Побилися об заклад за Велике Болото

Слідами однієї суперечки

Іще в ті часи, коли в Україні існувала мажоритарна система виборів, ураз один із округів Полтавщини залишився без депутата: народний обранець помер.

Представляв він тоді у парламенті провладну силу, напевне ж, злощасну «Заєду», чи ще щось подібно паразитичне, кучмівське. І тому на його місце крутелики із Банкової, аби не втрачати штика в купольному залі на вулиці Грушевського, 5, висунула свого нового ставленика — газовика. «Закачали», зрозуміло, під його перемогу чималі кошти, на повну потужність підключили адміністративний ресурс. Стало зрозумілим, що всім іншим кандидатам у депутати світять, як кажуть, тільки лози...

Але з цим передчасним висновком зовсім не погодився такий цікавий київський чоловік як Леонід Петрович Козаченко. Загалом — вельми мудра, кмітлива людина. Фахівець-аграрник надзвичайно високого ступеня знань і навиків. Знаю, що рівних йому в знані проблем і тонкощів роботи агробізнесу в Україні немає.

Недарма ж якось Козаченкові було довірили попрацювати навіть віце-прем’єром із проблем АПК. Але уряди в Україні тримаються не більше року. Одначе і за цей час із своєю завищеною міркою справедливості, порядності він стільком «сильним цього світу» напартачив у бізнесі, що як тільки залишився по за бортом Кабміну, почалися переслідування і «наїзди» Завершилося все затриманням, чорними днями в Лук’янівському СІЗО.

Тепер, уже загартований, він рвався до бою. А на підмогу гукнув і мене. В довірені особи.

Нам навдивовижу добре працювалося в парі.

У сільські клуби набивалося чимало людей. Я починав зустріч із розповідей про свої гучні публікації в газетах «Сільські вісті», «Правда України», де доводилося працювати, і які мали громовий резонанс. Серед гурту обов’язково знаходилися люди, які читали ці статті, знали в деталях про що я розповідаю. Навіть дещо підказували. Так установлювався з залом тісний психологічний контакт.

А Леонід Петрович вступав у дискусію, коли заходила розмова про те, чому ми так погано живемо, хто і як губить, під корінь ріже село, його продуктивні сили. Де потрібно шукати виходи із трясовини, в яку щодалі й далі заганяє наше рідне село своєю безглуздою політикою недолуга влада.

Козаченко сильний аналітик і чудовий прогнозист. Він уміє об’єктивно аналізувати ситуацію і це подобається слухати людям: у переповненому залі повсякчас стояла дзвінка, запитлива тиша.

Але одного разу кандидата в депутати раптово викликали на засідання територіальної виборчої комісії, і до декількох віддалених сіл Машівського і Новосанжарського районів, які входили до виборчого округу, я поїхав із кимось із передвиборного штабу.

Я з щирим здивуванням тоді, приміром, дізнався, що там, у центрі найродючіших земель Європи і світу є село, котре носить назву... Велике Болото.

Усі поля довкруги цього пропащого місця — густі зарослі бур’янів, а подекуди вже й кущі сіяних пагонів підростаючих ясенів та берези. Ці ниви давно ніхто не орав. Бо якось село це стоїть віддалік від гомінких трас і многолюддя. Начебто на відшибі, на відлюдді. З усіх боків добиратися до нього однаково незручно. Довколишні колгоспи згинули, земля, за яку в усі роки кров проливали люди, виявилася незатребуваною. Усі до неї збайдужіли.

Саме ж село немовби знімальний майданчик для кінофільму про Тараса Шевченка. А, можливо, й давніших часів.

Через дві на третю хата під соломою. Подекуди, примітив, із щойно вшитими, свіжими, напевне торішніми, снопами злаків.

Бабцю древню запитую про те, чому село таку дивну назву носить.

— Казали старі люди, що в давні часи в цих краях дуже калюжі великі ставали, — шамотить вона через беззубий рот. — А багатії землі мали там, де твердь хороша. Бідняків же загнали в болото. А оскільки бідняків було надзвичайно багато, то село й назвали Велике Болото...

