Прилітали виволги із райського саду

Любимі птахи Івана Волошенюка

Уже й не пригадаю якого то все року відбувалося, але дуже вже давно, коли всі згадувані мої знайомі ще були живі-здорові, а я трудився починаючим писарчуком у Шаргородській районній газеті на Вінниччині. Але вже повсюдно друкував свої нехитрі праці, у творчому товаристві старших колег ладнав й собі творче гніздечко. Одне слово, якось налетіли на наш район над синьоводою річечкою Мурашкою великі та добре знані в народі вінницькі і київські журналісти. Що не ім’я, то в тих краях була справжня легенда публічності: радіожурналіст Тимофій Боборикін, його колега Сергій Джиджула, голос номер №1 обласного радіокомітету Іван Волошенюк, кореспондент Українського радіо високославний Олександр Воронюк і журналіст та письменник з обласної газети «Вінницька правда» Микола Рябий.

Було то взимку і проводили вони, здається, рейд із стійлового утримання громадського дійного стада на фермах колгоспів та радгоспів. Підключили від районної газети й мене. І на установчій нараді перед виїздом, Саша Воронюк, котрий був начебто за старшого сказав:

-Очевидно, будемо здорово критикувати район, позаяк, по надоях молока він пасе задніх, так що обідати, де хто б не був – ніде й ні з ким не будемо. Поголодаємо залюбки до вечора. Аби потім претензій до нас не було, що, мовляв, приїхали, напилися, пишуть з гарячки. Все робимо на тверезу голову, на холодний розум. А вечеряти… Ти, Сашку, будь добрий, - звертаючись до мене сказав Воронюк, - потурбуйся. Краще б усього десь у тебе…

-У моєї матері в Джурині, - підказав я.

- О! Це підходить! Навіть просто здорово. Матері передай, що нічого особливого готувати до столу не потрібно. Барабольок зварити. В казанчику, як ото поросятам - у лушпайках. Так, так – не смійся, це вельми смачно. Огірка-помідора з діжечки дістати можна. Якщо є капуста – з олійкою засмачена… Цибульки, часничка на стіл положити. Можливо, знайдеться мочене яблуко. Сальця з льоху тоненько порізаного. У нас із собою навіть ‘’казьонка’’ своя є. Але хотілося б понюхати джуринської бурячанки…

У призначений час ми з Тимофієм Боборикіним і Миколою Рябим, обнишпоривши свій молочний куток району, під’їздили до нашої хати на Причепилівці в Джурині. Під ворітьми обійстя вже стояв забрьоханий, здається, що УАЗ кореспондента Українського радіо О. Воронюка. Він на Вінниччині вирізнявся від усіх тим, що на ньому висіли номери державної реєстрації серії КИТ. Себто, столичні. І Саша Воронюк, сам чув, завжди в застільних компаніях вихвалявся:

-Ви ж зверніть увагу, - голосно казав, - у мене не номери КІТ, що м’якнув і втік, а - КИТ. Справжній морський гігант. Як і я на Українському радіо… Ха-ха-ха!

На столі парувала картопля. Вабило до голодного лоскоту у грудях тоненько нарізане сальце у прожилках м’яса. Мати ще й зварила каструльку запашного борщу. Знайшла десь червоних перців. Були і помідори з огірками, капуста в олійці як сонце. Зарубала півня і його литкатого залишилося поламати на порції… А в центрі столу красувалася, звичайно ж, карафка як вогонь пекучого самогону, заткана для екзотики традиційним кукурурдзяним качаном…

Але хлопці не сідали до столу. Вони очікуючи нас, з веселим реготом грали… сракача…

Знаєте, що це таке? Коли один відвертається від усіх, виставляючи за спиною руку, а всі учасники гри гуртуються по за його щиєю. Тоді хтось ‘’штрафнику’’ зненацька дає добрячого копняка, а постраждалому, повернувшись до всіх обличчям, необхідно вказати на того, хто приклав йому смачного підсрачника. Якщо не вгадає, відвертається від гравців спиною ще раз, отримує нового стусана…

Рябий з Боборикіним і водій наш Віктор Іванович тут же включилися в гру, і довелося добре покричати на всіх, поки вони заспокоються, нарешті розсядуться за вечерою.

Не пригадаю вже з чого почалася суперечка про те, чи є в Україні така птаха – іволга. Відома ж, звичайно, зі знаменитого вірша Сергія Єсеніна, де є романтичні і ніжно проникливі слова: ‘’плачєт гдє-то іволга, схоронясь в дупло, только мнє не плачєтся, на душе свєтло…»

Тут вступив до розмови Іван Волошенюк.

