Покохав поет поетку, і що з того вийшло...

Крутими стежинами долі
Цими червневими вельми благодатними днями молодого літа десь на хуторі поблизу села Гельм’язів, колишнього Золотонішського, тепер і не знаю якого вже району Черкащини, у родині українського революціонера Андрія Лівицького і його дружини Марії народилася донька. Вимріяний первісток. Дівчинка, як того дуже хотіла клопітлива мати. На дворі стояв червень 1902 року.
Я не бував на тому хуторі, бо його давно вже немає й у помині. Його казна-коли спустошили і розорали комуністи. Коли всіх одинаків зганяли до колективного життя під проводом партії більшовиків. А ось у Гельм’язєві, а це те примітне село, котре свого часу було районним центром, де на початку минулого століття мешкали такі собі паничі Лівицькі. Андрій був губернським комісаром Полтавщини від Центральної Ради… Пані Марія, ігноруючи усякі безпекові перестороги тривалий час перебувала із малолітніми дітьми у селі.
Знаходиться Гельм’язів на гомінливій трасі, що веде з Києва до Черкас і запам’ятався він мені найбільше тим, що там завжди на обочині, ще з далеких комуністичних часів, селяни продавали лишки своєї сільськогосподарської продукції. Зайдеш будь-якої пори між ці простацькі людські ряди і на душі тепліє. Довкруги наші щирі люди. Обличчя все привітні, лагідні, мова барвиста, завжди на грані гумору і доброзичливого фейку. Добре слово скажуть, якщо потрібно, то і підсоблять.
Коли я прочитав мемуари Марії Варфоломіївни Лівицької, першої леді УНР, дружини президента Української Народної Республіки в екзилі, які думаю, редагувала і вичитувала до друку її донька, уже тоді відома українська поетеса за кордоном Наталія Лівицька-Холодна, я відтак став дивитися на цих людей побіля гельм’язівського повороту на дорозі при в’їзді в село очима автора і редактора книги. Щось впізнавати, співставляти з тим, про що говорилося у творі. Не рідко примітивши серед гурту культурну, освічену за вимовою і викладом думок людину, запитував чи не знає він/вона тих, хто захоплювався в селі історією тамтешнього краю-роду. Чи не чували вони будь-що про те, як мешкали у їхньому населеному пункті всесвітньовідомі Лівицькі – два майбутні президенти УНР в екзилі (батько Андрій та син Микола), їхня мати і дружина письменниця-мемуаристка, особливо ж їхня донька пані Наталя, високого польоту українська поетеса. Позаяк була вона не просто талановитий віршотворець, а автор такої пристрасно-любовної, вогненно-запальної лірики, що своїми дифірамбами будь-чию розтопить заморожену душу…
Після таких запитань в очах моїх співрозмовників я досить часто наштовхувався на притаєний страх, навіть здавалося мені невловиму моторошність, котра губилася у зіницях людей. Такаю вряди-годи виявлялася реакція на прізвища Лівицьких, якими у пору було б уже гордитися односельчанам. Але комуняцька влада так вихристила оціночні судження людей, що вони й тепер, через тридцять літ відновлення Незалежності України ще іноді вагаються, чи знати своїх сільських, давніх потомків чи ні. І це тільки через те, що в буремні часи 1917-го і пізніше Андрій Лівицький був комісаром Центральної Ради Полтавщини, а в еміграції, після убивства 1926 року більшовиками Симона Петлюри підхопив з його рук прапор Свободи і став першим президентом УНР в екзилі. Ігноруючи всі правила безпеки, поки Андрій комісарив у Центральній Раді, був членом уряду у Києві, Марія Варфоломіївна часто з двома дітьми перебувала в Гельм’язеві.
Мені чомусь найбільше запам’яталися ті кілька сторінок книги першої леді УНР про те, як одного разу зникла її донька-підліток. Візниця з Гельм’язіва, якого вона найняла, мав забрати її з гімназії у Золотоноші і доставити додому з-за 18 кілометрів від села. Але того дня в тих краях здійнялася зненацька такої неймовірної сили буря, справжній, сказати б, торнадо. Усі шляхи геть розмочило. Річки повиходили з берегів. Вітриська віяли такі, що ледве возів з кіньми не піднімали на дахи сільських халуп.
Ось уже вечір й ніч, а дочки все немає. А тут, будь ласка, будьте уважні. Пані Марія ще раз біжить до панського маєтку і вкотре телефонує до гімназії. Нарешті сторож там піднімає трубку, сповіщає, що в книзі вибуття учнів відмічено: Наталю Лівицьку, на прохання матері, забрав додому в село візниця, якого вона й прислала…
Уточню: ви помітили цю деталь, друзі: 1917 рік, телефон у Ґельм’язєві і Золотоноші. А ми завжди залюбки говоримо про відсталість колишньої царської держави…
Тільки вранці, пані Марія, не заснувши ні на хвилинку, вискочила на ганок помешкання. Збігла на гірку, щоб знову попрямувати в центр села аби зателефонувати Андрієві, що пропала донька, і враз далеко на дамбі, ген-ген за селом побачила, що нею рухається одинока підвода. Що запряжена вона начебто білоногою кобилою, якої їздить їхній сусіда.

