Політичні розклади перед виборами

Спершу мені здавалося, що все це дурисвітство, луда. Я про результати попередніх, минулорічних двох виборів в Україні маю на увазі. По-первах, навіть припускав, що це, можливо, якась новітня розробка психологічного впливу на маси, коли людям позасвідомо диктувалося: тільки так думати, лише за таких-то голосувати. З’ясував: дурниця. Подібне - мої нусусвітні фантазії. Навсправжки народ наш, у результаті дикої капіталізації суспільства, анархії та вседозволеності дрімуче змілів, збіднів, оскудів, озлиднів морально, духовно, насамперед. Патріотизм з нього вивітрівся геть.

От віддавна знаю такого, здавалося б, щирого, переконаного українця, пана К. А скільки ж стрілецьких співанок та дум знає він! Враження, що на образ Богдана Хмельницького щовечора молиться. У нього навіть окремі романи і повісті називалися рядками із гімну та патріотичних національних наших пісень. А коли підійшли одні з перших виборів торік, звернувся він із заявою до живого ще здорового тоді О. Порошенка виділити йому матеріальну допомогу. Це був обкатаний жлобський прийом напередодні виборів припирати товстосумів до стінки. Давай, бо я ж, мовляв, великий писар, знаний літератор, як мені не дати. Ви ж знаєте гостроту мого перо… А йому спокійно. незворушно відповіли: на якій підставі? Мовляв, у нас не благодійна, пожиточна контора.

О, що тут лишень почалося. «Та вони зажерлися, - чулося. Усім розказуватиму, які це погані люди. Агітуватиму за Зеленського…»

У ході цих брудних мутацій, якось зателефонував мені.

- Ти дивився, щойно показували, яку шикарну команду веде з собою цей… комік? Разумков виступав. Йому стільки овацій було, у вухах аж досі шумить…

- Вельможний, пане! – кажу з сарказмом у голосі. – По-перше, я вже декілька років телевізор зовсім не дивлюсь, бо то є випробуваний штучний маніпулятор свідомості мас. По-друге, ти, мабуть, і не знаєш, що на ефіри такі хлопчики приходять зі своїми активними групами підтримки. Вони ще скромно з вами нині обійшлися. Могли б взяти на руки свого кумира і по студії його носити, підкидати від, буцімто, захопленн його ораторством, аж доти, поки такі діди і баби, як ти перед екранами не оросите штани…

Та й що тут було пояснювати: чоловік живе з телевізора. Що йому на вуха на вішають, тим і розумово столується. Комп’ютер, інтернет для нього – все одно, що участь у симпозіумі інституту надтвердих матеріалів... Тому пан К. уже понад рік після минулих виборів буквально переховується від мене. А я все-таки хочу його запитати. Як тобі, діду, політика шмаркатих хлопчиків щодо спроб викорінення української мови з ужитку і послуговування нею на державному та на побутовому рівні? Національну кінопродукцію, вважай, так звані слуги народу, уже геть заглушили, викорінюють до чиста.... Атестування з української літератури заборонили. По загарбниках на окупованих територіях стріляти не можна. Армію треба скоротити, закон про українську мову переглянути, себто, геть каструвати… Ти цього хотів, діду, агітуючи за малороса Зеленського?

Інший знайомий, не менший грамотій, якраз добре знається на сучасній комунікації, з Інтернетом на «ти». Але самому йому вкрай ліньки будь-що читати. З малолітства повна відраза до цього світлого, розумного процесу. Сказати б, через очі до мозків, до свідомості у нього нічого не доходить. Шлях цей давно і намертво перекритий, хоч вважає себе заледве не генієм. Одначе, новочасна мапулятивна супер пропаганда для цього придумала інший канал впливу на таких "одноканальних" осіб – через Ютюб. Сідає такий споживач локшини перед монітором ноутбука, можна і перед великим екраном телевізора, і йому розжовують, на пальцях показують, як треба… ненавидіти Україну.

Спочатку цей ґусь не злазив з монологів якогось Джангірова. За тим заглядав до рота іншого україножера, котрий без зупину створює інтерв’ю з нашими запеклими ворогами, одомашнюючи їх в оселяз українців. Тепер його щоденний кумир – пан Аристович. Той, який є одним із найкращих виучеників головного ідеолога «руского міра», москвича Олександра Дугіна. Того, який виплекав ідею, що оглашенні московити конче повинні пробити собі шлях через Україну до теплих морів – Чорного і Азовського із загарбанням наших Криму, Донбасу, Херсонщини, Запоріжжя, Дніпропетровщини, Миколаївщини, Одещини. Так що анексія нашого теплолюбного півострова, захоплення Луганщини і Донеччини – це не просто маячня якогось навіженого маніяка Путлєра, а здійснення чітко вивіреного ідеологічного плану нової орди. Дорогу завойовникам тут прокладають Ютюб проповідники. І я на власні очі бачив, як мій знайомий підпільний Омелько, завжди прикидаючись своїм у дошку, котрий, начебто, всебічно за матір-Україну, а насправді, підленько задравши штани, як причинний бігав голосувати і підголосовувати ви знаєте кому і за кого…

А третій фігурант мого аналізу, соромно сказати, – готовий в роги ставати за якогось… Шарія. Негідника, котрий з-за московського буґра, на кремлівські кошти поливає все українське. Для нього немає нічого святого в українській ідеї, за котру поклали голови мільйони наших людей. І нині гинуть на фронті славні хлопці…

