Іще вчора думав: усе, більше не займатимусь саморекламою своїх творів, не проситимусь більше донатити на мої твори своїх милих та любих читачів. Якщо йти за логікою карикатурних Гепи і Допи, котрі колись перед камерою публічно навчилися (пам'ятаєте?) випрошувати кошти у харків’ян, не вмію я, либонь, правильно кривитись і плакатись, якщо люди більше не кидають коштів на паперть переді мною. Але проснувся нині вранці, дивлюсь з обох очей, а перед зором напис: 25 січня – День мого народження. Чим найкраще привітати з цим рідних моїх читачів? Та, звісно ж, новим, одинадцятим уривком з нового роману! Еге ж! А ще, найкраща нагода попросити в люду дорогого підтримки для того, щоб уже переказати перший транш коштів поліграфістам, аби починали верстку роману ’’Квітами до тебе проросту’’.
Погляд в очі долі
Пізно ввечері з городу під причілкове вікно Теклиної хати майнула заледве вловима тінь і тільки-тільки чутно пошкрябала по шклу. Так непомітно у вечоровій імлі маскуватися вміє тільки Сергійко Загривий. Текля, покидаючи домівку, й не закривала сінешні двері, аби не грюкати на всю вулицю металевим засовом. Ніхто тепер, воєнної пори, увечері не бродить по селу. Кінні патрулі повсякчас сюди-туди по закутках шмигають. На порушника комендантської години неодмінно (замість ’’Добрий вечір!’’) очікує смачна нагайка через плечі, а то й арешт із детальними допитами: хто, чому не дома під засовом, куди і звідки прямує, чому порушує суворий окупаційний закон? Якщо трапляється, будь-хто з родичів навідується до Козинкевички, то робить це обов’язково за світлої пори доби. А коли чесно, то вкрасти у вбогої вдовиці і безбатченка її сина немає чого. Окрім шкільних підручників та зошитів хлопчака і зимового шитва хазяйки. Це чиста правда, що понад усе любить Текля вишивати. Намережила квітами вже незліченно багато яскравих та барвистих рушників. Часто їх дарує друзям. Може, при потребі, і на замовлення будь-що вогнисто вигаптувати, заздрісно гарну вишиванку, до прикладу, будь-кому файно зладнати по фігурі на все життя. У Рекечинцях ці роботи майстрині Марти добре знають люди…
Невдовзі два силуети ступили за перелаз і зникли поміж дозріваючими кашкетами соняхів.
Цього разу майже все повторилося, як і минулого візиту до Георгія у слідчому ізоляторі: тільки Сергій, провівши Теклю до сина, повернувшись від вартового Раду сказав, що румун-вахтер зажадав, аби при закінчення рандеву Текля зайшла до нього на розмову. Загривий побачив, як стиснулися при цих словах кулаки в його запального друга Георгія. Він злегка торкнувся плеча Козинкевича і мовив:
—Не звертай увагу, хіба ж ти не знаєш, що цей чоловік упав з дурної скелі. І держить далеко язик від розуму. Поки ми закінчимо побачення, він уже буде п’яний, як чіп. З копит зіб’ється. І лика не в’язатиме. Ніхто йому показуватись не буде… Нехай помріє про таке у своїй білій гарячці…
Олександр Горобець.
У Георгія був явний прогрес в оздоровлені. Від часу, поки в його камері з’явилися дорогі гості і поки вони не покинули цю страшну обитель, він фактично ні разу не присідав на своє металеве ліжко, по-спартанськи запнене сірим з синіми берегами благеньким армійським одіялом. Жора постійно перебував на ногах. Власне, на одній нозі та милиці. Скраєчку на різних кінцях металевого лежака скромно примостилися його однокласник Сергій та мати. Жора тим часом, немовби невгамовна дзиґа кружляв у центрі кімнати. Звивався на одній нозі по задушливому боксу, котрий сліпо освічувався маленькою свічечкою у кутку. Раз-по-раз ступав, вміло підпираючись милицею замість іншої ноги. Услід йому нагинався від вітру, що здіймав хлопець і блимав тоненький вогник. Перебинтована кінцівка йому ні в чому не перешкоджала. Різноманітні піруети вдавалися козаку легко, без утоми. Було видно, що він і не думає про спочинок. Здавалося, відпусти його зараз, і він на крилах полетить від цієї паркої комори, де провів Георгій уже понад десяток діб, додому чи ще будь-куди…
Домовились, що їхній план Х таємної втечі з ізолятора підлягає реалізації за дві доби, у вівторок, 21 серпня 1942 року. Коли на вахті знову стоятиме старий носатий румун-алкоголик. Гості молодого заручника прийдуть з відомими вахтеру подарунками, як завжди. Спиртним, насамперед. Важливо, щоб охоронець так і не побачив матір Георгія. Навіщо йому ця зайва візія, примара, фантом перед неминучим слідством щодо майбутньої втечі парубчака з-під караулу. Тому йому нині після чергової довгої чарки надалі можна наобіцяти хоч і нічний стриптиз. До самогону для Раду Текля, як професійний медик, додасть снодійного узвару, який заварила головна чаклунка села баба Мотря — мати її чоловіка, себто, бабуся Георгія. Сергій принесе з собою й мотузку. Після того, як вартовий досягне повної ’’кондиції’’ у своїй ’’каптьорці’’, його намертво зв’яжуть і покинуть на бойовому посту хлопці-партизани. Важливо все обставити так, щоб було схожим на банальний замах на караульного. З викраденням зброї і всього, що є на посту вартового…
