Рейсом із RABATA - 10

Продовження. Початок у дев'яти попередніх публікаціях на цьому ж Інтернет ресурсі. Шукайте їх.
Скажіть, будь ласка, друзі, хіба десять ситих, запашних уривків із нового роману не досить для того, щоб взяти вам на досвідчений читацький зуб, визначитись, що то за твір такий уродився з-під мого пера? Якого він замісу, з якого борошна, яка сюжетна канва у йому – цікава чи така собі? Чи зачаровує, приворожує до себе ця літературна розвідка? Якою мовою викладено сюжет, подано різновид наративу, зображені образи і постаті роману? Чи запам’ятовуються вони? І що, нарешті, думати мені про це все, коли з боку читачів за місяць публікацій не надійшло жодного відгуку. Жодного?! Хоча точно знаю: мої подачі уривків роману читає багато людей. І надходжень мені допомоги від них для випуску книги теж фактично мізерна.
Одначе, ще раз замічу, подана в публікаціях не головна сюжетна лінія. До того ми ще дійдемо. Ось тоді роз по спині побіжить не одного читача.
А поки що читайте десятий уривок твору.
Мій же агітпункт незмінний. Переконую і влещаю справжніх любителів краснописьменства посприяти мені видати через певний донат коштів (прошу всього дещицю — віднайти гривень 50, 100, 200) на переказ для оплати поліграфічних затрат, котрі подолати самотужки не в силі. Картка ПриватБанку 4149 6293 8879 0933.
Кожен, хто виділить підтримку отримає книгу. Ви ще будете дякувати мені за цей твір…
ТЯГНИ ЗАЙЦЯ ЗА ЯЙЦЯ!
Вечір на першу вилазку Сергія Загривого і Теклі до сина в лікарню, де під румунською вартою знаходився Жора Козинкевич, видався на щастя темний, без єдиної зірки на небі. Весь краєвид намурмосився, спохмурнів не те на дощ, чи то просто так пригнічено прощалося літо. Начебто на ніч ховалося під темну ковдру своєї календарної пори. Але змовникам ця картина вельми сподобалася. До того ж вирішили добиратися до лічниці долинами, понад річечкою. А там, під крислатими вербами, за кущами високого і густого верболозу хоч в око стрільни. На Бабусовій долині треба буде перебиратися через кладку, де головна сільська водойма Мирло приймає в свої обійми притоку з дивним назвиськом Устриця. Так, начебто у цих місцях колись водилися молюски. Хоч би збитошні хлопчаки, подумалося Теклі, не зламали там перила, як іноді капосні учиняють подібне на збиток усім, а то за нинішньої непроглядної тьми чого доброго можна зненацька й шубовснути в воду. Одне слово, ще бозна-який коверкот з того всього вийде. Від цього у матері затворника вже добу в душі все колотилося, а під серцем застряг тривалий острах. Хоч би їм із Сергієм у цій затії усміхнулася вдача.
Текля для візиту до сина приготувала два ’’сидори’’. В одному, меншому, містилася пляшка пекучого узвару для окупанта, цупко закоркована кукурудзяною затичкою, шматочок сала, кусень хліба, цибулина, дрібок солі в газетці, одне яєчко. Цю поклажу ніс Сергій. А вона собі в хустину загорнула пляшку козячого молока, шматок вареної курки, пів апетитної, духмяної хлібини і пляшку бульйону. Положила туди по голівці часника і цибулі.
