Пити чи не пити - різниця є добряча...

Із прожитого
Виявляється, як колись давно написав один грамотний чоловік:
’’Виховання, честь, виразна індивідуальність, освіта, соціяльний стан, хто були ваші батьки, якого року ви народилися, член якої профспілки, чи були під судом і коли ні, то чому, скільки ви заробляєте й таке інше, — все це не має жодного значіння, коли ви не маєте про це відповідної посвідки, з печаткою й підписом будь-якого секретаря…’’
Зізнаюся: я посвідки, про що йтиметься нижче, і справді не маю, а ось ювілей є. У мене серйозні і недвозначні роковини того, як не вживаю... спиртного. Еге ж, ви не помилилися - відмотав добрячий шмат життя у тверезо стані...
Правильно це чи ні, не знаю, не скажу, але я ось уже 25 літ — (чверть століття!), дуже чудово обходжуся без спиртного.
Нині якраз великі і пам’ятні роковини. І якщо чесно, то я дещо шкодую, що мій абсолютно тверезей шлях по землі не розпочався ще з парубоцьких літ, коли десь на іменинах чи на проводах старших хлопчаків в армію привелося ковтнути питва Бахуса.
Коли мені було 35-ть, я вимушено мешкав у державі, де згори вирішили, що все, пора прикорочувати п’янку. Всім і всюди. Пора сушити горлянки. Те виглядало до смішного примітивно і невигадливо. Але як можна було, скажіть, алкаша, а таких у країні за залізною завісою нараховувалося мільйони, відмовити не торкатися його головного пійла?
Десь такої красивої пори, як нині, у кінці травня 1986-го, у моєму рідному Джурині на Вінниччині зібралися випускники 1966-го, щоб відзначити двадцятиліття закінчення школи. А це був найбільш потужний випуск нашого навчального закладу за всю більш як вікову його історію. Через якусь там надуману чергову реформу на фронті здобуття первинної освіти відбувалися так звані реформи, і того року випуск одночасно справляли учні десятих та одинадцятих класів. Іншими словами, післявоєнні наші батьки настралися на чисельне молоде поголів’я і нас атестати зрілості отримувало аж 120 молодих і гарних, квітучих осіб в одному селі! І ось 1986-го — фактично був найперший наш збір через двадцять літ після випускного вечора.
Торжество вирішили провести у лісовій ’’Берізці’’. За дев’ять кілометрів від села, на роздоріжжі серед дубово-грабових та березових гаїв. Столи нам накрили за приміщенням кафе, під молодим, щойно з бруньок гіллям. Сіли ми, десятків із 7-8, тісно, одні біля одних, щоправда, кожен із чотирьох класів школи окремо. а ось руху вперед у застіллі якось ніби й не було. Всі один на одного запитально поглядають, а просто починати знічев’я жувати редьку з ковбасою якось ніби нікому й не хочеться. На столах, звичайно ж, навіть згадки про спиртне, і пива також немає. Святкуйте, мовляв, на тверезу голову, панове! А воно не йде, до горла не лізе…
— І що, навіть горла немає чим промочити? — хтось гукає з-за столу до офіціантки…
— А у нас уже більше року спиртного в продажу не було. Хто приносить з собою – виганяємо з кафе, — пояснює чарівна жіночка…
— Обійдемося без спиртного, - зично каже один наш місцевий діяч, що сидить неподалік від мене за столом. Костюмчик з голочки, все блищить у нього, мабуть, після бріоліну. Він нещодавно дослужився до поста інструктора райкому партії: сяє, як нова копійка. Веде себе так, начебто, тут головний на торжестві. Хоча чесно кажучи, я вже три роки працюю членом редколегії найбільш тиражної, значить шанованої у республіці газети ’’Сільські вісті’’. Мовчу і лише усміхаюся в вуса, позаяк, добре знаю, що саме такі маленькі медведики найбільш кусючі, коли вони вважають, що, буцімто, щось та значать, а ти їм перечиш. Перед тим цей щиглик усім розповідав, що перший секретар обкому партії товариш Таратута облітає край ґвинтокрилом, у рамках антиалкогольної кампанії, і може навіть приземлитися тут, на роздоріжжі, біля деребчинської ’’Берізки’’. Або його начальник Василь Іванович Довгань, перший секретар райкому партії, може трасою проїжджати, він, мовбито, сьогодні якраз відвідує саме рахнянський кущ господарств, отож, може перевірити чи не пиячать тут у кафе. Тому, якщо трапиться подібне, наш застільник має конче вибігти назустріч, доповісти, що антиалкогольний режим у ’’Берізці’’ витримується сповна…

