У Теклі феєрично зблиснули очі. Це явно для неї було несподіванкою. Стало зрозуміло, що кавалер явно потрапив у десятку. Молода жінка почала розповідати, що давно мріє про таку гаптовану блузку. Сама вміючи гарно вишивати, вже декілька разів Текля бралася за таку мережену роботу, але справи не давали змоги їй реалізувати задум. Вдовиця без найменших вагань погодилась на такий подарунок. Отримавши на це згоду, водій враз авто скерував дещо вправо, на обочину і зупинився.
—Мила й люба моя, Текле, — враз несподівано почав свою якусь, певне, що заздалегідь заготовлену промову Марчелло/Марсель. — Чесно кажучи, я надзвичайно завинив перед тобою…
—Чим? — вирвалося здивоване у неї.
—А тим, що я, окупант, якого ненавидить увесь ваш народ, фактично своїми стосунками, візитами до тебе, такими поїздками, як сьогоднішня, знеславив тебе практично перед усім вашим селом і повітом. Ще зовсім невідомо, як і чим закінчиться нинішня кровопролитна війна, чиєю і якою перемогою. Якщо вашою, то тобі, хоч на край світу вибирайся тоді. Найкраще, звісно невідкладно вибратися до Румунії, але я навіть не пропоную відважуватись на такий відчайдушний крок, добре знаючи, що ти цей варіант ніколи не приймеш. Ти надзвичайно любиш свою Батьківщину, свій рідний і милий край… Вибачай за цю вимушену патетику в моїй промові. Ти дочка, на жаль, своїх примітивних і обмежених Рекечинців. Хоча у цьому немає нічого поганого. І тут вже нічого не вдієш, позаяк украй важливо, хто і яким народився/удався, на що здатний. І син твій, знаю, на подібне нізащо не погодиться. А ти завжди будеш там, де буде він. Єдиний чесний тут варіант, як на мене, такий — виїхати тобі подалі від Рекеченців. Де ти, сказати б, не з правильного боку засвітилася. Я фактично тебе підштовхнув до цього. Тому буде правильно тобі — купити скромну хату і звити нове власне кубельце в іншому, напевне ж, далекому місці. Ти, власне, ні перед ким не завинила. Чоловік загинув на війні. Вітчизну не зрадила. Щоб допомогти тобі, я тут зібрав трохи грошей, які хочу передати…
При цих словах Марсель дістав з-за пазухи гаманець і вкинув його до корзини, з якою вранці прийшла в авто вдовиця. Вона немовби натягнута струна аж підскочила на місці…
—Марчелло! Марчелло! Марсель! — закричала. — Ти що робиш!? Ти хочеш, щоб я зараз вийшла з авто і більше до його не сіла?
Майор-кучерявець почав гаряче цілувати свою супутницю, погладжуючи ніжні кучерики на її гарних, ніжних скронях. Напевне, щоб збити протестний гонор коханки, офіцер поміж поцілунками сказав:
—А чому ти не запитуєш, з якого дива вибрав я для подарунка тобі українську натільну вишиванку?
—І справді. Але ж ти так нині мною крутиш, моєю увагою, як циган сонцем. Чому, — відповідай?…
—Коли я був на третьому курсі військового училища, на танцях познайомився з обворожливо гарною дівчиною. Тамарою Бурчак. Вона була родом з-під румунської столиці…
—Невже, українка?
Олександр Горобець
—Ото ж, саме так. І Тамара майже завжди носила українські вишиванки. Мені це так неймовірно подобалось. Їй так усе пасувало до лиця, аж зустрічні оглядалися. Лицювало до барвів її шкіри, волосся, до кольору очей. Настільки, що одного дня і я собі також придбав таку шикарну сорочку. Вишиту, як це у вас, українців називається, — хрестиком. Я зодягнув її. Був у мене друг. Батько у нього — столичний професор. А в нього вже тоді був легковик. Ми випросили в нього авто і одного дня, як кажуть, на галай-балай, помчали поза столицю показати мене Тамарі у вишиванці. Я уявляв, як вона зрадіє, що її хлопець уже перейшов у її національну віру. Вона була вельми емоційна дівчина…
Ми із чималими труднощами розшукали її домівку, — розказує далі Марчелло. — Вийшла із господи моя Тамара, і здивована, побачивши мене на своїй вулиці, немовби спринтер на дистанції, щодуху примчала до мене, вхопила за руку і скоромовкою каже: ''Пішли негайно ось за ті кущі…''
—Чого це я маю ховатися, і від кого? — була моя цілком справедлива реакція.
—Від моїх батьків, — пояснює дівчина. — Тато і мама, як побачать тебе, такого гарного хлопця, та ще й в українській вишитій сорочці, одразу побажають мене видати за тебе заміж. Не відвертимось — це точно… Вони вже давно і з усіх сил розшукують мені пару лише з числа слов’ян-вкраїнців. А ти сам, як з картинки зійшов — приперся. Даруй, за відвертість.
—А ти що ж? — ображено справляюся в дивачки Тамари
—А я заміж не хочу, — пояснила. — Я хочу навчатися у виші. Здобути вищу освіту. Зробити успішну кар'єру до років моїх сорока. Стати професором. Обов’язково на моїй Батьківщині. Ось за тиждень виїжджаю до України. Шукай мене через років сімнадцять у Києві…
—І що? — похопилася Текля.
—А нічого. Ми більше ніколи не зустрічалися. Вона поїхала, а мене засмоктала армія. Тепер ось війна. Спасибі, тебе зустрів, знайшов. А ще, велика подяка за те, що тобі справді потрібна вишиванка… Ха-ха-ха, — давай посміємося з цієї дивацької ситуації…