Щойно підійшли вони до лікарні, як Сергій, що молодими очима промацував шлях попереду, зупинився, мовби вкопаний. Змовники обоє виразно почули, як біля воріт богадільні фуркнула коняка, виразно дзенькнула вуздечкою. Когось лиха година приволокла під лікарню. Треба було чекати, бо це означало, що в румунському відділку лічниці — шпиталі для вояків та арештантів перебувають відвідувачі. Якщо до того ж і з персональним кінним виїздом, значить у приміщені перебуває хтось із керівників окупантів. І справді, невдовзі двері приміщення відчинилися і з гасовим ліхтарем на ганку з’явився довготелесий, напів згорблений, в обвислому на ньому однострої вояк Раду, без своєї традиційної люшні. За ним викотився маленький, що свині підріс під хвіст, капітан сигуранци. Вони зупинилися перед входом до лічниці і про щось гелготіли своєю незрозумілою мовою, злегка пересміюючись. Коли це враз дрібнуватий Сербул направився точно у той бік, де завмерли під розложистим кущем калини Сергій і Текля. Мати Георгія, не на жарт сполошившись, уже готова була кинутись навтьоки, що, звісно б, неодмінно закінчилося погонею, пострілами, можливо пораненням і навіть убивством, але сміливий і витривалий хлопчисько, ухопивши її за руку, міцно стиснув пальці, що, напевне, означало одне: завмри на місці і не ворухнись! Мовляв, зі світла він нічого не побачить у густих зарослях калини. Румун зупинився від вечірніх неофіційних відвідувачів лікарні за метрів чотири-п’ять. Пошопортався у свої маленькій ширінці і задзюрчав ледве не на черевики Загривому. Школяр міцно стиснув уста, закляк на місці.
Як же ж Сергію цієї миті хотілося засміятися, гигикнути, зареготати на всі груди. Але він мовчав, немовби крислатий ясень над лікарнею. Тільки ще тісніше стискаючи руку матері Георгія. Ще й двічі голосно пукнувши на закінчення випорожнення, боярський червонопогонний капітан попростував до воріт, де стояла його бричка. Раду, щоб було видніше начальнику на подорожнику високо над головою підніс ліхтаря. Капітан швидко відв’язав коня від стовпа воріт, сів у бричку. І вже незабаром конячина зацокотіла підковами на сільській бруківці, віддалюючись від лазарету.
Коли все довкруги затихло, Сергій взяв справу відвідин друга в свої руки. Він попросив матір Георгія постояти тут же, де вони перед цим притаїлися, а сам, разом із могоричем для вартового тихенько, попід стіною приміщення, невидимою тінню прокрався до вхідних дверей. Тихим стуком із ганку подав умовний сигнал для Раду. За кілька хвилин повернувся під калину, взяв за руку тітку Теклю і повів її до катівні сигуранци. Він тут поводився уже по-хазяйськи. Загривий спровадив молоду жінку мимо зачиненого віконця і дверей охоронця, ступаючи лише навшпиньки до третіх дверей у коридорі, що були далі за постом вартового. Користуючись зв’язкою ключів караульного, майже нечутно відчинив двері камери і впустив туди Теклю.
У кутку камери тьмяно блимала ледве жива свічка. На ліжку сидів її рідний синок. Поруч із ним лежала милиця.
—Боже, невже це ти, мій любий зайчику?! — прошепотіла мати. Кинулася обнімати, цілувати Жору. — Як же ж ти змарнів, похудав. Сама лише шкіра та кості… Я буду говорити, а ти бери і їж. Перш-на-перш попий бульйончику, посмакуй курятини. Це найкраще для твого голодного шлунку…


