспішила запевнити сусідку. Ось ця активна божба, клятьба, активні запевнення, заприсягання були коронним номером маленької, дрібненької Ксеньки Поперечної, яку ще поза очі в селі називають Ксюнька Вальс. Бо все вона робить риссю, як кажуть, у темпі вальсу.
— Хоч мене живцем з’їжте, — казала, — а все точно так, як кажу було. Синок твій щосили доганяв жандарма із блискучою шпицею у руках, як той від нього відбивався, аж червоний погон йому з плеча відірвався. Як Жорик ногу ненароком вставив у колесо. Як же ж він закричав бідняка! Дуже йому, мабуть, боляче було… — Хай мня язик відсохне, якщо щось неправильно кажу, — скоромовкою щебетала Ксенька-Ксюнька. — А потім йому на ту ж ногу, здається, наїхала бричка, бо кінь дуба в упряжці став… Тоді румун витягнув свого ліворвера і стук хлопчину в голову, той і впав як стояв. Воєнний його швидко, як мішок бараболі вкинув до свого фаєтону і з’їздив коня нагайкою по спині… Я все бачила… Хай мене поб’є те, що в хмарі гуде, якщо неправду кажу…
При цих словах Ксенька повернулася в бік Теклі і з переляку зойкнула: білки великих очей сусідки попливли кудись під чорні брови вдовиці. Молодиця геть зомліла. Була бліда як на смерть…
—Лю-ю-ю-ди! Людоньки-и-и! Бігом сюди… Ой, умирає-є-є! Ря-я-ятуйте! — і сама, й далі репетуючи, маленька Ксенька Вальс прожогом кинулася до Теклиної хати. Винесла пів відра води і не вагаючись жбурнула її на Козинкевичку.
—Текле! Текле! — горлопанила щосили дрібненька й гармидерна Поперечна, пищала, як дідько у градовій хмарі, — очуйся! Не помирай! Живий твій Жора, живий! Христом-Богом прошу, повір мені… Як він біг за охвіцером я хотіла йому крикнути, щоб не дуже швидкував, бо де ж йому такому молоденькому здолати того моцного вояка. Не лізь, бо, сєйбо-єйбо, знатимеш по чому в Тростянці гребінці. Матимеш на рибу. Він же безжалісний варвар, той вояк, а ти ще мамина дитина. От і залишився як люди кажуть, без п’яти. Кульгавий, кривулястий, шкандибайло… Тепер ось чухайся навіть там, де й не свербить. Узнаєш тепер чим кропива пахне… Наївся бідний наш Жора, як пес качалки… Як каже нас сусіда, голомозий Василь Зінчук, — поколесував його загарбник тут під твоїми ж ворітьми…Ой, як же ж страшно кричав Жорка, простіть за правду, люди добрі, мене грішну… Їй-бо, правду кажу…
Ніхто на вигуки жіночки не прибіг рятувати вдовицю. Сельчани, або не почули криків нещасної Ксеньки, або не хотіли навертатись до обійстя, де постійно товчеться окупантська сигуранца. Тільки примітний бородатий цап, що безприв’язно випасався за клунею, хутенько прибекав, став здивований над мокрою хазяйкою, нервово роздуваючи свої чорно-білі боки. ’’Бе-е-е-е!’’ — заблеяв на всю округу. Цап рятівник!
Одначе Текля від негаданого холодного душу в одну мить повернулася до пам’яті. Спробувала навіть підвестися, що їй не вдалося. І на ці її потуги замахала обома руками опікунка. Господиня поволеньки пересіла на нову колоду, на котрій Жора колить дрова. Зупинила погляд на маленькому, худенькому, зморшкуватому обличчі сусідки.
—А румун не бив його, не мордував?
—Та ні. Лише один раз стукнув лєвольвером, відбиваючись від Георгія. Той же ж страшно напосідався на охвіцира… Охвіцир тут же його повіз до своєї жандармської контори, а звідти буцімто до лічниці на операцію…
—А ви звідкіля це все знаєте?
