Рейсом із Рабата - 5

Уривки роману з продовженнями
І сліпа курка подеколи знайде зерно, клюне. Я ж пропоную добірний морально-етичний харч щонайменше на тиждень. Добірною мовою виконаний, із цікавинками, житейськими історіями, інтелектуальними відкриттями, сподіваюся, для багатьох, дивними сюжетними поворотами ледве не на кожному кроці. Що вже може бути цікавіше за захоплюючу книгу?! Це ж не прісний турецький серіал із найбільшим напруженням гарячих пристрастей, коли закохані… торкаються одне одного носиками. Цікаво: як же ж вони розмножуються?
Тому й далі кажу, якщо є можливість, посприяйте виходу роману в світ, переказавши по можливості певну, доступну вам, друзі, суму. Я не прошу ґулю грошей, можна задонатити і 50, і 100, і 200 гривень. Усі мої спонсори обов’язково отримають твір із дарчим підписом.
Моя карта ПриватБанку має цифровий код — 4149 6293 8879 0933 (Горобець Олександр ОЛександрович).
Читайте продовження роману:

ПІШЛА ДУША ПО РУКАХ

Від цих амурних походеньок найбільше в селі страждав, кволився бідолашний Жора, його душу буквально з’їдав гіркий, пекельний сором. Мов за стіну засунувся хлопчина, густий туск на його серці окублився. Усе це для нього було мовби запорохою ока, болячкою на носі. Хоча свого занепокоєння зовні старшокласник начебто нічим не видавав: позаяк був пахолком тонкої психологічної організації… Горів серцем… Вогонь глибоко в душі палав. Дуже ж йому не хотілося, щоб його мати стала вуличною гетерою, повійницею, шльондрою…
Якось, ще при початку стосунків Теклі і Марселя, румун через посильного прислав їй записочку у котрій ламаною російською транскрипцією сповіщав, що наступного ранку він заїде за нею на світанку автомобілем. Пропонує своїй славній пасії навідатися поспіль із ним до Жмеринки —містечка в Трансністрії. У нього там є службовий інтерес, хоч попереду була свята неділя. Дорогою покаже її рідний край, який вона точно не знає. У вдовиці в зв’язку з цим виникли проблеми: а як бути з Георгієм? Не могла ж вона йому, вже фактично дорослому парубійку, сказати, що відправляється з окупантом на прокаташки. Довелося криводушничати. Заявила, що на світанку відправляється з родичами до Могилева-Подільського на ринок, хоча це було діаметрально протилежно до напряму їхньої справжньої поїздки. Це була явна брехня матері заради порятунку ситуації в сім’ї. Так благодійниця Текла називала все у собі на виправдання діянь з цим приставучим окупантом. Тому ще по обіді суботи спровадила сина ночувати до бабусі у Буремлю, так звався дальній куток Рекеченців під лісом. Звідти був родом батько Жори.
Після отримання похоронки по Федору Козинкевичу, Текля ще жодного разу не навідувалася туди, на присілок, бо явно недолюблювала свою довгоязику і сварливу свекруху, котра завше і в усьому підтримувала в конфліктах свого сина, вочевидь вбачаючи в гарній і звабливій невістці причину всіх сімейних бешкетів і тарарамів молодих. Хлопець без розмов взяв свою шкільну торбину, склав усе потрібне туди на шкільний понеділок, і без зайвих розмов, ще до обіду суботи відправився в дорогу. Для Теклі було зрозуміло, що Георгій не протестував, напевне, тому, що він там обов’язково зустрінеться, або й взагалі ночуватиме у свого друга Сергія Загривого. Загриві у Буремлі були близькими сусідами баби Козинкевички…
