Аж якогось дня після великої шкільної перерви, хлопці з мокрими лобами після гри у футбол услід за дзвоником заскочили за парти. Уже й учитель математики зайшов до класу. Ґеоргій, підвівши очі прямо перед собою, тільки тепер побачив великий напис на класній дошці. Його аж пересмикнуло від несподіванки. Хтось вивів кілька злих, дошкульних слів, які аж підкинули юнака за шкільною лавою: ’’А тим часом дома ретельно витісуються маленьких румунчиків… О-йо-йой!’’
Жора Козинкевич, немовби хрону понюхав, за кілька секунд вилетів із школи, як голий з маку, і трясця щодуху понесло його навпрошки через людські городи та левади, попід розлогими кучматими вербами, гостроверхими осокорами, що аж замало серце не вилітало з грудей. Летить, тільки ротом, як карась на березі очманіло глипає… Помчав щодуху до своєї білостінної хатини, що звіддалік виднілася над річечкою. Понісся узлучинною через заплаву, перебалок, ліщину. Юнак давно уже знав, що має відбутися надалі, якщо така, як зараз ураз несподівано приключиться вогненна ситуація. Якщо, сказати б, такий ось брудний поголосок виштовхає його з класу, посіє в душі дику, оскаженілу лють і ненависть до окупанта, він уже знав, як діятиме далі. Позаяк ще хтозна-коли придумав Ґеоргій кару для проклятого варвара, окупанта, котрий Бог зна звідкіля прибув у наше Наддністров’я, аби регулярно знущатися над його матір’ю, знеславлювати їхній чесний рід серед людей. На подвір’ї, біля самих вхідних дверей до їхньої убогої хатини, під вікнами, росте великий, розгонистий кущ обворожливого бузку. Там між його листатим гіллям, під корінням корча Жора вже давно приховав свою потаємну зброю. Насамперед, ще бабусину стару качалку. Добрячий, замашний шматок витертого життям та бувальцями деревини. Парубчак потайки вимислив, що одного дня, дізнавшись про непрошеного візитера, він щодуху вскочить до господи, і скільки зможе буде щосили бити-гемселити, куди лишень трапиться влучити, ненависного окупанта. Щоб стерти його на макуху, стовкти на гамуз. Якщо навіть і вб’є його, що ж, туди йому паскуднику й дорога. За це парубчака окупанти, мабуть, розстріляють — ну й що ж, значить така його хлопчача, синівська доля. Але він таки прикоротить раз і назавжди цю ганьбу та безслав’я на всю округу. Хто ж окрім нього заступиться, захистить його маму? Іншими словами, бозна-який коверкот з усього вийде, хоча хлоп’як, на всю голову свого юначого максималізму сподівався, що йому таки повезе — він сповна і відімстить ворогові, й залишиться живим…
Олександр Горобець.
Георгій із левад зненацька влетів до напівсонного полуднішнього подвір’я, розполохавши курей і табун молодих кролів, які мирно й безпечно паслися на моріжку серпневого літа, крутнувся до розложистого бузку, котрий давно вже відцвів, але в густих своїх зарослях ще зберігав, здається, ледве вловимий тонкий запах ніжного аромату, блискавицею метнувся до хати, міцно стискаючи у руках омріяну зброю — замашну качалку. Вскочивши до кімнати, щосили одним мигцем вгрів нею через голу спину кряжистого румуна, котрий і не спостеріг несподіваної атаки з вулиці. Хлопцем оволоділи скажений шал, лють, нестяма, справжнє оскаженіння. Він прицілився тріснути щосили ворога ще й по голові, щоб аж череп хруснув. Але тут же відлетів мовби тенісний м’ячик у дальній кут кімнати. Офіцер і справді був, либонь, добре тренований у рукопашному бою, бо за цим ще й боляче наступив ногою на руку хлопчака, лиш той спробував підвестися. Нагнувся геть безсоромно голий до старшокласника, приставив пістолета до його скроні. Сухо клацнув металевий запобіжник. Ще одна мить і все очевидно скінчиться. ’’Що ж я там його ударив, як пугою по воді’’ — подумав глибоко розчарований хлопець. ’’Як решетом у воді зірки збирав’’ — оцінив свої дії, і сльози розпачу виступили на очах…