За останнього мені особливо соромно, бо ж, начебто, зовсім неподалік підростав. Де це взялося в йому, я й сам собі членороздільно пояснити, на жаль, не можу. Тут велика вина і моєї держави, яка не вміє, а швидше гадами із влади не принципово бажає захищати завоювання українства. Позаяк, уже давно пора на корені законодавчо заборонити будь-який вид сепаратизму і колаборантства. Жорстоко карати їх носіїв і розповсюджувачів. А ця зараза просто розцвіла на тлі держави райськими кущами. І це нині найголовніша проблема всіх українців…

Ось у такому, явно гнилому, зіпрілому оточені, до прикладу, мені треба йти на чергові вибори. Тих, хто явно і недвозначно пропонує свою аґентуру у представницьку владу називати не буду. Ви їх і так добре знаєте. Нас нині більше має цікавити те, кого обрати, як оборонців українсьва в середині держави.

Отож, за кого ж мені голосувати?

Звичайно, найкраще було б, якби владу в Україні, у результаті місцевих виборів, повсюдно взяла націонал-патріотична партія «Свобода». І ви, напевне, знаєте, і я би тут зараз міг би теж навести немало прикладів того, коли нині знаходячись при владі в окремих містах і селах, представники Всеукраїнського об’єднання успішно демонструють приклади високої господарської організованості і порядку, вміння гуртувати людей на добрі справи. Але в державному масштабі вся картинка уже багато-багато літ при підведенні результатів виборів безсило розсипається. Чи то від постійних програшів, свободівці часто нібито йдуть у підпілля, десь потайки зализують рани, їх тривалий час зовсім ніде не чути. Ця рвана тактика на політичному тлі, як мені видається, зовсім не підсилює авторитет партії. Навпаки, розхолоджує людей, в тому числі і виборців.

Щось же ж там усередині партії відбувається вулканічне, якщо її лави вряди-годи покидають такі яскраві і самобутні, непересічні особистості, як Юрій Михальчишин, Юрій Левченко, Олександр Аронець. Як же ж могли б ці хлопці прислужитися загальній справі «Свободи» в нинішніх виборах. А вони уже чомусь за бортом...

Судячи із соціальних мереж, можу сказати, що якраз саме нині, «Свобода», буцімто, ожила знову. Набралася нуртуючої сили нових людей. Куди не поглянеш - її активні, бойові люди. Дуже гарні, на заздрість чепурні. Примітні. Я, приміром, побачив багато цікавих облич. З такими хочеться мати справу, за таких хочеться голосувати.

Переглянув проривну групу ВО "Свободи" до Київради – та ці люди самі можуть навести український лад у столиці, впорядити маси до очищення міста від московитського бруду. Тільки їх потрібно нам масово підтримати 25 жовтня. І я закликаю до цього всіх, кому дорогі наша історична минувшина та сьогодення.

Багато толкових і самовідданих людей у рядах висуванців партії «Голос». Є примітні особистості в начебто підв'ялій «Самопомочі». «Батьківщина» сильна тим, що в її рядах є такий відомий фахівець з житлово-комунального будівництва, як Олексій Кучеренко. Ось хто міг би стати справжнім головою столиці. Під його началом були б встановлені доступні багатьом тарифи на тепло і воду, відбулося б очищення і впорядкування територій, нарощування пропускних можливостей міських магістралей. Людина живе цими проблемами, він фахівець-аналітик найвищого класу. Як мовиться, допустіть лише до справи. Шкода ж, що замість добору кращих у владу, наші люди піддаються на брехні московських аґентів, які безпосередньо із кагебітських вишів засилаються сюди. Самі собі ладнають і множать у масах власні карколомні успіхи в рейтингах...

Є такі, котрі замість викладення конкретних і ділових програм зміни життя на краще, козиряють тим, що їх на виборах, мовляв, підтримують такі люди, яких, чесно кажучи, треба взагалі соромитись, через непрофесіоналізм, беззалаберність, банальну совковість… І навіть тупість…

Я зумисне виокремлюю з усіх партій «Європейську солідарність» (ЄС), позаяк це на нинішній час найбільш організована і фундаментально боєздатна сила, яка може дати відсіч усім антиукраїнським ворогам. І що дуже важливо – в Київраді. Адже від того, хто буде господарем на Хрещатику залежатиме і загальнополітична температура в державі.

Скажу, що за ЄС треба голосувати хоча б тому, щоб потім не шкодувати за всю післявиборну ситуацію. А якщо хочете, то й за можливість утрати держави. На стільки складна сьогодні ситуацію. Партія Порошенків (Петра та Марини) – останній бастіон надії на українську Україну.

Для мене ж особисто своєрідним лакмусовим папірцем на нинішніх виборах є одна примітна людина у виборчому процесі. Це - Ірина Гурик з Івано-Франківська. Кандидат у депутати міської тамтешньої ради від все тієї ж таки «Європейської солідарності», партії останньої надії. Не думаю, що знайдуться в Україні такі, хто не знає цю милу і чарівну пані. Напевне, що більшість готові схилити голови перед відважною людиною. Вона матір одного з наймолодших Героїв Небесної Сотні, Героя України, вічно дев’ятнадцятилітнього студента-філософа Романа Гурика, який загинув на Майдані. Думаю, що як проголосують прикарпатці за пані Ірину, такою і є справжня політична температура в нашому суспільстві. Насупроти усім тим, про кого я розповів на початку цієї публікації…