Авто, розвертаючись під ворітьми Теклі, зблиснуло світлом фар ще на світанні, упершись пронизливими променями у віконниці Ксеньки Поперечної, (щезни і пропади це таке тісне, вузькоглядне сусідство!) і вона майже бігцем одяглася, буквально щодуху побігла через подвір’я. Щоб машина зайве не позувала, не зривала очі під обійстям, язикатій сусідці Поперечній насамперед. З острахом потягла на себе ручку дверей вогнистого легковика, якоїсь явно закордонної, не радянської і, мабуть же, не румунської конструкції. В шкіряному салоні ніжно пахло дорогими тонкими парфумами. Марсель привітно поклонився їй за кермом, взявши потім обережно руку вдовиці, ласкаво поцілував кінчики пальців. І авто, лихо зірвавшись із місця, прожогом понеслося в ніч, яка помітно розступалася перед світанком…
Їхали вони годин із дві. Подекуди, коли авто забиралося на помітні географічні підвищення довколишнього рельєфу, майор, який був при повному параді і навіть з якимись орденами на грудях, зупиняв вогнистого лімузина і з дороги показував Теклі всю чарівність подільського обширу, клапті різноколірних нив і ланів, зміїсті дзеркала річечок і блискотливі плеса ставків в оточені високих осокорів та кучматих верб. По-перше, що Текля взагалі вперше їхала в легковику і їй від задоволення, квапливої швидкості руху, від частої і постійної зміни картин мінливого зображення взагалі раз-по-раз забивало дух. Подеколи від блискавичності подій аж злегка крутилася голова. Вона була людиною вразливою і тонкосльозою. По-друге, хоча з усіх сил вдавала із себе досвідченого мандрівника, намагаючись нічому в подорожі не дивуватись, усе ж було видно, що вона в захоплені і від полів, які змінювали одні одних, від різноколірності стад худоби на випасах. Від змінюваності хат і садиб під густими, листатими гаями і садками. Особливо ж вразила картина вже десь на під’їзді до відомого залізничного вузла. Там вони кілька хвилин уперто прямували вздовж обгородженого густим колючим дротом, обладнаного сторожовими вишками з вартовими при кулеметах, напевне, концентраційного табору, Текля немовби закляла в своєму кріслі перед боковим вікном, сиділа не ворухнувшись, як приморожена. Із повними сліз очима, відвертаючись так, щоб її стану приголомшення не помітив фартовий окупант. Попутниця румунського офіцера зовсім не дивилася в бік бранців і їхніх злих сторожів, які бігали поміж рядами огорожі з великими вгодованими псами на довгих пасках. Робила вигляд, що уважно спостерігає за дорогою. Саме тієї миті їй майнула в голові віроломна, зрадлива думка про те, що ось там, за колючим дротом, цілком закономірно міг би виявитись її рижий Федь, по якому прийшла похоронка. Вгледівши її, він неодмінно перестрибнув би через усі загорожі, кинувся б навздогін цьому яскравому лімузину і геть би перекинув його на ходу, визволив би її з полону окупанта. Хоча, який же це ясир, коли насправді, це весела прогулянка. Теклю аж струсонуло від зухвалої нахабності цього уявного епізоду, що аж Марсель це помітив, але зрозумів, схоже, все явно по-своєму, позаяк, сказав:
—Мене також коробить від вигляду цієї овечої маси…