—Так Лідка Федоришина, що біля жандармерії живе розповідала. Вона ж нині наша безплатна розвідниця. Знову вигнала свого Миколу Жолоба. Женихів тепер, каже, як горобців у стрісі — безліч має. Пішла душа по руках. Завела собі кавелєра серед румунських червоних погонів. Через ліжко зовсім почервоніла, ха-ха-ха…
Ксенька Поперечна так поспіхом, квапливо молотила язиком, що на кутиках її тоненьких сварливих губ аж виступила зрадлива піна. Вона гарячково витерла раз і вдруге писок кулаком і продовжила:
—Він їй через пліт усе це розповів. А я у той бік якраз ходила, вона мені все нашептала… Кажуть, що Жору за наказом цього твого, пробач, лахматого домнуле майора, помістили до воєнного лазарету, тільки, щоправда, до тюремного відділення. Вже й операцію зробили. Він, розказують, ледве там румунів не поубивав. Ото вже бойовитий хлопець росте…
При цих словах бабкуватої, зморшкуватої Ксеньки Текля знову впала в обморок. Хоча добре знала про сільську славу Ксеньки: як зав’яже вража баба вузол язиком, і зубами не розпустиш…
Сусідка вже не гукала на всю вулицю людей: знала, що ніхто не поткнеться до цього знеславленого стосунками з окупаційною владою двору. Припідняла голову Теклі, підкотила під неї поліно з дровітні. Щодуху побігла до хати по подушку…
Тим часом до хазяйки з пасовища в огороді знову причалапав веселоязикий цап Флоріан Дормидонтович, якого так дещо закомизисто величає мрійливий Георгій. Хто вулицею не йде, усміхається через пліт до поважної Божої тварини, котра статечно помахує по-філософськи мудрою бородою, а декому й скаже: ’’Б-б-е-е-е!’’ Пісна з виду Теклина сусідка, при вигляді цапа Флоріана, аж просвітліла. Ніжно гукала до нього: ’’кез, кез…’’, подавала йому з грядки капустину.
Принісши з дому тертого хрону, Ксенька таки добилася до пам’яті і нормального стану сусідки. Провела її до хати, вклала до ліжка. Принесла Теклі неповне відерце води з криниці, котра знаходилася через дорогу від хати Поперечної і стала прощатися. При цьому порадила:
— А ти, любонько, не залежуйся довго у подушках. Наберешся трішки сил, чимчикуй, рідненька, до Лідки Федоришиної. Тільки через неї, єйбо-присєйбо, — вжила тут свою улюблену приповідку, — дізнаєшся, як там справи у твого ненаглядного синочка. Бо тебе до нього вони нізащо не пропустять. Хіба на цьому наполяже твій…
— Він не мій. Не смійте так говорити, — ображено скрикнула через фізичне зусилля ґаздиня.
— Добре, добре. Цей охвіцир… Немає на нього Божої кари: так понівечив гультіпака дитину… Бог його все одно покарає. Карма йому відплатить, щоб мені язик всох, якщо це неправда…
Текля тихо, беззвучно плакала. Ксенька, як горбатий привид зникла із хати, сказавши сусідці на прощання:
—Жінці плакати, як гусакові босоніж ходити… Хоча і справді поплач — полегшає, любонько…
Текля, напевне, заснула, бо стямилася лише тоді, коли хтось невідомий їй уже був у сінях. Хоча пришельця вона могла б побачити ще на подвір’ї, і перед вікнами. Але не судилося, через сон і млявість. Невідомий сторожко постукав у двері і легенько прочинив їх. На порозі показався Сергійко Загривий, кращий шкільний друг Георгія. Текля прудко підвелася з ліжка, бо була зодягнута, наче й не почувалася хворобливою. Добре, що встигла переодягнутися після Ксенькиного душу…
Хлопці товаришували з малолітства. Тепер вони взагалі — не розлий вода. Навіть траплялося, засидівшись разом допізна над книжками, ночують один в одного. Сергій був взагалі толковий, розважливий парубчак. Тому так зраділа його візиту Текля. Хоч одна добра, вірна душа навідалася, підтримала її. Він доволі швидко переказав матері друга все, що знав про затримання Георгія, його операцію на нозі. Сповістив, що навіть побував під камерою в’язниці, де утримують Козинкевича. Годину тому спілкувався з ним через двері. Загривий, притишивши голос, розповів, що йому вдалося близько познайомитись із літнім румунським вояком, якого всі окликають на ймення Раду і він вартує його друга. Той пообіцяв, що якщо йому принести пляшку горілки, він допустить до хлопця його маму з харчами.
