Попутник з варшавського експресу

Генерал святкує Ювілей

Для того, щоб утримати на плаву газету, яку я редагував, колись давно пішли ми на творчу співпрацю з варшавським столичним виданням, котре мало в своїй поліграфічній обоймі і журнальчик легкої еротики «Флірт». Поляки передавали нам плівки, ми з них друкували еропродукцію, завантажували її в фуру і відправляли за кордон. Цілком пристойний, з гарним заробітком бізнес. І самі переконалися в тому, що гроші дійсно не пахнуть.

Але якось гукають мене і директора нашого малого підприємства «Пульс» наші зарубіжні гості на рандиву. Мовляв, треба укласти новий договір на співпрацю. Так і хочеться написати – «відгуляли» ми ту аудієнцію з колегою Арнольдом Мельником, бо справді весело і сито нас зустрічали Яники з Бронеками, прибуваємо на залізничний вокзал, щоб повернутися додому. Ось уже й поїзд на Київ подали. Не спішно знаходимо й наші пасажирські місця. А в купе уже є примітний чоловік. Зросту такого, що в вагоні йому майже доводиться пригинатися. Мужнє обличчя, легенькі вусики. Представляється: начальник Київського обласного управління виконання покарань Леонід Суботенко. Знайомився з діяльністю польської пенітенціарної системи.

- А ви хто будете? – знічев’я запитує.

- Ми, - відповідає Арнольд Костянтинович, - київські журналісти… З відрядження повертаємось…

- З якого ви видання? – цікавиться наш співмандрівник.

- «Правда України», - продовжує діалог пан Мельник.
На якусь мить задумався наш подорожній знайомий, а тоді й каже.

- Є у мене в вашій редакції кум.

- Це ж хто буде? – удвох в один голос випалюємо ми з Арнольдом…

- Ваш головний редактор, - поважно відповілає наш попутник…

Ми удвох аж оціпеніли. На мить у купе западає мертва тиша. Першим отямився мій колега Арнольд Мельник:

- А це ж хто перед вами сидить? – і показує на мене.

Збагнувши у чому річ, знічений Суботенко пояснює:

- У мене кума нещодавно вийшла за нього заміж…

- А як звати вашу куму? – глухо озиваюся я.

- Ольга, - аж ніби з винуватістю у голосі відповідає Леонід Павлович…

- Так це ж моя дружина, - зі сміхом виривається у мене…

- Вибачайте, я просто ще не встиг познайомитись із вами, - мовить підполковник внутрішньої служби…

Ви ж, гадаю, уявляєте, як ми з Леонідом Суботенком тієї доби поверталися із Польщі. На пероні київського вокзалу нас зустрічала знічена Ольга. «Хлопці, - казала, - вибачайте, що я не встигла вас наочно познайомити. За мене це зробив дорожній випадок…»

Ми й справді, на початку 1991-го, з Ольгою Іванівною побралися у другому шлюбі, а тут мене зненацька обрали головним редактором найпотужнішого тоді видання держави. Справ одразу навалилося стільки, що за ними не було коли й на світ Божий глянути…

Поминуло сім літ. За особистим підлим розпорядженням Л. Кучми, за надуманими звинуваченнями мене затримують і арештовують, з метою розгромити єдине тоді в Україні опозиційне видання, котре редагував я. Сиджу у темниці Лук’янівського СІЗО, доби ув’язнення рахую, книжку пишу. Коли це враз відкривається віконечко дверей камери, лунає команда: «Горобець! Без речей на вихід!»

Повів кудись мене конвойний довгими і вузькими, напівтемними підземними коридорами. Потім припровадив у світле приміщення, під високі лискучі двері з табличкою «Начальник СІЗО». Повернувши мене до стінки, завбачливо постукав у двері, а почувши з-за них команду, розчинив переді мною двері – «Заходьте!» З-за столу назустріч мені підвівся полковник. Йде назустріч. Тисне руку, і показуючи на малопримітні двері в кутку кабінету, стиха мовить; «Проходьте, будь ласка, Олександре Олександровичу, ось туди…» А сам виходить геть із приміщення.

Із цікавістю відкриваю двері до ще однієї кімнати, а там за накритим столом сидить, широко усміхається мені Льоня Суботенко. «Проходьте, куме!» - весело каже, і знову щиро сміється…

Так, що коли маєте у друзях, родичах людей з тієї похмурої контори, не розкидайтеся ними. Бережіть бодай про всяк випадок. Вони кожному, не приведе Боже, можуть знадобитися.

Так ось учора, Леоніду Павловичу Суботенку виповнилося сімдесят красивих літ. За своїми публічними зірковими весіллями, які я проводив всі ці дні на Вінниччині, не зумів я вчасно привітати милого пана з його славним ювілеєм. Тому сьогодні, так би сказати, навздогін учорашньому дню засилаю своє щире вітання з нагоди Новоліття пану генералу! Зичу, дорогий Леоніде Павловичу, незабутній попутнику з варшавського експреса, добра і щастя при відмінному здоров’ї на багато-багато літ уперед. Нехай везе при кожному твоєму дні, пане Леоніде. Мир твоєму дому!

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Здрастуй, жовто-блакитний брате!

четвер, 22 серпень 2019, 13:59

Я зіскучився по тобі! Заради цього, гадаю, варто жити, аби бодай раз на віку хлюпнула в душу висока мить почуттів єднання з рідним народом, як те сталося, до прикладу, пригадую, в один із щасливих днів кінця 2013 року. Спускаюся ескалатором на котрійсь...

Навіщо З'єднаним Стейтам Америки Ґренландія? - Горобець

четвер, 22 серпень 2019, 0:05

Непросте питання. Зателефонував знайомий, і хоч ми з ним на телефонних перехрестях не зустрічалися вже років півтора-два, запитав, начебто, ми вчора розмовляли:. - Так що, пане письменнику, будемо віддавати чи нехай Трамп оближеться? - Що й кому віддав...