Ось уже понад сім років поспіль, до мозолів на пальцях, зазубрин на душі та серці також, пишу я, публікую у пресі пропозиції про те, що серед топонімів Києва має конче нарешті з’явитися ім’я відомого громадського діяча, Великого Українця, неперевершеного мецената і публіциста, власне, батька публічної української мови у пресі пана Євгена Чикаленка. Того, хто за власний кошт почав випускати першу україномовну газету нашої нації – часопис «Рада». Хто всі до останньої копійки своєї заздрісної, панської маєтності поклав на те, щоб допомогти становленню української мови, літератури, культури. Хто почасти фінансував діяльність наших національних геніїв – Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Миколи Лисенка, Олександра Олеся та багатьох інших. Я лише щиро дивуюся, як такі активні і непересічні поборники українізації нашого суспільства, як Тарас Марусик, Лариса Ніцой, Андрій Ніцой, Ірина Фаріон у своїх публікаціях чомусь обходять увагою, навіть ніколи не згадують його прізвища, буцімто зовсім не знають. А мали б, напевне, вділяти заслужену увагу цьому унікальному діячу.
Ми разом із групою активістів, що зосередилися довкруги відомого громадського діяча Юрія Гнаткевича уже виходили на прю з москальською п’ятою колоною столиці в битві за те, щоб перейменувати площу і станцію метро Льва Толстого, безликого рашівського класика літератури на сонцесяйне ймення Євгена Чикаленка, людини, котра все що мала, поклала на вівтар розвитку наших національних краснописьменства і журналістики, насамперед. Але проти нас, через сайт Київської міськдержадміністрації (КМДА) доволі агресивно і майже відкрито воювали московські агенти, які з великими грішми в руках відверто купляли їм потрібні результати громадянського «волевиявлення». Звертання до керівництва КМДА, СБУ нічого не давали. Ті тупо мовчали на всі наші заяви.
Нині, як відомо, наснажена справедливою злістю нашого рідного українства супроти варварів-рашистів, від злодіянь яких сколихнувся весь світ, розпочалася нова хвиля дерусифікації нашого засмиканого суспільства. Декілька днів тому і я також виступив у пресі зі статтею за те, що пора, пора, здається, мої любі друзі, щоб і образ фундатора української України пана Євгена Чикаленка врешті-решт зійшов над назвами наших вулиць, площ, станцій метро столиці. Позаяк, саме нинішні вулиці Саксаганського, Велику Васильківську, Володимирську, Пушкінську, Льва Толстого (вулицю і площу) понад сто років тому витоптав своїми ногами незабутній Євген Харлампійович: тут розміщалося його привітне для всіх помешкання, офіс редакції газети «Рада». І запропонував я, щоб прибрати з топонімів столиці ім’я мордорівського безбожника графа Льва Толстого, котрий у своїй величезній літературній спадщині ніколи навіть добрим словом не згадав нашу націю, наших людей, непомірно возвеличуючи росіянство, котре принесло стільки безвтішного горя українцям…
І ось читаю у газеті «Вечірній Київ», що депутатка Київради Олеся Пинзеник запропонувала перейменувати станцію «Площа Льва Толстого» на «Площу Героїв України». Навіть уже внесла таку пропозицію голові міста В. Кличку.
Думаю, що це зовсім невдалий варіант перенайменування. Чому? Оскільки він БЕЗОСОБОВИЙ. Якби пані Пинзеник запропонувала варіант, до прикладу, «героїв космосу», то ми хоч би знали, скільки тих героїв. При необхідності згадали б, моєливо, їхні імена. А хто такі «герої України»? Яких часів, яких періодів нашої історії?
Чому я так прискіпливо до цього підходжу? А тому, що, думаю, серед нас є люди, і серед тих, хто читає мої ці замітки також, котрі, як не парадоксально, вважають і В. Медведчука, і пана Шарія, що десь у бігах в Європі, героями якоїсь там своєї України. Нагадаю: за них, за їхні партії голосували люди. І не мало, до речі. І навіть Іллю Ківу дехто зараховує до геройського лику, це ж правда. Адже і він виділився, змусив заговорити всіх про свої «подвиги», хоч би із безглуздою своєю жомовою ямою. Вони мені до самої лампочки, але я все-таки, задля пристойності, запитаю: то що, вшановувати будемо і їх, пані Олесю Пинзеник?
Тому мені видається, що топоніми мають відповідати конкретним людям, насамперед, їхнім конкретним учинкам. Як Євгена Чикаленко, котрий про свій подвиг неперевершеного мецената українства свого часу сказав знаменитими словами:
«Легко любити України до глибини душі. А ви спробуйте полюбити її до глибини ваших кишень…» Як Євген Харлампійович – усе що мав, віддав на благо розквіту мови, літератури, культури України… А шани за це ніяк не знайде його вже понад сто літ у тих, кого безмежно шанував і поважав завжди…
Олександр Горобець, письменник.
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.
Сокровенне. Вступ до великого ювілейного торжества: перша партія гостей фотографується на пам'ять... Зверніть увагу: ще одна партія людей, яке ось-ось сяде ювілейного столу...(Перепрошую, друзі, ніяк не можу розвернути по горизонталі цю свытлину). . Юв...
Сокровенне. Я давно-давно, ледве не все доросле, свідоме своє життя чекав цього дня. Бо не буває ж таке: зналися люди, симпатизували одне одному, розвело їх життя — і назавжди. Якщо ми, слава Богу, і живі, і здорові! Сучасне, як я вважаю фото пані Тама...
