Я й по нині, хоч поминуло вже 48 (!) літ, пам’ятаю той липневий полудень 1974 року, як вийшов з редакції районної газеті у Шаргороді на Вінниччині, перейшов на протилежний бік вулиці і попрямував вниз до «Чайної» на обід. Коли це враз мене з ганку загукали веселі й усміхнені співробітники видання, що гуртом висипали на поріг.
– Сашку!, Сашку! – почув я і зупинився. – Телефонують з пологового будинку. У тебе народився син…
– Вагою п’ять кілограмів, – чую. – Богатир…
Уся вулиця, повна невідомих мені людей зааплодувала. Коли схвильований повертався назад, підходив до дверей редакції, розвеселі мої колеги зіграли на губах якийсь вогненний марш. Хтось зично гукнув:
– Виставляйся, друже, не томи… Така велика подія!
Якогось червня, коли Тарасу серед літа мало вже, напевне, виповнюватись років чотири, ми утрьох, за водійства мого доброго приятеля Василя Івановича Зінчука, поїхали в село Строїнці (до нині не збагну, що це за назва така в українського села) колишнього Тиврівського району по черешні. Там удатно працював шикарний радгосп плодово-ягідного напрямку. Його доморощені черешні славилися на всю республіку. З кількома ящиками врожаю, прикупленого тут буквально за копійки, верталися навпрошки через поля і луки до Жмеринки, де містився мій кореспондентський пункт власкора обласної газети «Вінницька правда». Авто – розбитий на сільських бакаях семимісний «газик» під вибіленим опадами брезентом, зі спартанськими лавками по боковинах у салоні. Василь Іванович Зінчук за кермом, я з ним поруч на сидінні попереду. На руках у мене говірливий Тарас, який всю дорогу засипає нас своїми екзотичними запитаннями. Все він хоче знати як і чому саме так.
Коли це враз сонячної гожої днини враз споночіло. По небу заковзали ламкі сліпучі блискавиці. Громи били так немилосердно, що мій син впав у мої обійми і судорожно здригався, а потім і заплакав від нервової напруги. З неба полилося стільки води, що земля не могла її прийняти одразу. Утворилися величезні калюжі, справжні річки й озера.
Якраз тієї пори ми скотилися з якогось чергового пагорба поміж садами й луками Поділля. В’їхали в якусь долину. Справа виднілося озеро. А як знову на небо викотилося лагідне червневе сонце, то ми побачили, що за кілометрів півтора від нас на пригірку видніється тракторна бригада. Без тяглової сили котрої, зрозуміло, нам звідсіля було вже не вибратись. Такий вердикт виніс Василь Іванович. Він уже все обстежив, і як колишній голова колгоспу в одному з прижмеринських колгоспів заявив:
– Ми вже знаходимось під Жуківцями. За тракторною бригадою починається село. А від нього до Жмеринки рукою подати…
На правах старшого в рейсі пан Зінчук і каже:
– Ми, Сашку, з тобою підемо за трактором удвох, а Тарасик нехай собі посидить у машині. Він весь час буде бачити нас. Не зможемо ж ми взяти його з собою. Он за двадцять кроків дощовий бурчак, що несе воду з полів і крутосхилів перерізає шлях машині і вода летить в озеро. На руках із ним ні я, ні ти не перестрибнемо це річище…
Я звертаюся із запитанням до сина. Ти, мовляв, залишишся сам. Він, поки ми з ним в авто безтурботно заявляє, що не буде боятися. Ви, каже, тільки добре двері причиніть…
І ось, розбігшись від загрузлого «газика» важкуватий Зінчук, стрибає через розбуялий потік в озеро і провалюється в брудний коловорот дощової води по самі яйця. Мене душить сміх від того видовища і тому я не можу належно розбігтися, але все ж стрибаю в воду лише по коліна. Тарас видно нам, стоїть в авто, притулившись до лобового шкла носиком і за всім пильно спостерігає. Весело помахує рукою…
Нарешті ми вирушаємо краєм долини до віддаленого пагорба. Я тільки ступив кілька кроків, як мені наче почувся дитячий крик. Я оглядаюся і бачу, що малолітній син стоїть у вікні автомобіля. Думаю, то, напевне, видалося мені. Навряд чи міг би я почути його крик, коли тут такий бурхливий рівчак аж ричить поміж нами.
Одначе за кроків сімдесят знову рвучко розвертаюся, і бачу вразливу картину. Малолітній Тарас у матроській безкозирці відчиняє бокові двері нашої колимаги, вистрибує на землю. Прямо в багнюку, що її намололи колеса «газика» і кидається бігти нам навздогін. Я тієї ж миті з місця беру в кар’єр і щодуху лечу йому назустріч. Кричу, скільки є в мене горла: «Тарасе, зупинись! Стій! Я лечу до тебе!» І бачу, що його відстань до бурчака значно швидше скорочується за мою. Якщо він добіжить швидше за мене до роз'яреного потоку, то чи зможу я його віднайти у тому бісовому водоломі...
Я не знаю скільки часу пройшло в тому спринті, але я так з переляку стрибнув, що зніс Тараса на краю бурчака. Ми обидва впали в калюжу. І мій син, полежавши декілька секунд у болоті, почав весело сміятися. Яким же щасливим було це наше падіння в багнюку! В моїх обіймах...
Я взяв сина на руки, відніс до озера. Помившись у водоймі, ми мокрі сіли в авто. Зінчук, було нам видно, вже розмовляв з механізаторами… Згодом до нас направився Т-74…
– І чого ж ти злякався? – запитував я сина.
–Як це чого? – здивувався він. – Ось слухай…
Після дощу по світу розлилася тепла, ніжна благодать, сонце знову стало припікати. З озера хором озвалися… хазяйки польової водойми: кр-р-ум, кр-р-ум…
–Так це жаби, друже, жаби… Вони маленькі, зелені живуть у воді…
–Які жаби? - каже Тарас. - Це рогаті олені…
І тут я пригадав, що якось увечері прочитав сину казку про білих рогатих оленів. Після цього він частіше інших замовляв собі на вечір нове ознайомлення з тією пришелепатою казкою.
–… олені з озера могли ж підійти до машини і здерти з неї дах… - мовить хлопчина.
– Жаби? - уточняю.
–Які жаби? Олені…
Он воно що.
Від тих подій поминуло вже понад сорок літ, оскільки Тарасу сьогодні виповнилося всі 48… Я іноді й тепер іще бігаю уві сні спринтерську дистанцію перед тим бурхливим рівчаком під жмеринськими Жуківцями. Щоб випередити сина.