-По-перше, Сергію, - казав, звертаючись до Джиджули, який розпочав розмову, про дивну птаху, - в Україні немає ніякої іволги, а є лише виволга. Дивне пташине створіння, яке, власне, майже на землю не спускається, а повсякчас метушиться на верхніх поверхах високих дерев. Самці яскраві і виразні, у їхньому оперенні лише два кольори – яскраво–чорний та жовтий у самців і блідо-зелений у материнських особин. У виволги неповторний спів – ‘’фіу-фіу-фіу’’. Її насичену, лунку, голосисту мелодію намагаються повторити співочі дрозди, шпаки, берестянки, та вийти на рівень виволги, звісно ж, їм не вдається… Це дуже красива і неповторна птаха…

У мене під Тульчином є знайомий лісник, котрий усе знає про наших птахів, - поміж чарками далі розповідав Іван Степанович. – Якось телефонує: приїжджай, мовляв, в одному з лісових кварталів поселилися виволги, виводять своїх пташат. Такі влаштовують концерти. Приїзди послухаєш. Яу у віденській опері…

Взяв я магнітофона і поїхав. Два вихідних просидів у кущах, цілий концерт записав… Кому цікаво - можу дати послухати…

Вечеря закінчилася далеко за опівніч. Я б сказав, що те давнє журналістське засідання на окраїні Джурина було практично присвячено співочим краям рідної сторони. І я тоді вперше для себе відкрив, яка це неймовірно глибока, рідкісна людина Іван Степанович Волошенюк. Знавець рідної природи, мудрощів життя. Тільки іноді він на якесь питання колег про особливості буття і розмноження нашої фауни, птаства, зокрема, скромно казав: ‘’А це вже питання до моєї Галі’’. Пан Іван мав на увазі свою дружину, Галину Леонтіївну, яка без ліку років серйозно, на науковому рівні займалася природоохоронною діяльністю в області…

Уже пів віку поминуло з часу тієї вечері, а я всю ту бесіду за столом пам’ятаю, немовби, вчора вона відбувалася. Відтоді, сказати б, і став я пильнувати за виступами на радіо, блискучими публікаціями в пресі тонкої душевної будови чоловіком – Іваном Волошенюком. Він усе більше й більше вирізнявся з когорти подільських журналістів. Образним, художнім мисленням, несподіваними творчими удачами. Відкриттям незвичайних і оригінальних людей, які живуть непомітно серед нас.

Пройде ще трохи часу і мене несподівано журналісти головної газети України оберуть головним редактором цього видання. Просипаючись серед ночі з важкими думами в голові, як щонайшвидше перетворити колишній партійний бойовий листок в незалежне демократичне видання, я склав план дій першого і другого порядку. Головним в ньому значилося – окрім російського, запустити український варіант газети «Правда Україна», щоб її читали й українці. Бо кому потрібна газета, яка несе лише московитську муру Другим пунктом невідкладних дій було – взяти на роботу в редакцію на посаду роз’їзного нарисовця Івана Волошенюка з Вінниці. На той час, як я собі уявляв ситуацію, був він найбільш удатним майстром слова в Україні. Його блискучі, виразні і незабутні публікації завжди збирали найбільшу редакційну пошту. Це був по-справжньому золотоголосий автор. Як Роналдо у футболі. Він завжди, немовби лікар-практик на банальне промацування ситуації умів завжди чітко віднайти болючу, тривожну тему. А його розповіді про людей – це було краснописьменство найвищого ґатунку. Це рівень кращих творів малої прози Євгена Гуцала, Григора Тютюнника, Івана Григурка, Алли Тютюнник, Василя Шкляра.

Іван Степанович з радістю відгукнувся на мою пропозицію. І ми вже незабаром стали отримувати справжні журналістські шедеври. Волошенюк, як мені здалося, з радістю вирвався за межі області. Він сам віднаходив своїх нових героїв. Виїздив до них раз чи навіть двічі, бо як колись зізнався в приватній бесіді: «Щоб написати достойний твір про людину, мені потрібно заповажати її. Ще краще – полюбити її спосіб життя, справи, переконання, думки і мрії. Іноді таке з однієї зустрічі не відбувається…»

Але коли пан Волошенюк присилав до редакції свій нарис, це була справжня художня билиця в якій кожне речення грало роль штриха пейзажної картини, кожен логічний посил виносив читача на гребінь високого сприйняття творчого задуму. Це було не газетярство, а істинне краснописьменство в найкращому розумінні цього сенсу. Іван Степанович буквально на очах зростав як митець, письменник першого літературного ряду.

Я про все це згадав тому, що цими днями у Вінниці вийшла друком книга Станіслава Івановича Змерзлого, озаглавлена «Золотоперий чарівник». Так названо тому, повідує автор, що подолянин любив писати свої шедеври ручками з золотим китайським пером. Відтак, вийшло 318 сторінок добірного, густого тексту про оригінальну і талановиту творчість журналіста й письменника Волошенюка.