Виїжджаючи із нього я і сфотографував дивний покажчик того населеного пункту. Наче відчуваючи, що мені це згодом знадобиться.

Пройшло декілька років після цієї події і з приводу полтавського села Велике Болото у мене вийшла справжня гризотня з одними високими начальниками.

Стояла зима початку 2006 року. Я трудився на посту начальника управління патронатної служби Міністра аграрної політики України. Разом із моїм тодішнім шефом — міністром хліба і ковбаси, ми поїхали на якусь нараду до Харкова.

Поверталися звідти автомобілем пізнього вечора. По дорозі керівник здзвонився з своїм другом Степаном Бульбою — тодішнім головою Полтавської обласної державної адміністрації. Той сказав: заїжджайте в аеропорт. Мовляв, щойно провели літак президента Віктора Ющенка, стіл накритий — чекаємо.

За Полтавою з траси завертаємо до аеропорту. Весь він у темряві, тільки десь із середини щось ледве світиться. Але із пів десятка крутих, лискучих лімузинів у промені світла нашого авто заблищали побіля одного крила приміщення, напевне, біля виходу. Водії смалили цигарки...

Замало не в повній темряві якийсь чоловік, виявляється начальник порту, нас проводить через холоднючі коридори, задубілі на морозі зали до кімнати, де вечеряє начальство. Дорогою наш гід встигає повідомити, що повітряні ворота області не працюють вже давно. Приймають літаки лише з оказії.

Ось він, дорожний знак, який стоїть на в'їзді до села Велике Болото, котре притулилося до природного Малоперещепинського біологічного болотного заповідника.

Ось, приміром, прилетів глава держави. Викликав він людей на роботу, прийняли літак, обслужили, відправили. Раз чи два на місяць чартерний рейс із Турції зустрінуть, яким торгівці з полтавських ринків у складчину привезуть свій товар...

У кімнаті для високих гостей тим часом тепло, світло і надзвичайно багато. Стіл ламається від випивок і закусок. Усі уже під добрячим хмельком. Бо ж цілий день голодні бігали за Ющенком, а як він полетів — дали волю і шлункам, і тому, що по горлу тече. Скинули втому...

Степан Степанович Бульба, симпатичний чоловік невисокого зросту з густим кущиком вусиків на верхній губі. На посаду голови обласної державної адміністрації призначений 4 лютого 2005 року, за квотою соціалістів. Великий, знаєте, любитель гариків Ігоря Губермана.

Він їх знає замало не на кожен виверт обставин. До чарки, і просто так, до житейської ситуації може веселе процитувати. Навіть найбільш переконаний пурітанець, дослухавши до кінця поетичну строфу у його виконанні, розпливеться в добродушній, щирій усмішці. Бо є дійсно досить удалі, доречні ті смішинки бувають.

Бульба, зустрівши нас, увійшов у раж. Кілька разів проголошував тост за нас, новоприбулих. Мій міністр відповідав. Потім по ранжиру слово казав голова обласної ради. За ним, здається, прокурор. За прокурором міліцейський генерал. Далі генерал СБУ. Ще якісь обласні чини. Високогруда і солодкогуба чиновниця...

І тут Степан Степанович стрепенувся.

— Сашко, а чого це ти нічогісінько не п’єш, не їси і нам доброго нічого не кажеш!?

Щоб було тут зрозуміло — ми з Бульбою давні знайомі. І давно на ти.

Я підвівся за столу і взявши в руки чарку сказав:

— Якось мені довелося побувати в одному полтавському селі із дивною назвою Велике Болото...

— Як, як? — здивовано сказав голова обласної ради, безцеремонно перебивши мене.

— Велике Болото, — повторив я.

— Немає в нашій області такого села, — категоричним тоном безпардонно наполіг він. — Я багато років працюю в обласних структурах, з’їздив усі райони вздовж і впоперек, тому авторитетно заявляє — Великого Болота у нас немає... Можливо, десь в іншій області...