Письменник Олександр Горобець

Незабаром, як уже геть розвиднилося надворі, недільні мандрівники наздогнали дивну попутню процесію. Попереду на тонконогих конях їхало два вершники — румунські вояки при своїх довгих бойових люшнях. До стремен їхніх коней товстим мотузком виявилися притороченими руки молодого парубчака, котрий весь виявився страшенно побитий: на його тілі виразно виднілися рани і крововиливи. Закапканений невольник, уярмлений арештант ледве ступав, раз-по-раз спотикаючись. Напевне, було, що й часто падав і тоді вершники волочили його по землі, тому, що на передній частині його одягу полотняні штани й сорочка перетворилися на криваве місиво. Через спину й на голові виднілися бордові та вишневі сліди нагайок. Арештант глянув на авто і прибулим було видно, що на місці одного ока хлопчака було сама лише вогненна рана, котра й сльозилася.
—О, Боже, — вирвалося з грудей удовиці. — За що над тобою, хлопчику, так немилосердно познущалися? — запитала сама у себе, відчуваючи, як її душу тіпає сердешний діж. Аж мороз пішов поза шкірою. У грудях наче грудка на льоту закрижаніла. Ледве жива Текля відчайдушно молилася, а потім прорекла:
—Він, напевне, віку мого Георгія, майбутній школяр-випускник, либонь…
Іще за хвильку, пасажирка вся повернулася до водія і сказала, мабуть, уперше звертаючись до румуна на ’’ти’’, до чого, власне, він закликав її уже неодноразово, коли вони залишалися, як ось зараз, — сам-на-сам:
—Марселю! Ти якось мені сказав, що належиш до римо-католицької віри. І я все своє життя ходжу на молитву до костьолу. У нас із тобою один Понтифік і один Господь Бог. Їх високою і святою вірою закликаю тебе зробити зараз усе можливе так, щоб цю дитину негайно відпустили ваші ’’герої’’. Якою б не була його провина. Просто не гоже армії воювати з дітьми…
Вельми серйозний, аж суворий із вигляду майор-кудлай, мовчки обігнавши цей дивний військовий конвой, зупинився перед ним. Гальманув і арештантський ескорт. Майор неспішно вийшов з авто. Відкрилися двері з боку пасажира і з салону на бруківку ступила чорноока в кучериках жінка. Вона першою запитала:
—Який гріх скоїв цей хлопчина, що опинився під арештом?
Майор переклав це запитання румунською, і, напевне, старший із вояків, гладкий, як горохова копиця, заявив:
—Хлопчак-зловмисник спалив скирту конюшини, котра була заготовлена для коней жандармерії… При чому заподіяв цю чималу шкоду з викликом: не став тікати, ховатися від покарання. Зажадав, мовляв, щоб йото тут же розстріляли, бо як відпустять, він усе, що належить окупантам перетворить на дим і попіл… Упертий, нахабний, міднолобий, — зробив свій висновок солдат, товстий, як баклажан…
—Що з ним зроблять? — упівголоса справилася в майора пасажирка лімузина.
—Його, вірогідніше всього, розстріляють, — впевнено відповів офіцер. — Він злочин свій учинив з умислом. З викликом, ззиваючи до подібного інших українців. Із ним точно панькатись не будуть… Одне слово, покатався хлопчина, як на їжаку, ускочив у сливки, — скептично оцінив ситуація юного народного месника чубатий румунський офіцер… І це, здається, ще більше схвилювало Теклю.
—А куди його ведуть? – справилася вона.
Конвоїри пояснили, що бандита наказано етапувати в сигуранцу міста Жмеринки. Стали уточняти скільки туди кілометрів? Виявляється, ще три до містечка Станіславчик, а від нього до Жмеринки ще сім верств… Не близько…
—Він туди явно не дійде, — знову стиха мовила Текля своєму водію-офіцеру, позаяк, впродовж того часу, коли люди з авто розмовляли з конвоїрами, хлопчина спершу безсило повиснув на мотузяних розтяжках поміж лошаками, а тоді і геть упав на землю, витягнувшись на повен зріст у дорожній пилюзі. Єдине його здорове око було щільно примружене. Один із вершників спішився, зняв з сідла приторочену каністру з водою і плюснув із неї на голову бранцю. Той одразу ж очунявся, але вставати не поспішав. Очевидно, не міг цього вчинити фізично…
—Справу вирішимо так, — ураз голосно заявив румунський майор. — Я забираю у вас молодого злочинця, бо якраз прямую до Жмеринської сигуранци, особисто до майора Мірчи Барбулеску. Знаєте такого? Еге ж, до вашого заступника командира підрозділу… Мого давнього друга… Я й передам йому ваш подарунок…
Обидва окупанти закивали на знак згоди головами. Стали стверджувати, що їм якраз наказано арештованого доставити в розпорядження саме цього офіцера румунського гестапо. Один із стрільців поліз до своєї торбини, яка залишалася на коні і витягнув звідти, мабуть, супроводжувальні матеріали на затриманого бранця. Передав їх новоприбулому офіцеру. Вояки не скривали свого задоволення тим, що їм тепер не доведеться за неймовірної спеки через поля молотити на змилених конях двадцять кілометрів туди/сюди в далеке місто. Один із окупантів, поплювавши на олівець, старанно вивів у своєму зошиті реєстраційний номер авто офіцера, який забрав у них підпалювача румунського добра в одному з місцевих колгоспів. Записав туди і прізвище майора сигуранци…