Олександр Горобець

Яка параноя, яке безумство, але всі уважно слухають і з розумінням, начебто, похитують головами у знак згоди, а відвернувшись, сміються в кулак: які ж дурні ці партократи! Припинити пияцтво в народі, це як кубовою спідницею у зливу заткати небо: тільки оголиш свій зад не в пору, поки тебе ще й не лоскочуть…
Спершу хлопці з гранчвками, а за тим і наші чарівні та милі жіночки й собі, озброєні власними чарками, прямують по черзі до кремезного ясеня, де при його корені прихований у кущах, неподалік наших столів — справжній бензосклад.. Там двоє наших колишніх випускників, достаючи з сумок бутлі та слоїки, наливають у посуду застілля не просто самогон, аж синюватий від чистоти дестилювання – перегон. Батько теж мені на оказію виділив трилітрову банку такої справжньої оковитої, звіринного пошибу. Я знаю його просто таки реактивну якість, градусів під 85-ть має. Дві чарки в рот, і навіть дебелого козака валить із ніг такий польовий узвар.
Моргаю побратиму-виночерпію, мовляв, плюсни з мого родинного бутля крапельку. До речі, за директора цього спиртового складу під умовним ясенем побіля лісової ''Берізки'' прилаштувався мій двоюрідний брат Володя Чорний. Наливає всім без спочинку. Він теж серед вупискників 1966-го, хоч загалом післявоєнний, дещо старший за всіх нас. Одного року Володя навіть пішов удруге в той самий клас. Його батько, а це мій родич, дядько Сандик Чорний, родом із сусідньої Ксьондзівки (в народі незугарно на те поселення чомусь казали – Синдзівка), згодом стала зватися Вербівкою: з розмов знаю, гнав добру горілку, чи не кращу на Причепилівці. Настоював бурячанку на дубах, на звіробої. Для очистки узвару від сивушних масел міг добавити й крапельку карбаміду. То вже був взагалі не узвар — ядерний вогонь.
І ось за таким напоєм від столів до кущів влаштовується жива черга. Боже, як же ж це принизливо, жахливо, мерзенно ставати за таким шия в шия за колишніми однокласниками. Мені й досі бридко. й образливо. Викурити цілі відра горілки, їх приховати в кущах, туди ставати в чергу з гранчастими стаканами, і перехиливши того вогню у диких заростях кропиви, летіти за стіл, щоб закусити. Їй-право, таке безумство могло бути лише в СРСР, та ще й у пору розвинутого соціалізму! Це і справді незабутні та неповторні картини масового божевілля на шляху до побудови світлого комунізму! З тої дикунської черги на деребчинському перехресті доріг, тепер уже Жмеринського району, хочу послати полум'яний привіт усім тим недоумкам, хто нині стогне за СРСР, марить радянською владою...
Партінструктору теж хтось приніс синюватого перегону, мабуть, виробництва саме нашої, думаю, хати. Але примітивний партначальничок не п’є: а якщо враз Довгань над'їде, чи Таратута з гелікоптера зазирне під віття густих дубів. Абсурд такий, що в пору поцікавитись, а що там в голові тих парначальників, чи були там мізки?
Одначе, за столом, ну, звичайно ж, завдяки буряковій юшці з-під ясеня, все враз зашевелилося, ожило, загуділо веселими голосами. О, чути кажуть уже: ’’яка все-таки ж гарна наша незабутня ’’Берізка?’’ і ’’пішов ти Вася нахер зі своїми Таратутою та Довганем, дорогий ти наш товариш партінструктор!’’. Над гаєм злетіла враз пісня… Співаємо щиро й задушевно:
’’Рідна мати моя…’’ Це найближче і щасливіше всьогог на світі.
Від тієї антиалкогольної події поминуло вже 35 літ. І сьогодні я мимохіть прочитав десь: 7 травня ц.р. на 101 році життя у Москві помер такий руський самолур із Томська, колишній другий секретар ЦК КПРС Єгор Лігачов. Головна скрипка в давній антиалкогольній кампанії. Той, хто придумав ті всі дикунські заборони, через які катували багатьох людей. Вилетів гнилий зуб давньої безумної компанійщини…
Я з тим не маю нічого спільного. Мій тверезий стан, образ, тип життя — це моє внутрішнє переконання.
А взагалі, ХІБА Ж ЦЕ СВЯТО ДЛЯ КОЗАКА – ЧВЕРТЬ ВІКУ БЕЗ СПИРТНОГО?
Так сталося, що завдяки вірі в медицину і її розумних служителів, я здрастую… без спиртного. Тверезий світ у стократ цікавіший і кращий піднапилого…
Так жити мені найкомфортніше. Тому прошу і після 25 літ внутрішнього карантину мені й далі спиртного не наливати!

Олександр Горобець, письменник.

26Клара Лопата, Іван Горобець та ще 24
1 поширення
Подобається
Коментувати
Поширити
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

З архіву ПУ. "Орден з прапора газети на продажу", - Горобець

п’ятниця, 11 червень 2021, 13:00

Історія нинішнього дня. У радянські часи для таких, як я газетярів, весняна доба 5 травня вважалася найурочистішою в року, позаяк це було велике і світле свято – день преси. Усі мої колеги і я ж, звичайно також, того ранку очікували на повідомлення про...

96 роковини скасування ''губернаторства" в Україні!

вівторок, 8 червень 2021, 23:48

А дурна слава по ньому росте, як кропива. Олександр Горобець, письменник.