Олександр Горобець.
Обцілувавши матір, Георгій став неспішно їсти. Можливо, він би й жвавіше зайнявся цим, оскільки голодним був уже понад тиждень, але йому повсякчас заважав Сергій. Він кожної миті нахилявся до вуха друга і щось активно шепотів, розповідаючи, либонь, вельми цікаве й веселе, оскільки обидва активно усміхалися. Теклю тим часом турбувала зранена нога сина. Вона навіть намагалася розв’язати її, але Жора завзято запручався. Зробив великі Федорові очі. Врешті, мати тільки запитувала:
—А п’ятка збереглася? Її, скажи мені, не ампутували?
—П’ятка жива, мамо, — твердо запевнив син. — Лікар румун переконаний, що я колись виходжусь і навіть не припадатиму на цю ступню… Але до того ще треба дожити…
Ж. Козинкевич розповів, що у нього, можливо б, усе й було б добре, позаяк майор Попеску не проявляє в його справі начебто ніякої активності. Хлопця фактично ще ні разу не допитували по справі. Можна було б навіть подумати, що головний румунський гестапівець усе спускає на гальмах. Якби не капосний і задерикуватий капітан Сербул. Кажуть, що цей, мовби на корені градом прибитий недоношений прищ за походженням навіть не румун, а капосний молдованин, здаэться. Схоже на те, що йому за будь-яких обставин хочеться посунути з крісла свого майора, керівника районної сигуранци і він до Одеси, військового управління Трансністрії, накатав на свого начальника каверзну, облудливу скаргу. У ній вказав, що їхній шеф буцімто покриває юного партизана, котрий учинив серед білого дня, привселюдно замах на життя начальника районної сигуранци. Бо цей ворог боярської Румунії є буяним, свавільним сином коханки пана майора, місцевої українки. Відтак, злісний акт проти великої Румунії та її доблесних вояків залишається не розслідуваний і непокараний. Капітан Сербул тим самим сигналізує, підкреслювалося у службовому доносі, що їхній патрон із Рекечинець, своєю примарною добротою та людяністю сам тягне біду за хвіст: невідомо ж ще чим завершиться історія з таким агресивним українцем, яким насправді виявився старшокласник Козинкевич. Котрий за замах на старшого офіцера боярської Румунії не поніс ніякого покарання…
Уже навіть серед людей по містечку балачки поповзли: пхає й пхає, мовляв, свою ложку в чужу миску цей маленький Сербул. Майора ганьбить і принижує. Румунські вояки не криючись з селянами про це за стаканом слив’янки обмовляються.
У Теклі від цих слів аж голова вже котрий день йде обертом. Господи, он в яку веремію потрапила бідна дитина через її примітну жіночу талію і все, що нижче неї знаходиться у його бідової мами… Через її жагучі чорні очі. Хіба ж вона винна, якщо має такі примітні для чоловіків, прикметні, дражливі принади?! Боже, невже ж їй шори на очі зодягати, чи ряднину на поперек вішати?!
Жора продовжив:
—До мене позавчора, побий злою годиною, приходив майор-слідчий, той, що, сказати б, спеціально приїхав через цю скаргу капітана з самої столиці Трансністрії — Одеси. Розпитував про мою аварію з бричкою сигуранци. Я фактично нічого йому не розповів. Казав, що ні про які зв’язки моєї матері з паном офіцером і сном-духом нічого не відав, не знаю. Що я просто йшов додому зі школи, бо прихворів, а під ворітьми стояла бричка. Що саме цієї миті кінь, цей чорт волохатий, чогось злякався і став дибки, наїхав мені колесом фаетону на ногу…
—І що ж одеський майор тобі сказав? — похопилася Текля.
—… спершу нібито сердився, стверджував, що я кажу неправду. Що буцімто насправді ганявся зі шпицею в руках за румунським офіцером по нашому подвір’ю, а потім ледве не заколов нею їхнього майора на бричці. А в кінці несподівано заявив: ’’Гаразд, я занотую до протоколу допиту все так, як ти розповідаєш… Але одна умова: щоб ти від цієї версії ніколи не відмовлявся…’’ А чого ж мені щось інше вигадувати, як так насправді було, — сказав Жора, весело підморгнувши Загривому.
Текля обняла і поцілувала сина. І було зрозуміло, що вона підтримує його версію події.
Тут потихеньку, почасти на самих лише миґлях у розмову в камері лікарні втрутився й Сергій.
— А Раду мені сказав, — поділився інформацією однокласник Козинкевича, — що, мовляв, твоєму другові здорово повезло. Позаяк у румунському гарнізоні всі переконані, що скаргу плюгавого капітана приїхав розглядати майор, з яким пан Марчелло навчався свого часу у військовому училищі в Бухаресті, а потім вони в одній роті командували взводами. Так, що сподіваюся, друже, нічого страшного з тобою вони не зроблять. Іншими словами, хоч і в тісну ти дірку впав, друже, але ми тебе все одно з неї витягнемо. Будемо вважати, — весело сказав С. Загривий, що ти просто погладив свою долю, щоправда, друже, явно проти шерсті. Тому засиджуватись тут, під їхньою вартою, довго не можна. Бо, не приведи Боже, у бандитів, якими насправді є і ці окупанти, все може несподівано перемінитися. Тому конче треба думати над тим, як тобі якнайшвидше залишити ці невеселі каземати… Одне слово, будемо тягнути зайця за яйця. Ти тільки міцно тримайся!