— Та ні, ви жартуєте, — були мої здивовані слова...

— Ти помиляєшся, друже, — сказав уже Бульба, — на Полтавщині села із назвою Велике Болото немає... Повір, ми є то знаємо...

— Можливо, ви не доїжджали до нього, бо воно окраїнне, — заявив я. — Але село таке є. І я в ньому був. Не те в Машівському, а, можливо, й у Новосанжарському районі... Навіть світлину маю з покажчиком назви — Велике Болото.

Усі за столом забули, що за мною начебто тост, гайда галасливо і наперебій активно підтримувати своє високе начальство. А я теж не здаюсь, бо ж точно селом ходив, з людьми розмовляв, агітував їх голосувати за Леоніда Козаченка.

— Коли так, — каже голова обласної держадміністрації, — я б’юся з тобою об заклад, що на Полтавщині села Велике Болото немає.... Але щоправда я хочу почути, щоб усі наші сказали, що на славній Полтавщині немає такого села з недоречною, жаб’ячою назвою...

Не встиг Бульба закінчити своє казання, як з-за столу підіймається міліцейський генерал і каже:

— Степане Степановичу будьте певні, у нас на славній Полтавщині немає Великого Болота. За єдність нашої думки й випиваю. — Сказав і в один ковток перехилив до стравоходу чарку гіркої.

Піднімається прокурор

— Нет такого села... — І наслідує приклад генерала.

Зривається єдина представниця жіночої статті в начальницькому застіллі і зично мовить:

— Степане Степановичу, сміливо бийтеся об заклад, ви виграєте. Великого Болота у нас і справді не було і немає. В Мінагрополітиці часто плутають із населеними пунктами. — Сказала і по-козацьки перехилила чару в себе...

Коли висловилися всі, Бульба подав мені руку.

— Б’ємося на дві тисячі гривень... Щоб на чай вистачило. Згоден?

— Згоден.

— Ночуєте з паном міністром у Полтаві, — продовжив начальницьким тоном Бульба. -Хто ж вас відпустить у таку слизьку дорогу, та ще й у ніч. Вранці документально підтвердимо наш заклад, і розрахуємось. Ти ж не забувай, що я за фахом геодезист, — на останок весело мовить Степан Степанович. — А геодезисти знають географію області як свої п’ять пальців...

...Серед ночі міністрові задзвонили, повідомили, що на восьму годину ранку його з доповіддю про наявність в Україні поголів’я тварин у колективних і приватних господарствах чекає прем’єр-міністр Юрій Єхануров. На початку п’ятої ранки ми знову проїздили мимо темного, нічного аеропорту.

Відтак, суперечка виявилася не закінченою.

Одне слово, так вони шаленно керували...


* * *

Із Вікіпедії: Вели́ке Болото — село в Україні, Новосанжарському районі Полтавської області. Населення становить 210 осіб. Орган місцевого самоврядування — Малоперещепинська сільська рада.

PS.

Учора випадково на одному із дисків знайшов давню світлину, зроблену біля в’їзду в глухе полтавське село — Велике Болото.

Хто допоможе мені знайти Степана Бульбу, вкаже його координати, тому віддаю половину грошей із того давнього закладу... Думаю, що любитель гариків не забув нашої давньої умови...

Фото автора

Знімок, напевне, з літа 2003 року.

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

З архіву ПУ. "Орден з прапора газети на продажу", - Горобець

п’ятниця, 11 червень 2021, 13:00

Історія нинішнього дня. У радянські часи для таких, як я газетярів, весняна доба 5 травня вважалася найурочистішою в року, позаяк це було велике і світле свято – день преси. Усі мої колеги і я ж, звичайно також, того ранку очікували на повідомлення про...

96 роковини скасування ''губернаторства" в Україні!

вівторок, 8 червень 2021, 23:48

А дурна слава по ньому росте, як кропива. Олександр Горобець, письменник.