Під ворітьми звільненого бранця очкуватиме підвода. Два молодих хлопці, друзі Георгія та Сергія, в обмін на рушницю й боєкомплект Раду зголосилися блискавично спровадити Козинкевича на станцію Копай, до нічного експресу, звідкіля він попрямує до Жмеринки і далі у широкий і безмежний світ. Власне, за межі боярської Трансністрії, де його можуть розшукувати негайно. Кінцевий маршрут Георгія знав лише Сергій Загривий. У це навіть не посвячували матір. Хлопці при цьому вирішили не брати на підводу з утікачем із лікарні навіть Теклю, що називається, — відвести її подалі від гріха. Бо в разі, якщо підвода з утікачем на вулиці випадково наштовхнеться на кінний нічний патруль, доведеться вступати у бій з румунами. А ще, їздові взагалі не повинні знати, що у звільненні Козинкевича брала участь і його мати. Вони взагалі не повинні бачити її. Хоча тікатиме Козинкевич сусідньою вулицею, яка веде попри його рідну хату. Текля, за задумом Сергія та Георгія, з лікарні має дістатися додому самотужки, потемки левадами, щоб ніхто її тієї ночі ніде не запримітив бодай випадково…
Урочної ночі все складалося, як намітили змовники. Більше того, коли вже вони зайшли до слідчого ізолятора, по даху часто-часто забарабанили крупні краплі дощу, а згодом на задушливу післяспасівську землю пролилася рясна злива. Коли визволителі бранця з’явилися до слідчого ізолятора, збуджений і норовистий Жора нервово кружляв із милицею по камері.
—Ти налив уже цьому пияку стакан бурячанки? — справився Козинкевич у Сергія, котрий прийшов від вартового.
—Та він при мені одним духом вилив за комір пів гальби сивухи, — весело розповідав С. Загривий. — Почав облупувати яйце і заходився часто-часто позіхати. Рот у нього просто розривався. Очі поповзли під стріху. Змахує на те, що приправи ви йому не пошкодували, — зиркнув з усмішкою на устах у бік тітки Теклі. — От загарбники мають собі надійного вартівника. Караульного козака на чатах.
—Упереддозорця, — підкинув словечко Жора Козинкевич, — головного на вахтовій службі людину.
—І слава Богу, що він такий. Нам легше, — заявив Загривий. Ще через хвильку додав:
—Я подивився на те, що він уже майже очманів, нічого не мислить, пішов подивитись, чи приїхали наші хлопці. Вони вже, слава Богу, виявилися на місці. Там, Жора, щоб ти знав, не коні, а — справжні змії. В одну мить, куди потрібно тобі доставлять, аж мені хочеться з вами прокататись…
Зараз ми випровадимо вас, — звернувся Загривий уже до Теклі, — і будемо разом із їздовими в’язати румуна… Ви ж ідіть левадами, ніде не зупиняючись. Слухайте уважно, що твориться попереду вас. Чи не їдуть бува бережком вершники-окупанти. Придумайте на всяк випадок собі версію, звідкіля повертаєтесь… Про це ви, у разі затримання, маєте розповідати не збиваючись і не заїкаючись. Я ж додому добиратимусь, щоб ви знали, іншим краєм села…
Жора, значно звеселілий, у порівнянні з станом попередніх днів перебування у камері румунського слідчого ізолятора загарбників обнявся і розцілувався з матір’ю. Сказав їй на прощання лише чотири обнадійливих слова:
—Чекай мене з перемогою!
Текля ж зажадала, щоб син заглянув їй в очі.
— Я хочу побачити в них твою гарну і щасливу долю. А ще ти якось так сказав свої слова, ніби до довгої розлуки. Так і я тобі, мабуть, сину, подібно відповім: знай, що я тебе ніде й ніколи не полишу, не покину. Я завжди до тебе, якщо знадобиться, і квітами проросту. Хоч би через бетон чи асфальт… Якщо потрібно — через усю планету…
Усі ці щемливі обмовки-обіцянки сталося якось несподівано, зненацька, шо всім трьом аж морозом пройняло по за спинами. Ф-ф-фу-у-у! Буває ж така щиросерда відвертість?! Ніхто до неї не готувався, не планував подібного акту задушевності й тепла. Саме життя сформувало і видало таку серйозну і відповідальну мить, котра запам’ятовується назавжди…
—О, — враз вирвалося із уст Теклі, — а про головне , бач, і геть позабула… Мабуть, старіти починаю…
—Що, мамо?— забідкався син.
—Та тут трохи зібрала грошиків тобі на дорогу, запакувала їх, а передати їх тобі, щезни біло, замало не забула через надмірне хвилювання. Я тут таку підв’язку через плече приладнала, одягни її на тіло, під сорочку, щоб навіть і при поверхневому обшуку не знайшли. Там є і німецькі марки, і румунські леї. Грамотний — розберешся…
— Ого, — почулося від сина, коли він ощупав пакунка. — А чого так багато? Ти б краще собі їх залишила…
— Він, як їсти захоче, — з жартом вклинився в розмову сина та матері друг Георгія Сергій, — то на ринку чи десь у багатому городі щось украде, а вам і справді вони б більше знадобилися…
—А ти, — через паузу мовив Жора до Загривого, — як кажуть: пиши листи через Бердичів!
—Алаверди, козаче…