— До речі, — продовжив Сергій, — я домовлявся з Раду, що ми побудемо в гостях у нашого бранця лише пів години, а вже поминуло п’ятдесят хвилин. Він, дивно, чомусь мовчить, хоч на стіні у нього цокає годинник. Тихенько схожу… Послухаю ситуацію під дверима. Бо коли румун їсть, він так плямкає губами, чавкотить, гупає щелепами, що це чути за три версти…
Не встигли син із матір’ю і кількома словами обмовитись, як буквально прибіг стривожений Загривий.
—Раду випив всю принесену нами веселуху і почив непробудним сном, я хотів було його розбудити, але це просто таки не можливо зробити… Жора, — сказав звеселілий Сергій, звертаючись до друга, — давай ми тебе попід руки виведемо на хвилин десять на свіже повітря. Я винесу з кімнати вартового стілець, посидиш-подихаєш на ґанку. А якщо хочеш, то і додому заберемо. Зброю також прихопимо, а Раду на всяк випадок зв’яжемо. Зімітуємо напад партизан…
— О, ні! Ні в якому разі, — запручався Козинкевич. — Я ще не готовий до втечі. Хоча це гарний план дати драла звідси. Давайте ладитись до подібного, хоч би за декілька днів, можливо, за тиждень … Мені ще треба трішки набратися сил, добре наловчитися стрибати на милиці. Я цим займаюся практично щогодини…
Так, власне, і домовились. Сергій заявив, що через дві доби, коли знову чергуватиме Раду вони вночі ще раз принесуть їсти Георгію і детально обсудять остаточний план утечі хлопця. Головне в цій загадці полягало в тому, куди йому подітися після того, як несподівано він зникне з-під варти у лікарні. Як втекти звідси і якнайменше нашкодити вартовому п’яничці Раду. Бо його можуть і свої так притиснути, що він здасть візити матері та друга. При цьому Загривий заявив, що наступного разу він принесе горілку, а його мати зарубає курку для полоненика. Мовляв, так вони вже домовились про все у себе дома.
Два дні Текля немовби на крилах літала по хаті, городу, подвір’ї. Підмела навіть у стодолі, де давно уже не прибирала. Її гіперактивність навіть помітила уважна сусідка Ксенька Поперечна.
—До тебе начебто майор повернувся, — шепнула через паркан, блиснувши лукавими очицями. І завмерла, в очікуванні відповіді.
Замість того, аби образитись, Текля широко несподівано заусміхалася. Не маючи змоги звузити рота, що по-зрадницьки сам розповзався на ширину щок. А тоді, удаючи начебто щипає бур’ян на межі для ласкавого цапа, весело крізь дошки відповіла:
—Беріть вище – сам юний генерал…
—Була на побаченні з Жорою? Як він там? На ногу стає?
Текля не поспішала з відповіддю, оглянулася навсібіч, зайшла під розлогу сливу, і перегнувшись із міжгілля через штахетник, стиха прорекла:
—Ще рано йому на скалічену ногу опиратися… але вже горить благородним бажанням повернутися додому. І всім вітання передає…
—Ой, господи, допоможи йому і велике спасибі твоєму синочку, що нас усіх не забуває. Нехай поправляється та швидше повертається до мами. Дуже вже всі зіскучилися за ним, а найбільше, як мені здається, — це його милий та любий цапок. Ейбо-присєйбо, людоньки, правду-матінку кажу, — вжила тут свою кревну поговірку Ксенька Поперечна, без котрої у неї не обходиться жодна говірка-балачка. — Цапок уранці й увечері гукає хлопчину, не може зрозуміти, куди його дружок подівся… Їй-Богу, як свідуща людина, скажу вам. Я ж чую і все бачу…
***
Якщо комусь, чого доброго, може видатись, що тут частково описано буцімто епізоди з його приватного життя, то це, швидше за все вас провідало психологічне дежав'ю… Або трапилися банальні збіги випадковостей, до яких я не маю ніякого стосунку…
(Продовження буде)
Зауваження і пропозиції надсилайте, будь ласка, сюди — 33jyra@ukr.net

Олександр Горобець, письменник.




Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Тепер "Новачком" Путін маститиме двері Білого Дому

неділя, 18 лютий 2024, 8:42

Смерть Навального. Росіянці, люди з дияволом у голові, знову своїми карколомними, безсердечними подіями заполонили перші шпальти всіх світових агентств, як завжди з непереквітною безглуздістю і чортівнею. Вони знищили сподівання багатьох своїх людей,...

Захотілося Маланці побувати в Касабланці

середа, 14 лютий 2024, 23:29

З приводу нового роману. Цими днями в одній із друкарень Луцька готується до виходу в світ приголомшливий роман київського письменника Олександра Горобця «Монастирська праля». Сьогодні вранці написав я листа до редакції Волинської обласної газети «Воли...