Рейсом із Рабата - 2

Якщо хочете дізнатися куди ви вже зайшли, скільки відміряно по життю, запитай себе про те, скільки вам залишилося до основного ювілею долі — ста років. Мені — 26 з дрібненьким хвостиком. Якщо на такій вершині згадає хтось тоді добрим словом поміж людьми мене, то хотілося, аби перш-на-перш пом’янули українці свіжоспечений мій новий роман ’’Квітами до тебе проросту’’. В який я вклав всі свої душу і серце. Над котрим добряче потрудився. Вийшла, як мені видається, вразлива, щемлива оповідь про людей, котрі мешкали на окупованій Румунії Трансністрії, землі моїх батьків, про котру, до речі, ніхто і ніколи, нічого не розповідав, про життя-буття в одному з райцентрів нашого чарівного Наддністров’я, у Жмеринці і по за її межами, (еге ж!), про людську гордість і погорду, як плекається і зростає в нестійких особах перший смертний гріх — гординя. Як людей рятує віра в Бога, і ті, хто служать Всевишньому.

Усе це в одному творі. Ага ж, іще не на життя, а на смерть зображена боротьба з окупантами за Україну.

Знаю: хто відважиться прочитати мій твір, будуть потім щиро дякувати автору. За світлі й красиві образи людей. За барвисту мову, за… Щоправда, я готовий вислухати й слушні зауваження, якщо такі будуть. Електронну адресу залишаю в кінці посту.

Але твір ще треба видати, пустити між люди. Це нині вельми проблемно, практично без зовнішньої допомоги, фактично за пенсію просто таки неможливо.

Олександр Горобець.

Тому я і звернувся до потенційних моїх читачів із чолобитним проханням: підсобіть друзі, якщо маєте щонайменшу можливість. Я не прошу донатити великі суми, добре знаю, що нині це фактично неможливо. І 50, і 100, і 200 гривень на видачу книги, яку я вам потім презентую, це цілком реально.

Утім, поки що читайте уривки з роману. Водночас переконливо прошу, по можливості в нинішній складний час, посприяйте, друзі, розвитку літературного процесу, допоможіть видати книгу, яка вам, (стовідсотково гарантую!) — сподобається. Моя карта ПриватБанку має цифровий код — 4149 6293 8879 0933