Жора їжачком скрутився в кутку на підлозі: ні з губи мови, ні з носа вітру. Анітелень. Мовчав, як сорока в гостях. Куди йому в таку смертельну бійку рум’яної молодості?! Його явно душив образливий відчай і розпука на свою безпорадність та безсилля. Як він тільки подумки не називав себе при цьому: невдаха, нездара, непуть, нестулепа, нетіпаха, нікчемник — не зумів навіть румуна забити… Далі ж тепер що — зашморг? В окупантів за замах на офіцера, керівника сигуранци району розмова коротка. І консультацій юристів не треба…
І тут враз перед патлатим зайдою-чужинцем на коліна з благальними криками впала бідна Текля, котра встигла накинути на себе спідню шовкову білизну, котру їй тільки ввечері встиг подарувати Марчелло-Марсель:
—Не стріляй, не стріляй, домнуле майор! — заблагала нажахана, розпатлана молода жінка. Крупні, як горошини сльози котилися по її милому личку, прикрашеному виразистими очима, кольору чорних мокрих черешень. — Це моя єдина надія і опора. Прости і не стріляй! Я все тобі відслужу за сина… Спробуй його зрозуміти… Він же ж мій захисник…
Ще за хвилину-другу ординець румун блискавично зодягнув свій сіро-зелений однострій, застебнув портупею зі зброєю при боці. Вхопив кашкета зі столу і без будь-яких слів вийшов із кімнати. А ось Жора, розмазавши під носом згусток крові, не розгубився, не здався. Хлопець, різко відкинувши від себе материнські руки, кинувся через поріг у двері за окупантом. Вискочив у двір навздогін ненависному пригноблювачу. Знову метнувся під кущ бузку під вікном. За мить-другу він уже коршаком летів звідтіля до воріт, тримаючи у руках лискучу занозу від волов’ячого ярма. Це була незабутня пам’ятка від батька: він колись крутив хвости рогатим бикам у колгоспі. Поперед інших вправний погонич сірих степових волів, завжди з виду червонощокий Федько Козинкевич гордився тим, що його круторогі були запряжені у легеньке як пір’їнка, елегантне ярмо, обрамлене лискучими, до сонячного сяйва відполірованими бичачими шиями шпицями. У просторіччі їх називали притиками. Тепер одна із них, зручна, мабуть, у бійці, була в руках здичавілого на ґрунті ревнощів пахолка.
Як усе далі розігралося, приключилося — важко глуздом навіть уторопати-збагнути, зрозуміти сторонній людині. Але школяр таки майже наздогнав румуна, який чомусь занадто довго відв’язував від воріт свого прикметного коня, запряженого в панську бричку і вже навіть було вистрибнув на свою колісницю. Вміло, як спартанець, відвернувся від сталевої шпиці, якою на нього замахнувся півпарубчак. І, напевне б, прохромив нею ворожого офіцера. Наступної миті Ґеоргій лискучого прута вставив у колесо колісниці… Яким же чином уже іншої хвилини там опинилася і нога юного месника — цього ніхто й ніколи не зміг зрозуміти. Скільки не виясняли хлопці обставини блискавичного каліцтва свого товариша. Жора ж сам цієї болючої, щемливої теми ніколи не торкався, навіть зп’яна не обговорював, як румун фактично його колесував. Проїхавшись по нозі. Але тоді, за цієї дивної оказії крихку і завжди у війну напружену тишу села розтерзав несамовитий, дикий крик отрока, ’’Стоп! Тпр-р-р-у!’’ — щосили на свого лошака загорлав офіцер. Кінь його блискавично став дибки, бо їздовий щосили різко потягнув віжки на себе, ледве не роздер рота лошаку, зупиняючи бричку і вона покотилася назад ще раз наїхавши тонким гострим колесом на ногу, власне, на п’ятку хлопчака. Результат цієї неочікуваної трощі на рівній дорозі, під Теклиними ворітьми, виявився такий: ногу Ґеоргію переламали, а потім ще й майже одрізали від неї п’ятку. Витонченим колесом колісниці. Зробився відтак бідний Жора Козинкевич в одну мить інвалідом на все життя. І стали в селі обзивати його люди відтоді — Гнат без п’ят! Хоч сядь та й плач. От що значить гарна, до чортиків вродлива мама з офіцером-окупантом файно погуляла…
