Кілька тижнів я в Одесі, сказати б, буквально навпомацки: телефон мого давнього друга не відповідає, то видає страхітливе і непевне: «поза зоною досяжності». Аж учора надвечір вривається доброхіть : «… сердечно вітаю! Я живий і вже здоровий! Ти ж як?»
Вухам своїм не вірю: «еге ж, звалив коронавірус. І дружину Галину також… Слава Богу, очапали… Тепер уже з антитілами наші організми, хоча не менше треба берегтися, як і до цього. Я ж раніше гадав, що то все казки про епідемію. Але як прихопило… О-йо-йо-й! Ворогам не побажаю…»
Володимир Софронович розповідає, що, коли відчув усім відомі симптоми, щоправда, без надсадного кашлю, як у багатьох буває, одразу ж поїхав сам за кермом авто до лікаря. Зробили тест і тут же госпіталізували до інфекційного відділення Одеської міської лічниці.
«У лікарні як у лікарні, - каже відомий український журналіст Володимир Новак, у недавньому, до виходу на пенсію, керівник Південного регіонального відділення Укрінформу, з яким колись ми поспіль навчалися літературному ремеслу, - погано лише те, що палата на десятеро хворих. Як солдатська казарма. Розумієш, кожен болячку свою переносить по-різному. Є, сказати б, буйні хворі, а є й спокійні, терплячі. Тому при такому великому масиві людей, зосереджених в одному замкненому просторі немає змоги відпочити, а коронавірус, це, насамперед, виснажлива втома: один встав, інший прийшов... Спиш лише тоді, зізнаюся, коли вже вибиваєшся із сил. Не приведи, Господи...
У мене виявилася, -продовжує пан Володимир, - дякувати Всевишнього, більш-менш легка форма ковіду. Спочатку мучила висока температура: було й 38,7 градуса. Ще й проблеми з венами маю. В цілому ж терпимо. За весь час лікування у нашому відділені ніхто не помер, ніхто не був у вкрай критичному стані, слава Богу. Лише кількох пацієнтів, бачив, на лікування доправляли у лежачому стані. Одні проблеми у всіх під обід: треба нові і нові ліки купляти, щоб побороти біду. А це гроші з кишені, якщо, звісно, хто їх має. Правда, тут і роздумувати не можна, треба викладати усе, що маєш, хворобу не задуриш, якщо треба - позичати людям доводиться, у друзів, родичів заради цього підіймати... Бачив, як це клопітно буває... Повезло іще нам усім, хто лежав в Одеському інфекційному відділенні: досвідчені, знаючі, уважні медики нас ставили на ноги. Дай їм, Боже, здоров’я! Це справді люди з легенди. Їм треба кланятись доземно…»
І знову квітуючий мій друг Володя Новак власною персоною.
- Що ж тепер? – виривається у мене, мабуть, не доречне запитання, як на цей особливий випадок.
Одначе, мій друг реагує на нього доброзичливо. Мовляв, треба йому по-первах виконати свій професійний обов’язок: хвороба, стаціонар інфекційного відділення при нашій жахливій пандемії, емоції людей і медиків – своєрідне відрядження на справжнє людське дно для журналіста і літератора, яким є пан Новак. Тепер треба, переконаний він, негайно відписатися, і вже почав працювати над цим. Що називається, по свіжих слідах, щоб чого не упустити. Поки що ковід, підкреслює мій друг, багато сприймають як жарт, а це насправді страшенно жахлива болячка. Треба намагатися обходити її десятою дорогою… І в цьому він усім бажає успіху.
Кріпися, мій добрий дуже…
Олександр Горобець, письменник.
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.
На останньому рубежі. Для багатьох моїх земляків вінничан, напевне, і одеситів, кримчан, здебільшого віруючих римо-католиків, хто відвідує костьоли, ці останні дні нинішньої осені позначені печалю і смутком: на вісімдесят першому році життя пішов за св...
Сокровенне. У Тернопільській обласній науковій універсальній бібліотеці (ОНУБ) усе ширших обертів набирає процес із книжкового поповнення фонду за рахунок надходження нових творів, які дарують своїм майбутнім читачам місцеві автори. Хід безпомилковий...