Якогось дня, котрогось року приїхав я на Вінниччину у складі Вінницького земляцтва у Києві до рідних країв. На кордоні нас гостинно, з музикою і барабанои, зустрічала ціла делегація вінничан. З хлібом-сіллю на вишитих рушниках, горілкою й ковбасами. Дивлюсь, із натовпу вельми примітної і барвистої публіки виходить скромний та милий Іван Степанович Волошенюк, прямує до мене.

- Що ви тут робите? – весело запитую свого старшого писучого побратима.

- Зустрічаю свого редактора, - у тон мені, задиристо зі сміхом відповідає наш кореспондент. – Як же ж він обійдеться без мене? Я буду при ньому виконувати блатну роль все знаючого гіда…Ти не проти?

Цілий день ми провели разом, з цікавістю спостерігаючи за радісними дійствами зустрічі земляків на рідній землі. Згодом Іван Степанович написав чудову статтю про ці події, «Правда України» з радістю тиснула ті чудові замітки…

На знімку момент зустрічі на в’їзді до Поділля… Я на світлині ліворуч, Іван Волошенюк праворуч…

__________________

Думаю, що Станіславу Івановичу писалося легко і натхненно, адже з Іваном Степановичем вони, якщо можна так сказати, були ягодами одного поля-саду і знайомими без ліку літ. Пан Змерзлий лісівник за фахом, покликанням і всією душею все життя подумки знаходиться під зеленими шатами, у пізнані та розмноженні місцевої фауни і флори. Волошенюк – добропорядний агроном. Та не лише за дипломом. Працював і керівником польової служби в одному з господарств на Волині, і навіть головою колгоспу. Так що всі тонкощі роботи на землі знав не з дідових розповідей.

Поки жив Іван Волошенюк (пішов за світи 2017 року) у них ніколи не скінчалися бесіди, веселі гутірки про лісові та паркові ідилії, про рідну природу.

Письменник не раз навідувався до пана Змерзлого, бо в лісівника сформована за життя просто таки унікально багатюща приватна бібліотека, яка нараховує понад десять тисяч томів книг, здебільшого рідкісних видань. Іван Степанович знаходив для себе тут чимало інформаційної поживи, готуючи свої унікальні твори з історії рідного краю, пишучи книгу про Марко Вовчок, про Немирівську трагедію, героїв Поділля і Волині, яку теж знав добре. Замітки з тих тихих, задушевних бесід і лягли до основи нової книги великого природолюба Станіслава Змерзлого.

В своєму оригінальному творі автор пише, що пан Волошенюк був унікальною людиною, оскільки як ніхто інший щиро любив і розумів землю, душу дерева і боготворив працьовитих людей. В книзі безліч доказів унікальності подільського письменника, котрий залишив по собі багатющу творчу спадщину – понад три десятки романів і повістей, збірників нарисів про трудолюбство Людини на Землі.

Хочете вникнути в творчу лабораторію великого письменника-житєлюба, виняткового літописця української долі, неперевершеного знавця природи рідного краю Івана Волошенюка – читайте книгу Станіслава Змерзлого – «Золотоперий чарівник».

…Торік до мого саду залетіла пара дивних птахів. Всілися на вершечку височенної груші і гайда співати на всю горлянку. Я тут уперше й почув ту пісню жениха, про яку розповідав колись у маминій скромній, сільській хаті великий природолюб Іван Волошенюк - ‘’фіу-фіу-фіу’’.

«Невже виволга залетіла?» - подумалось. Знаючи, що це дуже полохливі пернаті, я не кинувся під дерева, а взяв бінокль, який завжди лежить у мене на підвіконні і став уважно розглядати прибульців. Так і є більший за статурою самець – справжній красень – весь жовтий-жовтий, як збірна України у своїй футбольній формі, а крила і кінець хвоста чорні-чорні, як хто їх сажею натер. З червонястим дзьобиком виглядає як справжній піжон. Пані-виволга зовсім інша – ніжнозеленава… .

Як же ж мені захотілося тут же розповісти про цих моїх високих гостей комусь з відомих природолюбів. Найперше б я, звичайно, зателефонував про таке Івану Степановичу Волошенюку та він уже милується птахами з райського саду. Як шкода…

Через півтора роки розповідаю це нині вам, друзі… І все думаю над тим, чи не від Івана Волошенюка бува, із самого райського саду, прилітали ті дивні й чарівні небесної краси птахи. Де знайти відповідь на це?

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Подарували хлопцю... Т-74

середа, 20 жовтень 2021, 19:22

Той кумедний, ''непутьовий'' комсомол... А це і є герб знатних Івашковець, нині Жмеринського району Вінниччини. Шляховий вказівник на в'їзді до села. Олександр Горобець, письменник.

Ніч під золотою динею

середа, 20 жовтень 2021, 19:11

Чудеса у небесах. Напевне, в половині дванадцятої 29 вересня ц.р., коли в нашому домі вирішили лягати спати, хтось гукнув: «А погляньте у вікно… і вимкніть світло…». Олександр Горобець, письменник.