Поголоска така забриніла…

Сідаючи ввечері до фірмового потягу на вузловій станції, де він формується щоденно, цю дрібну оказію далеких-далеких років мимоволі згадав редактор районної газети Сергій Іванович Загривий. Бо його Марта давно уже виросла, увібралася в пір’я і ще пошукати у світі таку примітну і вродливу дівчиноньку, як вона. Навчається у самій Москві, подумати тільки — на факультеті журналістики знаменитого МДУ імені Михайла Ломоносова. А ну, обійдіть, обнишпорте всю область, і сусідні також, навряд чи знайдете, бігме, фахівця з таким козирним дипломом цього елітного вузу, котрий має здобути.
Щоправда, товаришу Загривому, далебі, зовсім не хотілося згадувати про те, що з пів години тому його редакційних водій Гриша Мак, весь у милі, по черзі затягнув до купе, бережно вклав на нижній і верхніх полках три білих полотняних мішки з вишуканою провізією. Там припасено половину смаженого барана, дві третини молодого поросяти, переробленого на делікатеси. Приготовлено найдорожчі коньяки і нарочито приготовлена самогонка, заправлена відбірними травами чоловіком, який готує цей узвар особисто для першого секретаря райкому партії і його іменитих гостей. Що тут говорити: Москва бідних своїх васалів не терпить. Ігнорує бідних гостей. Вирішує справи лише тих, хто зацікавить її своїми ситими хабарями. Споконвіку таке велося, а відтак із новим буйством розрослося. Якби не ця підпільна стежина до вищого, оманливого світу, навряд чи донька Сергія Загривого могла б потрапити до цього елітного навчального заходу. Але про це, зрозуміло, навіть не хочеться думати.
Тут важливо буде на Київському вокзалі Москви швидко віднайти розторопного носія поклаж, натрапити на метикуватого таксиста, позаяк дорідні сидіри, окрім, зрозуміло, доччиного оброку, мають конче потрапити ще, як мінімум, до трьох іменитих адрес. Починаючи з квартири декана прославленого факультету.
Саме, здається, у цьому місці, щось неприємно кольнуло Сергія Івановича під серцем. Мулько там стало. Як муха крилом його головний двигун зачепила. Адже ж нині у нього складається начебто зовсім не плановий, як то бувало раніше, до певних свят, урочистостей виїзд до білокам’яної, а явно позачерговий. За три роки навчання дочки у Москві, сказати б, перший подібний нарочний виклик, якщо точніше сказати. Редактору районки зателефонували із сектору преси обкому партії і сказали, що наступного понеділка, на 11.00 його очікують у кабінеті № 568 на Старій Площі столиці, в апараті ЦК КПРС.
Усі потуги Загривого дізнатися, що насправді скоїлося, яка тема майбутньої розмови з ним у Москві, ні до чого не привели. Ніхто, або дійсно нічого не знав, або просто не бажали говорити. Тільки багатозначно підкреслювали: ’’Ти ж розумієш, це ж на Стару Площу’’. У цьому місці столиці містився найпохмуріший відділ ЦК — ідеологічний. Щось на зразок гестапо у колишньому третьому рейху. І Сергій Іванович це добре знав. Бо саме в Берліні, на вулиці Принц-Альбрехт-Штрасе його й поранило на війні. Це, за один квартал від штаб-квартири гестапо — державної таємної політичної поліції гітлерівської Німеччини. Що ж відбуватиметься нині тут — у комуністичному каральному органі, невідомо нічого. Через це, зізнатися, ой, як було лячно Загривому, курва його маму, аж за жижки сіпало, серце обкипало… Що це за виклик такий?
Тільки пізнього вечора зателефонував йому, напевне, після бурхливого застілля його добрий знайомий Віталій Борецький, який беззмінно готував усі промови партійному босу краю, і котрий давно уже сидів на алкогольному підсосі редактора з глибинки. Але замість того, щоб розігнати хмари над невеселими думами Загривого у зв’язку з несподіваним викликом ’’на килим’’, насправді ще більше скошлатив їх. Бо наполовину весело і по-панібратськи прокричав у трубку: ’’Ти, старий, не сци окропом, здається мені, тебе щось запитають про дочку в Москві… Чутка така забриніла…’’
Сергій Іванович пригадав, що перед цим виїздом до Москви він періодично телефонував у гуртожиток до Марти. Але її чомусь там не було, ні вранці, ні в ввечері, і ніхто не знав куди вона поділася. Ще одна загадка, хай йому грець.
У суботу й неділю все більше і більше тривоги збиралося в серцях батька і матері. Марія Никодимівна теж поривалася поїхати до дочки в університет разом із чоловіком. Що ж сталося? Де шукати її? Куди вона запропастилася? Досада шкребе рідних, як кішка лапою…
Ось тому то й згадав у купе столичного експресу Сергій Іванович ту подію з молдавським роєм бджіл, що залетів у тестеве подвір’я при родах дочки, слова славного сусіда Василя Спиридоновича, котрий благородно стверджував, що то, мовляв, був добрий знак з небес на щасливу долю дитини. Атеїстові Загривому тут явно хотілося, щоб згадка про Бога того разу їм посприяла…

***

Якщо комусь, чого доброго, може видатись, що тут частково описано буцімто епізоди з його приватного життя, то це, швидше за все вас провідало психологічне дежав'ю… Або трапилися банальні збіги випадковостей, до яких я не маю ніякого відношення…

Олександр Горобець, письменник.

(Продовження буде)

Зауваженні і пропозиції надсилайте, будь ласка, сюди — 33jyra@ukr.net