Хлопчака, оскільки він весь був неймовірно закривавлений, у багнюці й пилюзі, положили до багажника авто, постеливши туди конячу попону. Не всадовиш же ж його до комфортного салону шикарного легковика! Марчелло кришку багажника не став закривати на замок, аби злочинець не задихнувся. На що румунські вояки стали бурхливо й гаряче протестувати. Мовляв, він такий упертий, неврівноважений, нахабний хлопчисько, що неодмінно утече, тільки залиш йому бодай мишачу нору відкритою. Цим українцям довіряти не можна ні на йоту — був їхній однозначний висновок…
—Нічого, — сказав майор, — від мене він нікуди не чкурне. — І для більшої впевненості розстебнув кобуру. —Я бронзовий призер чемпіонату Румунії з кульової стрільби. Побачимо чия візьме…
—Тоді нехай буде відкрито, щоб і справді не задихнувся, — заторочили в один голос обоє жандармів. А старший, товстун поважно сказав, щоб, мовляв, чужим людям його не перетворити із порося в карася…
Далі автомандрівники рухалися доволі сумирно. Подекуди, в безлюдних місцях так повільно, що можна було спокійно вийти з багажника, як з брички на повільному ходу. Особливо ж тоді, коли їздовому не зовсім хочеться бачити і знати, коли саме капосна баба з відомої примовки, а як у даному випадку тут — сільський палій румунської конюшини зістрибне із воза: головне, щоб коням полегшало в дорозі.
Неподалік якогось млину Марсель зупинив легковика. Вийшов і… переконався в тому, що хлопчини і справді в багажнику вже катма, позаяк п’яті двері легковика вже давненько грюкали на вибоїнах. Схоже на те, що малолітній палій уже давно покинув авто на шкентелі. Зник, як мильна булька. Канув у безвість. І слава Богу! Майор оглянувшись, чи ніхто не бачить його, достав пістолета з кобури і двічі вистрілив у воду, що спроквола текла попід вербами…
Сказати б, стрельнув, для більшої важливості факту пропажі пасажира з авто. Двічі бабахнув. Щоб, як хто, можливо, перевірятиме, чи гриміли тут постріли, коли тікав зловмисник. Точно — під вербами з легковика стріляли. Хто хотів, той почув…
Коли водій повернувся на своє місце, його… атакувала красуня Текля. Вона кинулася на шию Марселю і стала його ніжно цілувати. Чоловік у розквіті фізичних сил і бархатистих, пестливих почуттів не міг не відповісти їй взаємністю. Довелося пошвидше з’їжджати з дороги на якийсь час у густі зарослі ожини. Благо, її росло там чимало, і густа ж, чортяка…
Утомившись від благосних утіх під плакучою вербою, Марсель однією рукою повів авто дорогою, іншою ніжно обіймав Теклю. До Жмеринки залишалося вже зовсім недалеко.
—Зараз ми маємо поїхати на ринок, — казав майор своїй ніжній і пестливій супутниці. — Ти не маєш права тепер відмовлятись від будь-яких моїх гарних пропозицій. Я, виконуючи твою благосну забаганку, і не роздумуючи, учинив кримінальний злочин проти своєї армії, де служу, відпустивши на волю злочинця українця. Так що твої заперечення тут не приймаються і не розглядаються. Врахуй, будь ласка, це.
—І яке ж буде ваше розпорядження? – з тихою ніжністю в голосі обірвала його тираду Текля.
—Ми зараз їдемо на центральний міський ринок і я купую тобі гарний подарунок…
—І що ж це має бути? Невже ти уже це знаєш зараз? У такому разі, поділися цією новиною зі мною, — з милою усмішкою на медових устах зацікавлено справилася коханка офіцера.
— Будь ласка, — була його жвава, легкокрила відповідь. — Йдеться, мила голубонько моя, про найкращу… українську вишиванку.
***
Якщо комусь, чого доброго, може видатись, що тут частково описано буцімто епізоди з його приватного життя, то це, швидше за все вас провідало психологічне дежав'ю… Або трапилися банальні збіги випадковостей, до яких я не маю ніякого стосунку…

Олександр Горобець, письменник.

(Продовження буде)

Зауваженні і пропозиції надсилайте, будь ласка, сюди — 33jyra@ukr.net

Інші публікації автора

Тепер "Новачком" Путін маститиме двері Білого Дому

неділя, 18 лютий 2024, 8:42

Смерть Навального. Росіянці, люди з дияволом у голові, знову своїми карколомними, безсердечними подіями заполонили перші шпальти всіх світових агентств, як завжди з непереквітною безглуздістю і чортівнею. Вони знищили сподівання багатьох своїх людей,...

Захотілося Маланці побувати в Касабланці

середа, 14 лютий 2024, 23:29

З приводу нового роману. Цими днями в одній із друкарень Луцька готується до виходу в світ приголомшливий роман київського письменника Олександра Горобця «Монастирська праля». Сьогодні вранці написав я листа до редакції Волинської обласної газети «Воли...