Наталя Лівицька-Холодна замолоду

Наталя, потрапивши до материнських обіймів швидко розповіла, що злива була такої сили й розмаху, що їхати не можна було. Їздовий завернув до сусіднього з шляхом села, де мешкали його родичі. Ночували в них. Хоча в тісній, убогій хаті, де було повно стариків та дітей, юній гості місця не знайшлося, тому дівчину-підлітка поклали ночувати в хліву, в жолобі корови. Наталя всю ніч просипалася від того, що над нею стоїть потемки хтось великий і рогатий, то починає облизувати їй руки й обличчя. Чи треба дивуватися тому, що в поезії Наталії Лівицької-Холодної так багато несподіваних, глибокознавчих образів із сільського життя…
Думаю, що якби не нинішня біда, війна, не теперішні жахливі нафтові проблеми в державі, я б неодмінно поїхав би по за Бориспіль, Циблі до Гельм’язіва. Давно вже там не бува. Бо ні з ким незрівнянній поетці пані Лівицькій-Холодній цими днями виповнюється (15 червня, до речі!) всі 120 років. Шикарний ювілей!
Була вона неперевершеною красунею. Коли пані Наталя навчалася в Празькому Карловому університеті (Чехословаччина) сім’я мешкала в курортному містечку Подябреди. Там діяла Українська господарська академія. Їїї викладачами і студентами були учорашні вояки УНР, січові стрільці, синьо- і біложупанники. Надзвичайно багато талановитої молоді. Серед них такі яскраві особистості, як Євген Маланюк, Улас Самчук, Юрій Клен, Борис Мосенз, Олег Ольжич (Кандиба), Оксана Лятуринська, Олена Теліга. Ця особлива лірична група, разом із Наталією Лівицькою у центрі складала так звану «паризьку поетичну групу», яка нині добре відома в літературі.
За головний будівельний матеріал у своїй блискучій публічній творчості ці молоді мали пристрасні людські стосунки, живу, гарячу, всеперемагаючу любов. То як же ж їм було не закохуватись одні в одних. Один із найстарших у цій групі, хто бойовим і відважним офіцером завершив війну, Євген Маланюк не на жарт закохався в Наталю Лівицьку. Присвятив їй ряд винятково проникливих і задушевних віршів, котрі й по нині складають особливе гроно любовної поезії України. Дівчина скорила серце мого земляка із подільського Могилеве-Подільського Леоніда Моседза. До баришні з Гельм’язіва бив клинці поет особливого розмаху німець за походженням Освальд Бурґгардт, він же за покликом серця й душі неперевершений український поет Юрій Клен. Але Наталя була унікальним жінкою-однолюбом. Їй запав у серце молодий художник Петро Холодний і вона просто ніякої уваги не звертала ні на кого іншого. Була байдужою щодо всіх. Через цю крижану байдужість золотослов Євген Маланюк заледве не застрелився. Позаяк, перед тим на весь світ оголосив у своїй поезії, що коли побачить дівчину у його серці знову черешні цвітуть. Але Наталя була непохитна…
Наталя Андріївна була великим життєлюбом. Вона пережила всіх своїх друзів і подруг. Уявіть же ж – нарахувала їй зозуля аж славних 103 роки. Її не стало на білому світі зовсім недавно – лише 2005 року. Вона, можна сказати, майже наша з вами ровесниця по життю, пані й панове, хоча жила впродовж всього минулого століття.
Хочете в житті підбадьоритись, начебто збоку подивитися на людські стосунки, пристрасті, поняття щастя і любові, шукайте томик віршів бабусі з Гельм’язіва – Наталії Андріївни Лівицької-Холодної. За силою звучання вони подеколи яскравіші за поезію Ганни Ахматової – висновок багатьох досвідчених експертів. Творів у неї загалом вийшло не так і багато, але ж яка там вогненна лірика, які незабутні рядки чередуються з пломенистими і неповторними образами. Вона до останніх хвилин свого довгого життя зберігала ясну і чітку пам’ять, свято берегла спогади про все що з нею і її друзями відбувалося впродовж життя. Такі сяйливі і симпатичні люди трапляються раз на багато-багато століть…

Шануймо їх!

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Покохав поет поетку, і що з того вийшло...

вівторок, 7 червень 2022, 12:52

Крутими стежинами долі. Наталя Лівицька-Холодна замолоду. Шануймо їх! Олександр Горобець, письменник.

Під вікнами сподвижника останнього Гетьмана України

понеділок, 6 червень 2022, 9:56

Оповідка про В'ячеслава Липинського. Унікальна і, як на мене, вельми загадкова особливість в українській сторічної давнини історіографії персона молодого тоді політика В'ячеслава Липинського. Вацлава, як його ще величали. Вацлава Казимировича. По його ...