— Ой, Боженьку, — зойкнула при цих словах звеселіла Текля і забігала по кімнаті, до якої вповзали вже перші вечірні сумерки. — Я зараз все знайду, — забідкалася. Кинулася рукою за комин. Там стояло дві пляшки дорогого вина, котрі нещодавно привіз з Одеси її румунський полюбовник. Відсахнулася від них, як від молодої кропиви. Їй навіть соромно було б показувати цю здобич від плотських утіх скромному й уважному побратиму сина. Він би, напевне, швидко здогадався, що це за алкоголь у таких дорогих фірмових обгортках, звідки він узявся в війну у бідної сільської вдовиці. Та й пияку-румуну, либонь, такий елегантний,відбірний, салонний узвар і зовсім не потрібен. Він хоче, швидше за все, банального бурякового шмурдяку, котрий надійніше і бурхливіше б’є по памороках.
Заспокоївшись, хазяйка присіла на лаву неподалік парубчака.
— Я завтра принесу фляжку самогону, — мовила. — А зараз, Сергійку, підсоби мені вполювати півня. Зарубай мені його, бо в нас цю роботу всякчас виконує Георгій… Я зварю бульйону, приготую Жорі на завтра смачненьку печеню…
Раду виглядав вицвілим чорнявчиком, зашморганим підстаркуватим румунським солдатом із великим прищавим, гнилим у болячках носом. Як сільський медик, бо Федь Козинкевич заміж її не просто взяв колись, а буквально силоміць вихопив із курсів спеціальної санітарної підготовки, заборонивши далі навчатися, через що мали вони удвох чималий гармидер, який узагалі завершився видворенням молодого чоловіка з села на службу в армію, точніше аж на далекий, дрімучий північний флот. Так ось, Текля, лише побачивши загарбника, який зголосився їм допомогти зустрітися з Георгієм через могорич, запідозрювала, що цей горе вояк хворий на трипер, а то й гонорею. Бо вона таки врешті-решт, не зважаючи на заборону чоловіка, здобула медичну освіту, має цей фах і до війни тривалий час прослужила медичною сестрою у спеціальному туберкульозному санаторії, який розміщався за Рекечинцями, на пригірку, в колишньому спеціальному санітарному епідеміологічному приміщенні, серед дрімучого сосняку. Як селище захопили румуни, той спецоб’єкт окупанти розгромили, виселили всіх пацієнтів, перетворили його, вважаючи, що туберкульоз взагалі не лікується і нічого, мовляв, в одному місці збирати хворий контингент, як стверджували люди, перекваліфікували те спецприміщення в секретну шпигунсько-диверсійну школу. Довго перед запуском закладу дезінфікуючи всі відсіки і закутки. Ніхто з місцевих туди доступу не має. Іноді, щоправда, звідти, по вихідних, на кількагодинне звільнення виходять до Рекечинець, розповзаються по злачних місцях усякі жевжики, з гострими, порожніми поглядами очей, чіпкохвості, як їх називали поза очі люди, приставучі, як п’явки, швидкі і ласі на стосунки з жінками та дівчатами. У селищі одразу різко збільшилася кількість зґвалтувань і сексуальних злочинів. Але ніхто їх не розслідував і до уваги не брав, наперед добре знаючи чия це брудна робота. Відтак, вечірньої пори на вулицях явно поменшало представників слабкої статті.
